Я помітила це після тренування. Мій син, зазвичай невтомний, вийшов із залу дивно тихим. Він не сміявся, не біг коридором, не розповідав, як сьогодні «майже всіх обігнав». Він просто сів поруч і сказав: — Мамо, я втомився. Дуже.

Я справді намагалася себе заспокоїти.Говорила собі, що це просто етап, який потрібно пережити.

Я сиджу на кухні, п’ю остиглий чай, дивлюсь у вікно і раптом ловлю себе на думці, від якої стає не по собі: а що, якщо в мене ніколи не буде онуків?

Синдром раптової смерті у дорослих залишається однією з найтривожніших і досі не розгаданих медичних загадок сучасності. Людина може здаватися відносно здоровою, не мати виражених ознак серйозних захворювань — і раптово її життя обривається.

Мамо, це я. Твій малюк. Я знаю, зараз тобі страшно. Ти дивишся на мене і бачиш лікарів, трубочки, чуєш складні слова і діагноз, який звучить так, ніби руйнує все одразу.

Сьогодні я опублікую історію моєї подруги.

Я люблю життя. Це не просто фраза — це відчуття в кожній клітині, в кожному ранковому промені, у дотику до природи, у теплій усмішці незнайомця. Життя для мене — це цінність, а не гонитва. Я вчуся бути в ньому по-справжньому: відчувати, розуміти, дякувати.