Підвʼязкова змія by Донна Тартт

GQ, Травень 1995

Примітки:

Мого старшого двоюрідного брата Тома інтригували такі істоти, як змії, павуки, жаби. Не те щоб він дуже любив тварин. Він мучив Валентину, смугасту кішку моєї мами, тикав її мітлою, аж вона плювалася й шипіла, і вихвалявся, як у його рідному місті Перл він і його друзі любили підпалювати бродячих собак, щоб дивитися, як вони з виском тікають геть. Мені було девʼять, я любив тварин, і мене непокоїли навіть стрічки Діснея про природу, тому що іноді тварини в них гинули; томові оповідки про катування викликали у мене злість, й іноді, якщо він провадив їх надто довго, я плакав. 

— Опецьок, — казав він, усміхаючись моїм сльозам.  —  Мадемуазелько, чому б тобі не піднятися нагору й не приміряти матусин одяг? Б’юся об заклад, тобі личитиме. Твої цицьки такі ж великі, як у неї. 

У мене від люті скручувало живіт, що змушувало лише посилювало плач. Для нього мучити мене було так само приємно, як мучити кота.

Опецьок та Мадемуазелька навіть не личили мені. Я був високим, як на девʼять років, хлопцем, і набираючи гравців у команду, мене обирали одним із перших. Палиці й каміння могли зламати мені кістки, Том міг називати мене як забажає й отримати у відповідь такого ж запального прочухана, але розмови про прив’язування вишневих бомб до лап собак і таке інше доводили мене до сліз. Я любив тварин і дуже цікавився ними: не лише собаками, але й опосумами, равликами, багатоніжками та щурами, і практично будь-якою істотою, яка рухалася. Я доглядав усіх можливих хворих кошенят і бродячих цуценят; за допомогою фланелі та очної піпетки я виростив голе білченя та новонароджену сойку, що випала з гнізда. Токсичних кажанів, павуків, яким я дозволив повзати вгору та вниз моїми голими руками, дощових черв'яків  —  усіх мені було шкода. Але хоч я любив навіть і ящірок, і сцинкових, і маленьких коричневих жаб, що жили під салатом у саду мого батька, я боявся змій, жорстокість яких важко описати. 

Це був абсолютно ірраціональний страх, якого я соромився. Щоразу, коли я бачив навіть зображення змії по телевізору, я кричав уголос, бо не міг стриматися. Це змушувало мене соромитися і почуватися нещасним, але паніку, яка охоплювала мене навіть від цих нешкідливих образів, було неможливо контролювати. Я не міг зайти в зоомагазини, де продають змій. Я ніколи не був поблизу тераріуму зі зміями в зоопарку. Я навіть не зміг змусити себе взяти том енциклопедії на “З”, боячись, що він випадково розкриється переді мною якоюсь великою кольоровою фотографією удава чи мамби. Коли мені було шість, у мене стався напад, бо інший хлопець із мого класу приніс до школи королівську змію в банці, я кинувся з-за парти в куток, нажаханий до крику за власне життя; кричав, поки вчителька, збентежившись, не покликала за мною маму; кричав усю дорогу в машині й півгодини на руках у мами після того, як ми приїхали додому, і, з перервами, решту того дня й ночі, щоразу, коли я раптом згадував, як учителька підійшла до мене зі словами: “Тепер Марті”, з баночкою з-під солоних огірків у руках. 

У девʼять років мій жах не пригас. Насправді він зріс, мені аж паморочилося від думки про те, яке істеричне видовище я міг влаштувати у нападі боягузтва, якби зараз, у четвертому класі, хтось випадково приніс змію в банці до школи. Мої друзі не усвідомлювали тиранії мого страху. Я жив у жаху, що мої вороги, такі як Том, можуть виявити це й мучити мене без жалю (мертва змія на дні моєї супової миски, жива змія в кишені піджака) і, можливо, звести мене з глузду. Із цим страхом мені не поталанило на багатьох теоретичних рівнях. Я хотів стати натуралістом, коли виросту, але це, звичайно, стало неможливим. Щоразу, коли я вибирав у бібліотеці книжки про тварин — а це були єдині книжки, які мене цікавили, — моя мама спочатку їх переглядала, щоб переконатися, що там немає зображень змій. Якщо все ж було, хоч одне, книжка відкладалася на полицю, на мій глибокий жаль і сором. І хоча інакше я міг би із задоволенням проводити кожну вільну хвилину свого часу на свіжому повітрі та вийти далеко за межі власного двору, шукаючи пташині гнізда, милуючись павутиною, ловлячи пуголовків у канавах, мене надто хвилювала можливість натрапити на змію — будь-яку, отруйну чи неотруйну. Я мріяв поїхати в Ірландію, де Святий Патрік вигнав усіх змій і де вперше можна було б досхочу побродити лісами й полями. Але навіть власний двір був небезпечний. Нерідко траплялися маленькі вужі, особливо влітку, і щоразу, коли я бачив їх, ходячи босоніж по галявині, я аж не тямився від жаху й, кричачи та шпортаючись, біг до хати. Мій батько, який відчував огиду до цих жахливих панік, інколи вставав, за напучуваннями моєї матері, виходив на подвір’я й поверхнево обшукував мотикою високу траву, а я дивився з ґанку, тремтячий і нещасний від власного боягузтва. Хоча це було неможливо пояснити навіть моїй співчутливій матері, справа не в тому, що я хотів, щоб мій батько вбив цю істоту. Я просто не міг терпіти, щоб воно було десь поруч зі мною. Навіть у моєї бабусі було мало часу на такі дурниці. “Змії — друзі фермерів”, — казала вона мені, сувора у великому жовто-коричневому корковому капелюсі, який одягала під час роботи в саду, і зазначала, що вужі часто їдять шкідливих комах; але її аргументи, хоча я відчував їхню інтелектуальну вагу, мало розвіювали мій страх. 

Мій двоюрідний брат Том, який казав, що не боїться навіть мокасинових водяних змій, проводив літо з бабусею, татом і мною. Моя ненависть до нього — і без того значна — зростала з кожним днем. Я ненавидів його ластовиння та його жорстокі руки з великими кісточками, ненавидів його кінські зуби з широкими прогалинами між ними, а більше за все ненавидів його кляті розповіді про звірства; але моя бабуся наказувала мені лютим шепотінням на задньому ґанку чи в передпокої на кухні бути з ним милою. Мама Тома — донька моєї бабусі та моя тітка — щойно померла. 

Її поховали лише тиждень тому. Я мало знав матір Тома. Скільки я себе пам’ятаю, вона хворіла і майже весь час лежала. Найяскравіший спогад про неї був моїм найпершим спогадом, коли мені, ймовірно, було лише 3 чи 4 роки: маленька, молочношкіра жінка з іржавим волоссям і каштаново-карими очима, яка принесла мені коробку кольорових воскових олівців, коли прийшла в гості, і низько нахилилася, коли віддавала їх мені, тремтячою рукою погладивши щоку; невідь-чому, поки вони з моєю мамою сиділи на дивані й розглядали якісь старі фотографії, вона розплакалась. 

Том не плакав на похоронах, на відміну від усіх інших. Він просто стояв біля ями в землі й дивився на неї примруженими очима та, як мені здавалося, з обуреним виразом обличчя. 

— Чому він не плаче? — спитав я маму, яка ридала в хустинку. 

Батько сильно стиснув моє плече біля ключиці, таким чином наказуючи замовкнути. 

Отже, Том зараз був у нас вдома, а моя мати в Перлі, доглядаючи за томовим батьком і молодшим братом Льюїсом, ще немовлям. Я не переймався дітьми, але все одно волів, щоб саме дитина приїхала погостювати замість Тома. Щоразу, коли він розбивав яйце вільшанки, яке я знайшов, чи перекидав ногою мою мурашину ферму, чи мучив мене розповідями про те, як згодовував Алка-Зельтцер воронам і блакитним сизойкам, щоб у них вибухали шлунки, моя бабуся й батько лише казали: “Вгамуйся, Томе”, і відмовлялися його покарати. Якщо я наполягав на своїх скаргах, то карали власне мене. Одного разу я помстився, зі зусиллям наступивши йому на руку, коли він сидів на сходах, а я збігав ними; моя бабуся вивела мене на подвір’я й відшмагала, а Том корчив міни з ґанку. 

 —  Подумай, що він відчуває, — шипіла вона.  —  Ти маєш бути добрим до нього.

Мені Том здавався глузливим, непристойним майже дорослим; але йому було лише 13 і, порівняно з сусідськими хлопцями його ж віку, він був досить худий і маленький. Хоча він інколи гуляв з деякими з них, здавалося, його постійне вихваляння не справляло на них враження, як і на мене. Він сказав їм, що знає карате (якось я бачив, як він показував своє мистецтво, слабкі, неврівноважені удари ногами; Аллен Волтголл спіймав його за кросівок і жбурнув у траву), і він хвалився, що його батько був зеленим беретом і поліцейським. Наскільки я знав, його батько не був ні тим, ні іншим, а лише екзаменатором Банку Міссісіпі. Більше того, він був ближчим до віку моєї бабусі, ніж до мого батька, лисий, як немовля, він носив штани, натягнуті під пахви, але можна було подумати, що він Джон Вейн, коли послухати, як Том розповідає про всіх поганих хлопців, яких він побив чи розстріляв.

Ще одним із досягнень Тома, яким він часто хвалився, був його хист мисливця на гримучих змій. Він хапав їх голими руками за хвіст і, за його словами, хляскав у повітрі, як батогами, що аж голови злітали. Я вважав цю історію огидною та неправдоподібною; огидною зі зрозумілих причин і неправдоподібною, бо я знав, що Том боїться змій майже так само, як і я. Одного разу моя бабуся, пораючись на своїй клумбі, знайшла в антірінумі крихітну чорну змію. Вона підняла її великим і вказівним пальцями (я, далеко на ґанку, ховав очі від її жахливого звивистості) і, перекладаючи ту з руки в руку, вийшла, щоб показати Томові й Аллену Волтголлу, які намагалися поставити сітку для бадмінтону на задньому дворі. Аллен, піднявши зацікавлений погляд, сказав: “Гей! Змія!”, та я навіть з ґанку помітив острах на обличчі Тома, коли моя бабуся підійшла, і бачив, як він здригнувся, коли вона, лиш намагаючись бути доброю, спробувала вкласти змійку в його руки. Напевно, ніхто б не звернув на це уваги, якби не всі попередні хвастощі про полювання на гримучих змій, але цей випадок забрав у Тома навіть той невеличкий авторитет, який він мав перед Алленом та іншими великими хлопцями. Вони перестали приходити до нього вдень, і щоразу, коли він виходив на вулицю, голосно глузували над ним з сусіднього будиночка на дереві Аллена. 

Приблизно за три дні після цього Том грубо схопив мене за руку, коли я підіймався до своєї кімнати. 

 —  Іди сюди, ти, маленьке лайно, — сказав він.  —  Я хочу тобі дещо показати.

Він потягнув мене до льоху і вказав на старий молочний бідон. Моя мама безуспішно намагалася прикрасити його кілька років тому, з наміром перетворити його на підставку для парасольок, щоб продати на церковному базарі. Його пофарбували в огидний сірий колір, а збоку приклеїли жалюгідні фотографії метеликів, вирізані з журналів. 

 —  Вгадай, що в мене там, — сказав він.

Його посмішка жахала. Якимось чином я знав, не сумніваючись, але перш ніж я встиг закричати, він схопив мене за руку й викрутив її за спину. 

— Це змія, — сказав він.  —  Хочеш глянути?

—  Це бідон моєї мами. Вона ним користується, — сказав я.

— Твоєї матері тут немає.

Сльози люті випікали очі. Я легко міг ударити його ліктем у живіт вільно рукою і, ймовірно, боляче — хоч я на чотири роки молодший, але завбільшки був майже як він, — та натомість я лише задихався й намагався відвернутися, поки він тиснув на мою руку сильніше, ніж я міг очікувати.

 —  Тобі краще не розповідати, — сказав він мені на вухо, його дихання було гарячим на моїй щоці і пахло оцтом.

— Ти не зможеш мене зупинити.

—  Розповіси, засранцю, і ти знайдеш це сьогодні ввечері у своєму ліжку.

Ця думка затопила мене такою нестримною хвилею паніки, що я закричав, безпорадно, не звертаючи уваги на різкі ривки власної руки догори. Нагорі рипнули сітчасті двері, і над стелею льоху зачулися швидкі бабусині кроки. Я вирвався й побіг до сходів, але він зловив мене й знову викрутив руку. Його вкрите ластовинням обличчя було гаряче від крові, а чолом стікали краплі поту. 

 —  Якщо ти щось скажеш, свиното, я покладу це в твоє ліжко, — сказав він, задихаючись. — І вона нічого мені не вдіє, якщо я це зроблю.

Двері підвалу з гуркотом розчинилися. 

— Що там коїться? — різко спитала бабуся.

Том дозволив мені опустити руку. 

— Нічого, бабусю, — швидко відповів він високим голосом. —  Ми гралися. Марті впав і поранився.

Бабуся зійшла сходами. У руках у неї була кельма, а коліна її штанів були в бруді. При вигляді її здивованого старого обличчя вся надія на притулок, на справедливість раптом зникла. 

— Господи, Марті, — сказала вона стривожено, — що з тобою сталося?

Я заплакав. 

Кельма з брязканням впала на підлогу. Я відчув її руки на своїх плечах.

— Марті?  —  почув я.  —  Що сталося?

Вона відірвала мої руки від очей. Все ще плачучи, я відвернув від неї голову. 

— Нічого, — сказав я, витираючи ніс тильною стороною зап’ястка, не в змозі дивитися їй в обличчя.

План Тома полягав у тому, щоб відгодувати змію сирим м’ясом і, коли вона стане достатньо великою, стягнути з Аллена та інших хлопців по долару, щоб вони прийшли подивитися на неї. Він поцупив кавалки сирого гамбургера з холодильника і кинув їх у бідон через щілину у верхній частині. Здавалося, тепер весь будинок моторошно обертався навколо бідона з-під молока. Де б я не був, нагорі чи внизу, я бачив це так чітко, наче підлога була прозорою. Я більше ні за що не спускався в льох. Увесь день я жалюгідно підстрибував від брязкоту цвіркунів і шипіння водонагрівача, від електричних шнурів, шурхотіння штор, довгого, вʼюнкого дроту пилососа. Під час вечері я дивився на свою тарілку, мене переслідувало усвідомлення того, що весь час моя бабуся й мій тато сміялися, розмовляли й намагалися змусити Тома “вилізти з мушлі” (ха-ха), змія звивалась під нами в темряві, прямо під кухонним столом. Я поняття не мав, що це за змія. Том сказав мені, що вона отруйна, а там, де ми жили, було багато отруйних змій. Вузол мідянок завбільшки з баскетбольний м’яч знайшли на Адамс-стрит чоловіки, які копали для газової компанії, а маленька дівчинка ледь не загинув від укусу гримучої змії у навісі Макрейнів минулого Гелловіну (“Мія!”, як кажуть, із захватом промовила вона, дивлячись крізь очні отвори свого костюма привида на нажахану місіс Макрейні, яка в раптовому світлі відчинених дверей побачила її крихітну, оповиту білим фігуру, що схилялася до істоти за секунду до того, як вона кинеться, щоб напасти; і завжди була історія про молодшу доньку місіс Павелл, Синтію, яка впала з водних лиж у гніздо мокасинів і спливла на поверхню через тридцять секунд, мертва та опухла до вдвічі більших розмірів — були такі історії і багато іншого, ти міг розповідати їх цілу ніч, але я боявся навіть змій на фотографіях, а мій жах перед живою, отруйною чи ні, був майже невимовним. Можливо, змії вже зовсім не було в бідоні з молоком. Можливо, вона піднесла свій гострий череп і притиснула ніжну, огидну мордочку до кришки, вислизнула й згорнулася всередині порожнього квіткового горщика чи навколо основи садового кошика моєї бабусі (ось як це виглядатиме, довжиною з садовий шланг із зубцями й очима, вона наполовину витягнеться, коли хтось нахилиться до помідорів на кілочках); можливо — і тут моя уява почала набувати темних барв — можливо, вона заповзла в одну з труб опалення, що вели до вентиляційних отворів нагорі. Що, якщо вона звільнилася? Що, якщо вона на свободі? Змії вміли тікати звідусіль. Двоюрідний брат Аллена в Атланті мав домашнього удава, і я чув, як мати Аллена бідкалася, що вона не почувається в безпеці, коли відвідує будинок своєї сестри, бо цьому мерзотнику завжди вдається так чи інак вилізти зі свого резервуара. 

Кілька днів я мучився від страху. У мене в голові була ще одна жахлива думка: Том, усміхаючись, йде до мене з тією штукою, як місіс Генлі з баночкою з-під солінь. Але Том, незважаючи на хвастощі, сам остерігався змії. Його хвилювання — справді щире — не применшувало мого власного. Він ніколи не знімав кришки з банки і щоразу, коли підходив до неї, пересувався обережно, навшпиньках. Я надто боявся наблизитися до нього чи до бідона, але іноді він спускався до підвалу з довгою палицею, яку просовував крізь отвір бідона, щоб тицьнути змію всередині. 

— Треную її битися, — пояснив він діловим голосом.  —  Це її його злою. 

Але навіть я, засліплений жахом на вершині сходів, побачив, як він наосліп тицяє палицею, не бажаючи навіть дивитися на результати своїх тренувань. 

Приблизно за тиждень жахливий сморід почав сочитися з підвалу на кухню. Бабуся, вважаючи, що миша чи білка заповзла в льох і здохла, спускалася вниз з мішком негашеного вапна і стукала лопатою по стінах.

 —  Що б там не було, воно всередині стін, — сказала вона батькові, коли той повернувся з роботи.

— Може, щур, — кинув він. 

Тієї ночі я лежав у ліжку без сну. Можливо, змія здохла. Протягом дня чи двох я надто боявся щось сказати, але коли запах посилився, я набрався сміливості перетнутися з Томом.

Він розлютився.

— Не будь відсталим, — сказав він.  —  Ти не зможеш вбити змію, навіть якщо спробуєш. Ти можеш розрізати її на маленькі шматочки, і ті злетяться разом і злипнуться.

— Я думав, тобі подобається хапати їх і відривати їм голови. 

— Це інше, монголоїде.

—  Я гадаю, вона мертва. 

Він сплюнув на землю. 

—  Ти побачиш, наскільки вона мертва, якщо знайдеш її сьогодні ввечері у своєму ліжку, — відрубав Том.

Тієї ночі я знову лежав без сну, коли всі поснули. Навіть думка про мертву змію (масна усмішка Тома, погляд його пласких, схожих на насінинки очей, якби йому вдалося загнати мене в кут, поки він йде до мене з нею в руках) стискала моє серце вузлами страху. Але принаймні, якби вона була мертвою, мені не треба було б хвилюватися, що вона втече. 

Тремтячи, я піднявся з ліжка й пішов босоніж коридором, повз спальню моїх батьків, повз відчинені двері кімнати для гостей, де уві сні Том скреготав зубами, аж до темної кухні та дверей, які вели у підвал. Калатаючим серцем я відчинив двері і ввімкнув світло. Біля стіни з газонокосаркою стояв бідон з-під молока. Сморід був нудотний навіть з верхньої сходинки. Я не наважувався ступати в льох з того дня, як там зʼявилася змія. Міцно тримаючись руками за поручні-труби, поки босі пальці чіпляються за обдертий край дощатих сходів, я відчував, як кров так сильно гахкала в моїй голові, що я бачив блискітки. Нема чого боятися, говорив я собі, мертва змія в молочному бідоні не заподіє тобі шкоди, але я однаково боявся, як ніколи в житті. Не знаю, що я надумав робити (звичайно, не ставати навшпиньки, щоб подивитися, бо був надто наляканий), але навіть за двадцять футів запах був неймовірний. Цього було достатньо. Я зачинив двері і побіг нагору. 

—  Томе, — сказав я йому наступного дня, — ця змія мертва.

— Звідки ти знаєш, Марті-засранті?

— Тому що я сходив учора ввечері й перевірив. 

Його пласкі бліді очі дивилися в мої. 

— Ні, не перевірив, — сказав він нарешті.  —  Монголоїд.

— Вона мертва, — сказав я.  —  Ти вбив її. Тримаючи замкненою у тій старій брудній банці.

—  Якщо тобі так шкода змії, чому б нам не покласти її під твою сорочку і не дати їй поповзати по животі? 

Він кинувся до мене, сподіваючись схопити за руку й вивернути її за спину — його улюблений прийом, — але я був надто швидкий для нього.

—  Давай, Марті-засранті. Що сталося? Ти боїшся? Чому б нам не піти вниз і не дати тобі погратися з нею?

—  Мене від тебе нудить.

—  Це моє. Я можу вбити її, якщо захочу. 

Він відчинив двері підвалу і з грюкотом злетів сходами униз. Я чув брязкіт його палиці об метал. 

—  Бачиш?  —  він вигукнув. — Я не боюся її.

—  Я б теж не злякався мертвої змії, — сказав я, хоча це було далеко від правди, — і захряснув двері, кинувшись до своєї кімнати, коли почув, як він ушпарив за мною.

Від цього відкриття мені дещо полегшало. Тепер, замість паралізуючої тривоги, я відчував лише огиду та незручність, яку не міг описати. Весь той і наступний дні гнилий запах бідона стояв у мене в ніздрях, у горлі, навіть коли я їхав машиною з батьком на пошту.

— Що з тобою, Марті? — сказала бабуся за вечерею. — Ти нічого не їв.

— У тебе болить живіт? — запитав мене батько, тягнучись до гороху.

Сморід у підвалі був невблаганний, і він посилювався. Це стало головною темою для розмов між моєю бабусею та батьком.

—  Тільки не можу зрозуміти, звідки воно береться, — говорила бабуся.  —  Можливо, нам варто зателефонувати містеру Беллу з дезінсекційної служби.

—  Я заїхав туди сьогодні вранці, йдучи на роботу, — казав батько.  —  Вони не можуть нікого відправити до наступного тижня.

Це був пік літньої спеки, й у льохові — як у печі. Молочний бідон практично шипів під палаючим сонячним промінням із високого вікна. Навіть якби Том не морив голодом і не тицяв цю штуку палею, вона б напевно зварилася до смерті. Я сподівався, що містер Белл із відділу боротьби зі шкідниками зможе знайти її, коли прийде, і гадав, що подумають про це мої бабуся й тато, якщо він це зробить — чи почуватимуться такими винними й стурбованими, як я вважав, що вони повинні. Щойно Том повернеться додому, і не буде жодної небезпеки помсти, я планував розповісти їм, містеру Беллу та всім, хто погодився б мене слухати. Щодня я з нетерпінням чекав звістки про томів від’їзд (і про бажане повернення матері), але жодних новин не було. Дні тягнулися, здавалося, що Том більше ніколи не поїде, а моя мати ніколи не повернеться додому, і що моє життя якимось чином назавжди заплямоване й уже не стане таким, як було.

Молодшого брата Аллена, мого друга Барні і єдиного хлопця однолітка в околицях, відправили на три тижні до літнього табору, і одного ранку несподівано він з’явився біля наших задніх дверей: засмаглий і вищий, ніж я його пам’ятав, одягнений у зелену футболку Кемп-Лейк-де-Селбі та з ремінцем із шнурка, який він сплів власноруч.

—  Хочеш покататися на велосипеді?  —  спитав той. 

Я був радий його бачити і тішився, що він трохи відволік мене від цих страждань. Ми були на вулиці весь день. Він показав мені значки, які здобув у лісництві та мисливстві, і розповів, як якийсь хлопець із Мемфіса спіймав судому під час іспиту з плавання й мало не потонув. Він був злий, тому що Аллен зайшов до нього в кімнату, поки його не було, і наквацював помадою його солдатиків. Він намагався стерти її губкою, але в усіх його воїнів лишилися червоні плями на обличчях. Я розповів Барні про Тома, про те, який він дурень і як погано ставиться до тварин. Я розповів йому про те, як він убив змію в бідоні з молоком, але не пригадав, як її боюся, тому що я навіть Барні не довіряв свій страх перед зміями.

— Принаймні він скоро повернеться додому, — сказав Барні.  —  Мені з Алленом доводиться весь час жити в одному будинку. 

Мені й на думку не спадало, що Барні скаже щось Аллену про змію, але він, певно, сказав, адже наступного ранку Аллен та інші великі хлопці з’явилися у нашому дворі. 

—  Я чув, що у вас у підвалі змія, — сказав Аллен Томові.

Том знизав плечима.

— Давай подивимося.

—  Заплати мені долар, і я тобі покажу.

—  Покажи мені, і тоді я дам тобі долар.

—  У жодному разі. Спочатку долар. 

— Б’юся об заклад, у нього там взагалі нічого немає, — сказав Чарлі, ступаючи вперед. Йому було 14 років, він був високим, як мій батько, і майже таким само злим, як Том.

—  Дай мені долар і дізнаєшся.

— Клянуся, що в нього ніц немає, — сказав Аллен.  —  Він навіть не міг убити дитинча змії. Він дуже лякливий. 

— Ні, він не боїться, — сказав Чарлі.  —  Він ловить мокасинів голими руками і відламує їм голови.

Ми з Барні, сидячи біля ґанку, непомітно дослухалися, штовхаючи машинки Matchbox туди-сюди по бруду. 

— Хлопче, — прошепотів Барні. —  Вони збираються йому вʼїбати. 

Він вивчив слово «вʼїбати» у таборі «Лейк-де-Селбі» і тепер використовував його при кожній нагоді. 

— Як ти вбив змію?  — запитав Чарлі. —  Типу як Лаш ЛаРю?

Він бадьоро підскочив, імітував ефектний помах бича.

—  Ходіть подивіться, якщо не дуже боїтеся, — крикнув Том, перекриваючи їхній сміх. Він піднявся навшпиньки й кидався туди-сюди дивним, войовничим, награним робом, від якого всі сміялися ще дужче.

—  Я не платитиму жадного долара, щоб побачити мертву змію, — сказав Віллі Тріплет.

Але Том уже розвернувся й прямував до льоху, а Чарлі й Аллен за ним. Щойно вони зникли, Барні схопив мене за руку й потягнув. 

—  Давай, — прошипів він, тягнучи мене через задню частину будинку до вікна підвалу.  —  Ми маємо побачити це.

Я неохоче пішов слідом. Навіть якби ми з Барні були сховані на відстані двадцяти футів і розділені склом, для мене цієї відстані було б недостатньо. Але мій страх зміїного трупу був меншим, ніж мій страх здатися Барні боягузом та моє бажання побачити Тома тим хвалькуватим псом, яким він і був. 

Ми впали на траву й поповзли на животі до вікна льоху, розташованому на одному рівні з землею і яке, хоч й укрите павутинням і пилом, відкривало повний вид.

Вони вчотирьох трюхикали сходами вниз. Коли вони підійшли, я побачив, як Аллен і Чарлі скривилися від смороду. Том чванливо попрямував до банки.

—  Зламав мерзотнику шию, — сказав він, відкручуючи кришку.  —  Мені знадобився час, щоб...

Тоді він високо верескнув і похитнувся назад, розмахуючи руками. Усі — ми з Барні, хлопці в підвалі — були приголомшені. Вони витріщилися на Тома, прикриваючи роти руками, а ми витріщилися на них. 

Знадобилося кілька хвилин, щоб осягнути, що саме бачили мої очі. Щось вискочило з банки, як одна з тих хитрих змій у фальшивій коробці від цукерок, прямо Томові в обличчя.

Після початкового приголомшення я помітив, що інші хлопці подивилися на щось у ногах, а потім застрибати. Від Чарлі пролунав неймовірний чи то крик, чи то сміх. 

— Ісусе, — сказав Аллен. 

—  Гей. Ось воно.

Наступної секунди вони двоє з Віллі, опустивши голови, буцалися, намагаючись загнати те щось у кут.

— Тримай, — крикнув Чарлі.  —  Воно там.

— Чувак, — прошепотів Барні.  —  Ти бачив, як та хуйня вистрибнула?

Минуло кілька митей, перш ніж із огидним холодком я почав усвідомлювати, що сталося. Змія втекла. Увесь цей час вона була живою, без води, без їжі, не рахуючи гнилого гамбургера, який, як я пізніше зрозумів, був причиною жахливого смороду, що виходив із банки. Ця істота тижнями терпляче чекала в темряві, зносячи перегрітий метал бідона, удари томової палиці, мовчки страждаючи від голоду, бруду і спраги та зосереджуючи всю свою енергію на цій самій миті: коли кришка в'язниці відкинеться, хоча б на мить, на удар серця, на проблиск світла, в який вона здійснить свою відчайдушну спробу вирватися на свободу. 

Том, приголомшений, з роззявленим гидким ротом все ще стояв біля порожньої банки. Я бачив, як Аллен, сміючись, пробіг кілька кроків, різко тупцяючи кросівками, а потім, заточившись, на мить втративши рівновагу, затупотів знову, поки Віллі намагався мітлою відігнати від себе, шмагаючи, несамовите створіння. 

Чарлі кинувся до протилежної стіни, щоб взяти мотику. 

Вони збиралися загнати її в кут і вбити. Я не знаю, що мене охопило, коли я лежав, тремтячи, животом до землі, дивлячись на них — я ледве міг навіть розгледіти змію, скло було таким брудним, а мої очі були такими слабкими; все, що я бачив, це їхнє збентеження, коли вони гналися за нею, і навіть зараз, через двадцять років, я не можу уявити, що відбулося в моїй голові. Усе, що я знав, це те, що ця жалюгідна істота, отруйна чи ні, таки помре — після її неймовірної втечі, після спалаху надії, яка, мабуть, на мить осяяла її благенький рептилячий мозок, — тепер буде затоптаною до смерті, без жодного шансу, після всіх тижнів і тижнів страждань, це здавалося мені нестерпним. 

Чесно кажучи, я не дуже пам'ятаю, що сталося. Мабуть, я схопився й побіг униз до підвалу, бо все, що я пам’ятаю — як я вже там, поки Аллен, Віллі та Чарлі стукалися один об одного й сміялися, і як жахлива змія проскочила повз мої кросівки, а я кинувся на неї. Наступне, що я усвідомив  —  як вона звивався в моїх руках, і я, ридаючи, біжу, біжу, так швидко, як лише можу.

Тепер, через двадцять років, я знаю, як виглядають підв’язкові змії. Я знаю, що вони нешкідливі. Я навіть зрозумів, що вони насправді досить гарні, схожі на самця смугастої підв’язки: глянцеві зелено-чорні зі спритною вологою смугою жовтої фарби, мазнутою збоку. Але тоді всі змії були для мене отруйними, і коли я біг, я плакав від страху, ця штука була між моїх пальців, не набагато товша за олівець, гладка, з різкою жахливою мускулатурою, її огидний відблиск білого сегментованого підчеревця, від якого мій шлунок нудотно здригнувся — коли я, засліплений слізьми, видерся сходами та вломився у кухонні двері — повз змучену бабусю з кухонним рушником у руці, що мила посуд біля раковини — і шпортаючись, засліплений слізьми, повернувся до відчинених дверей заднього ґанку й викинув цю штуку на подвір’я якомога далі. 

Я кинувся, захлинаючись, на лінолеум, ридаючи так, як більше не ридав. Моя бабуся все ще стояла з відкритим ротом і з рушником. Тепер я не знаю, що вона подумала, побачивши саме мене, котрий пролітає кухнею, як метеорит із підв’язковою змією в моїх руках. 

З під’їздної доріжки я почув стрімкий стукіт кросівок Барні та його голос. 

—  Гей, Марті, — защебетав він, і:  —  Гей, Марті, що сталося? Вона тебе вкусила чи що? Це було дуже круто.

— Що сталося, Барні?  —  питалася бабуся. Її голос був не зовсім рівним.

— Марті врятував її, — сказав Барні.  —  Змію, Том тримав її в підвалі. Аллен та інші намагалися її вбити.

Через мить я відчув її руку на своїх плечах. Вона стала біля мене навколішки.

—  Марті, — сказала вона, — любий. 

І в її голосі було щось, чого я ніколи раніше не чув.

Але я все ще ридав, ридав так сильно, що тремтів усім тілом, я відвів плече назад і скинув її обережну руку. Я так плакав, що ледве міг говорити. 

—  Залиште мене в спокої, — гикнув я, охоплений таким бурхливим почуттям, що не міг його осягнути.  —  Я ненавиджу вас. Я ненавиджу вас усіх.