“Підвʼязкова змія” Донна Тартт

GQ, Травень 1995

Примітки:

Мого старшого кузена Тома зачаровували такі істоти, як змії, павуки, жаби. Не те щоб він дуже любив тварин. Він знущався над Валентиною, смугастою кішкою моєї мами, штрикав її мітлою, аж вона плювалася й шипіла, і вихвалявся, як у його рідному місті Перл вони з друзями полюбляли підпалювати бродячих собак і дивитися, як вони зі скавулінням тікають геть. Мені було девʼять, я любив тварин, і мене непокоїли навіть мультфільми Діснея про природу, тому що іноді тварини в них гинули; томові оповідки про катування злили мене, й іноді, якщо він провадив їх надто довго, я плакав. 

— Опецьок, — казав він, сміючись з моїх сліз.  —  Мадемуазелько, чому б тобі не піднятися нагору й не приміряти матусин одяг? Б’юся об заклад, тобі личитиме. В тебе майже такі цицяндри, як і в неї. 

Я плакав ще дужче, а від люті скручувало живіт. Для нього мучити мене було так само приємно, як кота.

“Опецьок” і “Мадемуазелька” навіть не пасували мені. Я був високим, як на девʼять років, хлопцем, і набираючи гравців у команду, мене обирали одним із перших. Палиці й каміння могли зламати мені кістки, Том міг називати мене як завгодно й отримати у відповідь такого ж запального прочухана, але розмови про прив’язування вишневих бомб* до лап собак і тому подібне доводили мене до сліз. Я любив тварин і дуже цікавився ними: не лише собаками, але й опосумами, равликами, багатоніжками та щурами, і практично будь-якою істотою, яка рухалася. Я доглядав усіляких хворих кошенят і бродячих цуценят; за допомогою фланелі та очної піпетки виходив голе білченя та новонароджену сойку, що випала з гнізда. Мене захоплювали кажани, я дозволяв павукам повзати по своїх оголених руках, шкодував дощових черв'яків. Але хоч я любив навіть і ящірок, і сцинкових*, і коричневих жабок, що жили під листям салату у саду мого батька, я відчував такий страх перед зміями, що його важко передати словами. 

Це був абсолютно ірраціональний страх, якого я соромився. Щоразу, побачивши змію навіть по телевізору, я кричав уголос, бо не міг стриматися. Я ніяковів і почувався нещасним, але паніку, яка охоплювала мене навіть від цих нешкідливих образів, було неможливо контролювати. Я не міг зайти в зоомагазини, де продають змій. Я ніколи не був поблизу тераріуму зі зміями в зоопарку. Я навіть не зміг змусити себе взяти том енциклопедії на “З”, боячись, що він випадково розкриється переді мною на великій кольоровій фотографії удава чи мамби. У шість років зі мною стався напад, бо однокласник приніс до школи королівську змію в банці, я шарахнувся в куток, до вереску нажаханий за власне життя, і кричав, поки стривожена вчителька не подзвонила додому, і кричав усю дорогу в машині й півгодини вже вдома на руках у мами, і, з перервами, решту того дня й ночі, щоразу, коли раптом згадував, як учителька підійшла до мене з баночкою з-під солоних огірків і сказала: “А тепер Марті”. 

У девʼять років мій жах не пригас. Насправді він зріс, мені аж паморочилося від думки про те, яке істеричне видовище я міг влаштувати у нападі переляку, якби зараз, у четвертому класі, хтось випадково приніс змію в банці до школи. Мої друзі не усвідомлювали тиранії мого страху. Я жив у жаху, що мої вороги, такі як Том, можуть виявити це й безжально мучити мене (мертва змія на дні миски з супом, жива змія в кишені піджака) і, можливо, звести мене з глузду. Теоретично із цим страхом мені не поталанило на багатьох рівнях. Я хотів стати натуралістом, коли виросту, але, звісно, це було неможливо. Щоразу, коли я вибирав у бібліотеці книжки про тварин — а це були єдині книжки, які мене цікавили, — спочатку їх перевіряла на наявність зображень змій моя мама. Якщо було хоч одне, на мій глибокий жаль і сором, книжка поверталася на полицю. І хоча інакше я міг би із задоволенням проводити кожну вільну хвилину свого часу на свіжому повітрі та вийти далеко за межі власного двору, шукаючи пташині гнізда, милуючись павутиною, ловлячи пуголовків у канавах, мене надто хвилювала можливість натрапити на змію — будь-яку, отруйну чи неотруйну. Я мріяв поїхати в Ірландію, де Святий Патрік вигнав усіх змій і де вперше можна було б досхочу побродити лісами й полями. Але навіть власний двір залишався небезпечним. Нерідко траплялися маленькі вужі, особливо влітку, і щоразу, коли я бачив їх, ходячи босоніж по галявині, я аж не тямився від жаху й, із криком, шпортаючись, біг до хати. Мій батько, який відчував огиду до цих жахливих панік, інколи вставав, напучуваний матірʼю, виходив на подвір’я й недбало обшукував мотикою високу траву, а я дивився з ґанку, тремтячи і соромлячись власного боягузтва. Хоча це неможливо пояснити навіть моїй співчутливій матері, річ не в тім, що я хотів, аби мій батько вбив цю істоту. Я просто не міг терпіти її десь поруч з собою. Навіть моїй бабусі бракувало терпіння на подібні дурниці. “Змії — друзі фермерів”, — суворо пояснювала вона, пораючись в саду у своєму великому жовто-коричневому корковому капелюсі, і зазначала, що вужі часто поїдають шкідливих комах; але її аргументи, хоча я відчував їхню інтелектуальну вагу, мало впливали на мій страх. 

Мій двоюрідний брат Том, який казав, що не боїться навіть мокасинових водяних змій*, проводив літо з бабусею, татом і мною. Моя ненависть до нього — і без того значна — зростала з кожним днем. Я ненавидів його ластовиння та його жорстокі руки з великими кісточками, ненавидів його кінські зуби з широкими прогалинами між ними, а більше за все ненавидів його кляті розповіді про звірства; але бабуся суворо наказувала, шепочучи на задньому ганку або в коридорі перед кухнею, поводитися з ним добре. Мати Тома — дочка моєї бабусі, моя тітка — щойно померла.

Її поховали лише тиждень тому. Я її ледь знав. Скільки себе пам’ятаю, вона хворіла і майже весь час лежала. Найяскравіший спогад про неї був перший, коли мені, мабуть, було лише три-чотири роки: маленька жінка з молочною шкірою, іржавим волоссям і каштаново-карими очима, яка принесла коробку кольорових воскових олівців, коли прийшла в гості, віддаючи їх, вона низько нахилилася і тремтячою рукою погладила мене по щоці; невідь-чому, поки вони з моєю мамою сиділи на дивані й розглядали якісь старі фотографії, вона розплакалась. 

Том не плакав на похоронах, на відміну від усіх інших. Він просто стояв біля ями в землі й дивився в неї, примружившись, та, як мені здавалося, з обуренням. 

— Чому він не плаче? — спитав я маму, яка ридала в хустинку. 

Батько сильно стиснув моє плече біля ключиці, наказуючи замовкнути.

Отже, Том зараз у нас вдома, а моя мати в Перлі, доглядає за томовим батьком і молодшим братом Льюїсом, ще немовлям. Мені байдуже до немовлят, але краще б у нас гостювала саме дитина, а не Том. Щоразу, як він розчавлював яйце вільшанки, або перекидав мою мурашину ферму, або мучив мене розповідями про те, як годував ворон і сойок «Алка-Зельтцером», поки в них не вибухнуть шлунки, бабуся з батько просто казали: “Вгамуйся, Томе”, і не збиралися його карати. Якщо я й далі скаржився, то карали мене самого.

Якось я таки помстився: він сидів на сходах, коли я збігав униз, і з усієї сили наступив йому на руку. Тоді бабуся вивела мене на подвір’я й відшмагала, а Том тим часом корчив гримаси з ґанку.

 —  Подумай, що він відчуває, — шипіла вона.  —  Будь до нього добрішим.

Про мене, Том здавався підступним, непристойним, майже дорослим; але йому було лише тринадцять і, порівняно з сусідськими хлопцями його віку, він досить худий і маленький. Хоча іноді вони зависали разом, схоже, його постійне вихваляння не справляло на них враження, як і на мене. Він казав, що знає карате (якось я побачив, як він демонструє своє мистецтво — слабкі, незбалансовані удари ногами; Аллен Волтголл зловив його за кросівок і відкинув на траву), також він вихвалявся, що його батько зелений берет і поліцейський. Його батько, наскільки мені відомо, не був ні тим, ні іншим, а лише інспектором Банку Міссісіпі. Мало того, він був ближчим до віку моєї бабусі, ніж мого батька, лисий, як немовля, у штанях, натягнутих під самі пахви, але, коли послухати розповіді Тома про всіх тих поганців, яких він побив чи підстрелив, можна було подумати, що це сам Джон Вейн. Ще одним досягненням, яким полюбляв вихвалявся Том, був хист мисливця на гримучих змій. Він хапав їх голими руками за хвости і, запевняв, ляскав у повітрі, як батогами, що аж голови відлітали. Я вважав цю історію огидною та неправдоподібною; огидною зі зрозумілих причин і неправдоподібною, бо я знав, що Том боїться змій майже так само, як і я. Одного разу моя бабуся, пораючись на клумбі, знайшла сереж ротиків крихітну чорну змійку. Вона підняла її великим і вказівним пальцями (я, далеко на ґанку, відводив очі від тих жахливих звивань) і, перекладаючи з руки в руку, вийшла, щоб показати Томові й Аллену Волтголлу, які ставили сітку для бадмінтону на задньому дворі. Аллен, зацікавлено підняв очі і сказав: “Гей! Змія!”, але я навіть з ґанку помітив острах на обличчі Тома, коли моя бабуся підійшла, і бачив, як він здригнувся, коли вона, бажаючи лиш добра, спробувала вкласти змійку йому в руки. Напевно, ніхто б не звернув на це уваги, якби не попередні хвастощі про полювання на гримучих змій, але цей випадок позбавив Тома навіть того невеличкого авторитету, який він мав перед Алленом та іншими великими хлопцями. Вони більше не приходили після обіду, а коли він виходив на вулицю, голосно глузували над ним з деревʼяного будиночка Аллена на дереві неподалік. 

Приблизно за три дні Том грубо схопив мене за руку, коли я підіймався до своєї кімнати. 

 —  Іди сюди, ти, маленьке гівно, — сказав він.  —  Хочу тобі щось показати.

Він потягнув мене до льоху і показав на старий молочний бідон. Кілька років тому моя мама безуспішно намагалася прикрасити його у спробі перетворити на підставку для парасольок і продати на церковному базарі. Його пофарбували в нудотний сірий й абияк поприклеювали жалюгідних метеликів, вирізаних з журналів. 

 —  Вгадай, що в мене там, — сказав він.

Його посмішка жахала. Якимось чином я безсумнівно знав, що там, але не встиг я закричати, він схопив мене за руку й викрутив її за спину. 

— Це змія, — сказав він.  —  Хочеш глянути?

—  Це бідон моєї мами. Вона ним користується, — сказав я.

— Твоєї матері тут немає.

Сльози люті пекли очі. Я міг би вдарити його вільною рукою у живіт і то, ймовірно, боляче — хоч я на чотири роки молодший, але завбільшки був майже такий самий, — та натомість лиш задихався у спробах відвернутися, поки він тиснув на мою руку сильніше, ніж можна було очікувати.

 —  Краще нічого не розповідай, — сказав він, і я відчув його гаряче дихання з запахом оцту на щоці.

— Ти мене не зупиниш.

—  Розповіси, засранцю, і знайдеш це сьогодні ввечері у своєму ліжку.

Ця думка затопила мене такою нестримною хвилею паніки, що я безпорадно закричав, не зважаючи на те, як він смикає мою руку догори. Нагорі рипнули сітчасті двері, і над стелею льоху почулися швидкі бабусині кроки. Я вирвався й побіг до сходів, але він зловив мене й знову викрутив руку. Його вкрите ластовинням обличчя розпашіло, а чолом стікали краплі поту. 

 —  Якщо ти щось скажеш, свиното, я покладу це тобі в ліжко, — задихано сказав він. — І вона нічого мені за це не зробить. 

Двері підвалу з гуркотом розчинилися. 

— Що там коїться? — різко спитала бабуся.

Том дав мені опустити руку. 

— Нічого, бабусю, — швидко відповів він високим голосом. —  Ми гралися. Марті впав і поранився.

Бабуся зійшла сходами. В руках у неї кельма, а коліна штанів брудні. Від вигляду здивування на її старому обличчі вся надія на захист, на справедливість раптом зникла. 

— Господи, Марті, — стривожилася вона, — що з тобою сталося?

Я заплакав.

Кельма з брязкотом впала на підлогу. Я відчув її руки на своїх плечах.

— Марті?  —  почув я.  —  Що сталося?

Вона відірвала мої руки від очей. Все ще плачучи, я відвернуся від неї. 

— Нічого, — сказав я, витираючи ніс тильною стороною зап’ястка, не в змозі дивитися їй в обличчя.

План Тома полягав у тому, щоб відгодувати змію сирим м’ясом і, коли вона стане достатньо великою, стягувати з Аллена та інших хлопців по долару, щоб вони могли подивитися на неї. Він поцупив кавалки сирого гамбургера з холодильника і вкинув їх у бідон крізь щілину у верхній частині. Здавалося, тепер весь будинок моторошно обертався навколо бідона з-під молока. Де б я не був, нагорі чи внизу, я бачив його так чітко, наче підлога стала прозорою. Я більше за жодних обставин не спускався в льох. Весь день я сахався тріскотіння цвіркунів і шипіння водонагрівача, електричних шнурів, шурхотіння штор, довгого, вʼюнкого дроту пилососа. За вечерею я дивився в свою тарілку, мене переслідувало усвідомлення того, що поки бабуся й тато сміялися, розмовляли й намагалися змусити Тома “вилізти з мушлі” (ха-ха), змія звивалася там у темряві, прямо під кухонним столом. Я поняття не мав, що це за змія. Том сказав мені, що вона отруйна, а там, де ми жили, було багато отруйних змій. Копачі газової компаніх знайшли на Адамс-стрит вузол мідянок завбільшки з баскетбольний м’яч, а маленька дівчинка ледь не загинув від укусу гримучої змії у навісі для машин Макрейнів минулого Гелловіну (“Мія!”, як кажуть, із захватом промовила вона, дивлячись крізь очні отвори свого костюма привида на нажахану місіс Макрейні, яка в раптовому світлі відчинених дверей побачила її крихітну, оповиту білим фігуру, що схилялася до істоти за секунду до того, як вона кинеться, нападе, і ще ж була історія про молодшу доньку місіс Павелл, Синтію, яка впала з водних лиж у гніздо мокасинів і спливла на поверхню через тридцять секунд, мертва і вдвічі більша — були такі історії та ще багато інших, хоч цілу ніч розповідай, але я боявся навіть змій на фотографіях, а мій жах перед живою, отруйною чи ні, був майже невимовним. Можливо, змії вже зовсім не було в бідоні з молоком. Можливо, вона піднесла свій гострий череп і притиснула ніжну, огидну мордочку до кришки, вислизнула й згорнулася всередині порожнього квіткового горщика чи навколо основи садового кошика моєї бабусі (ось як це виглядатиме, завдовжки з садовий шланг, але з зубами й очима, вона наполовину витягнеться, коли хтось нахилиться до помідорів на кілочках), можливо — і тут моя уява почала набувати темних барв — можливо, вона заповзла в одну з труб опалення, що вели до вентиляційних отворів нагорі. Що, якщо вона звільнилася? Що, якщо вона на свободі? Змії вміють тікати звідусіль. Двоюрідний брат Аллена в Атланті мав домашнього удава, і я чув, як мати Аллена бідкалася, що вона не почувається в безпеці, коли навідується до сестри, бо цьому мерзотнику завжди вдається так чи інак вилізти зі свого резервуара. 

Кілька днів я мучився в страху. В моїй голові поселилася ще одна жахлива думка: Том, усміхаючись, йде до мене з тією штукою, як місіс Генлі з баночкою з-під солінь. Але Том, незважаючи на хвастощі, сам остерігався змії. Його хвилювання — справді щире — не применшувало мого власного. Він ніколи не знімав кришки з бідону і щоразу підходячи до неї, пересувався обережно, навшпиньках. Я надто боявся наблизитися до нього чи до бідона, але іноді він спускався в підвал з довгою палицею, яку просовував крізь отвір бідона, щоб тицьнути в змію. 

— Треную її битися, — пояснював він діловито.  —  Це зробить її злою. 

Але навіть я, засліплений жахом на вершині сходів, бачив, що він тицяє наосліп, не взмозі навіть поглянути на результати своїх тренувань. 

Приблизно за тиждень жахливий сморід просочився з підвалу на кухню. Бабуся, вважаючи, що миша чи білка заповзла в льох і здохла, спускалася вниз з мішком негашеного вапна і стукала лопатою по стінах.

 —  Що б там не було, воно в стінах, — сказала вона батькові, коли той повернувся з роботи.

— Може, щур, — кинув він. 

Тієї ночі я лежав у ліжку без сну. Можливо, змія здохла. Протягом дня чи двох я надто боявся щось сказати, але коли запах посилився, я набрався сміливості перетнутися з Томом.

Він розлютився.

— Не будь відсталим, — сказав він.  —  Ти не зможеш вбити змію, навіть якщо спробуєш. Ти можеш розрізати її на маленькі шматочки, і ті злетяться назад і злипнуться.

— Я думав, тобі подобається хапати їх і відривати їм голови. 

— Це інше, монголоїде.

—  Думаю, вона мертва. 

Він сплюнув на землю. 

 —  Ти побачиш, наскільки вона мертва, якщо знайдеш її сьогодні ввечері у своєму ліжку, — відрубав Том.

Тої ночі знову я лежала без сну, коли всі інші поснули. Навіть від думки про мертву змію (масна усмішка Тома, погляд його пласких, схожих на насінинки очей, якби йому вдалося загнати мене в кут, поки він підходить з нею в руках) моє серце стискав страх. Але принаймні, якби вона була мертвою, можна було не хвилюватися, що вона втече. 

Тремтячи, я піднявся з ліжка й пішов босоніж коридором, повз спальню батьків, повз відчинені двері кімнати для гостей, де уві сні скреготав зубами Том, аж до темної кухні та дверей у підвал. З калатаючим серцем я відчинив двері і ввімкнув світло. Біля стіни з газонокосаркою стояв бідон з-під молока. Від смороду нудило навіть з верхньої сходинки. Я не наважувався ступати в льох з того дня, як там зʼявилася змія. Міцно тримаючись за трубчасті перила, босими пальцями чіпляючись за необроблений край деревʼяних сходів, кров так сильно гахкала в голові, що я бачив іскри. Нема чого б

оятися, говорив я собі, мертва змія в молочному бідоні не заподіє тобі шкоди, але однаково боявся, як ніколи в житті. Не знаю, що я надумав робити (звичайно, не ставати навшпиньки, щоб зазирнути всередину, бо був надто наляканий), але навіть за двадцять футів* запах був неймовірний. Цього було достатньо. Я зачинив двері і побіг нагору. 

—  Томе, — сказав я йому наступного дня, — ця змія мертва.

— Звідки тобі знати, Марті-засранті?

— Тому що вчора ввечері я сходив і перевірив. 

Його пласкі бліді очі дивилися в мої. 

— Ні, не перевірив, — сказав він нарешті.  —  Монголоїд.

— Вона мертва, — сказав я.  —  Ти вбив її. Тримаючи замкненою у тому сатрому брудному бідоні.

 —  Якщо тобі так шкода змії, чому б нам не покласти її під твою сорочку і не дати їй поповзати по животі? 

Він кинувся до мене, сподіваючись схопити за руку й вивернути її за спину — його улюблений прийом, — але я був швидший.

 —  Давай, Марті-засранті. Що сталося? Ти боїшся? Може спустимося вниз і ти пограєшся з нею?

 —  Мене від тебе нудить.

 —  Вона моя. Я можу вбити її, якщо захочу. 

Він відчинив двері підвалу і з грюкотом злетів сходами униз. Я чув брязкіт його палиці об метал. 

 —  Бачиш?  —  він вигукнув. — Я не боюся її.

 —  Я б теж не злякався мертвої змії, — сказав я, хоча це було далеко від правди, — і захряснув двері, кинувшись до своєї кімнати, коли почув, як він ушпарив за мною.

Від цього відкриття мені дещо полегшало. Тепер, замість паралізуючої тривоги, я відчував лише огиду та незручність, яку не міг описати. Весь той і наступний дні гнилий запах бідона стояв у мене в ніздрях, у горлі, навіть коли я їхав машиною з батьком на пошту.

— Що з тобою, Марті? — сказала бабуся за вечерею. — Ти нічого не їв.

— У тебе болить живіт? — запитав батько, тягнучись до гороху.

Сморід у підвалі був невблаганний, і він посилювався. Це стало головною темою для розмов між бабусею та батьком.

 —  Тільки не можу зрозуміти, звідки воно береться, — говорила бабуся.  —  Можливо, нам варто зателефонувати містеру Беллу з дезінсекційної служби.

 —  Я заїхав туди сьогодні вранці, йдучи на роботу, — відповів батько.  —  Вони не зможуть нікого відправити аж до наступного тижня.

Це був пік літньої спеки, у льоху — як у печі. Молочний бідон практично шипів під палаючим сонячним промінням з високого вікна. Навіть якби Том не морив голодом і не тицяв цю штуку палею, вона б напевно зварилася до смерті. Я сподівався, що містер Белл із відділу боротьби зі шкідниками зможе знайти її, коли прийде, і гадав, що подумають про це бабуся з татом, — чи почуватимуться такими винними й стурбованими, як я вважав, вони повинні почуватися. Щойно Том повернеться додому, і не буде жодної небезпеки помсти, я планував розповісти їм, містеру Беллу та всім, хто погодиться слухати. Щодня я з нетерпінням чекав звістки про томів від’їзд (і про бажане повернення матері), але жодних новин. Дні тягнулися, здавалося, що Том більше ніколи не поїде, а мати ніколи не повернеться, і що моє життя якимось чином назавжди заплямоване й уже не стане таким, як було.

Молодшого брата Аллена, мого друга Барні і єдиного хлопця однолітка в околицях, відправили на три тижні до літнього табору, і одного ранку несподівано він з’явився біля наших задніх дверей: засмаглий і вищий, ніж я його пам'ятав, одягнений у зелену футболку Кемп-Лейк-де-Селбі та з ремінцем із шнурка, який він сплів власноруч.

 —  Хочеш покататися на велосипеді?  —  запропонував він. 

Я був радий його бачити і тішився, що він трохи відволік мене від цих страждань. Ми були на вулиці весь день. Він показав мені здобуті у лісництві та мисливстві звички, і розповів, як якийсь хлопець із Мемфіса спіймав судому під час іспиту з плавання й мало не потонув. Він злився, тому що Аллен зайшов до нього в кімнату, поки його не було, і наквацював помадою солдатиків. Він намагався стерти її губкою, але в усіх його воїнів лишилися червоні плями на обличчях. Я розповів Барні про Тома, про те, який він дурень і як погано ставиться до тварин. Розповів йому й про те, як він убив змію в бідоні з-під молока, але не спомʼянув, як її боюся, тому що навіть Барні я не довіряв свій страх перед зміями.

— Принаймні він скоро повернеться додому, — сказав Барні.  —  Мені з Алленом доводиться весь час жити в одному будинку. 

Мені й на думку не спадало, що Барні скаже щось Аллену про змію, але він, певно, сказав, адже наступного ранку Аллен та інші великі хлопці з’явилися у нашому дворі. 

 —  Я чув, що у вас у підвалі змія, — сказав Аллен Томові.

Том знизав плечима.

— Давай подивимося.

—  Заплати мені долар, і покажу.

—  Покажи мені, і тоді я дам тобі долар.

—  Аж вже. Спершу долар. 

— Б’юся об заклад, у нього там взагалі нічого немає, — сказав Чарлі, виступаючи вперед. Йому було чотирнадцять років, він був високим, як мій батько, і майже такий злий, як Том.

—  Дай мені долар і дізнаєшся.

— Клянуся, що в нього ніц немає, — сказав Аллен.  —  Він навіть не міг убити дитинча змії. Він дуже лякливий. 

— Ні, він не боїться, — сказав Чарлі.  —  Він ловить мокасинів голими руками і відриває їм голови.

Ми з Барні, сидячи біля ґанку, нишком дослухалися, штовхаючи машинки Matchbox туди-сюди по бруду. 

— Чувак, — прошепотів Барні. —  Вони збираються йому вʼїбати. 

Він вивчив слово «вʼїбати» у таборі «Лейк-де-Селбі» і тепер використовував його при кожній нагоді. 

— Як ти вбив змію?  — запитав Чарлі. —  Типу як Лаш ЛаРю*?

Він жваво підскочив, імітував ефектний помах бича.

 —  Ходіть подивіться, якщо не дуже боїтеся, — крикнув Том, перекриваючи їхній сміх. Він піднявся навшпиньки й кидався туди-сюди дивним, войовничим, награним робом, від якого всі засміялися ще дужче.

 —  Я не платитиму жадного долара, щоб побачити мертву змію, — сказав Віллі Тріплет.

Але Том уже розвернувся й прямував до льоху, а Чарлі й Аллен за ним. Щойно вони зникли, Барні схопив мене за руку й потягнув. 

 —  Давай, — прошипів він, тягнучи мене через задню частину дому до вікна підвалу.  —  Ми маємо це побачити.

Я неохоче пішов слідом. Навіть якщо ми з Барні сховані на відстані двадцяти футів і відділені склом, для мене цієї відстані недостатньо. Але мій страх трупу змії виявився меншим, ніж страх здатися Барні боягузом, чи бажання побачити Тома тим хвалькуватим псом, яким він і був. 

Ми впали на траву й поповзли на животі до вікна льоху, розташованому на одному рівні з землею і яке, хоча й укрите павутинням і пилом, відкривало повний вид.

Вони вчотирьох трюхикали сходами вниз. Коли вони підійшли, я побачив, як Аллен і Чарлі скривилися від смороду. Том підійшов до бідона.

 —  Зламав мерзотнику шию, — сказав він, відкручуючи кришку.  —  Мені знадобився час, щоб…

Тоді він високо верескнув і відхилився назад, розмахуючи руками. Усі — ми з Барні, хлопці в підвалі — були приголомшені. Вони витріщалися на Тома, прикриваючи роти руками, а ми витріщалися на них. 

Знадобилося кілька хвилин, щоб осягнути, що саме бачили мої очі. Щось вискочило з бідона, як одна з тих хитромудрих змій у фальшивій коробці з-під цукерок, прямо Томові в обличчя.

Після першого приголомшення я помітив, як інші хлопці подивилися на щось під ногами, а потім застрибати. Чарлі видав неймовірний чи то крик, чи то сміх. 

— Ісусе, — сказав Аллен. 

—  Гей. Ось воно.

Наступної секунди вони вдвох із Віллі, опустивши голови, буцалися, намагаючись загнати те щось у кут.

— Хапай, — крикнув Чарлі.  —  Воно там.

— Чувак, — прошепотів Барні.  —  Ти бачив, як та хуйня вистрибнула?

Минуло кілька митей, перш ніж із огидним холодком я почав усвідомлювати, що сталося. Змія втекла. Увесь цей час вона була жива, без води, без їжі, не рахуючи гнилого гамбургера, який, як я пізніше зрозумів, був причиною жахливого смороду з бідона. Ця істота тижнями терпляче чекала в темряві, зносячи перегрітий метал бідона, удари томової палиці, мовчки страждаючи від голоду, бруду і спраги та зосереджуючи всю свою енергію на цій самій миті: коли кришка в'язниці відкинеться, хоча б на мить, на удар серця, на проблиск світла, в який вона здійснить свою відчайдушну спробу вирватися на свободу. 

Том, приголомшений, з роззявленим гидким ротом все ще стояв біля порожнього бідона. Я бачив, як Аллен, сміючись, пробіг кілька кроків, різко тупцяючи кросівками, а потім, заточившись, на мить втративши рівновагу, затупотів знову, поки Віллі намагався шмагаючи мітлою відігнати від себе несамовите створіння. 

Чарлі кинувся до протилежної стіни, щоб взяти мотику. 

Вони збиралися загнати її в кут і вбити. Не знаю, що мене охопило, коли я лежав, тремтячи, животом на землі, дивлячись на них — я ледве міг навіть розгледіти змію, скло було таким брудним, а мої очі такими слабкими, все, що я бачив, це їхнє збентеження, коли вони переслідували її, і навіть зараз, через двадцять років, я не можу уявити, що відбулося в моїй голові. Усе, що я знав, це те, що ця жалюгідна істота, отруйна чи ні, таки помре — після її неймовірної втечі, після спалаху надії, яка, мабуть, на мить осяяла її благенький рептилячий мозок, — буде затоптаною до смерті, без жодного шансу, після всіх тижнів і тижнів страждань, це здавалося мені нестерпним. 

Чесно кажучи, я не дуже пам'ятаю, що сталося. Мабуть, я схопився й побіг униз до підвалу, бо все, що пригадую — як я вже там, поки Аллен, Віллі та Чарлі стукаються один об одного й сміються, і як жахлива змія проскакує повз мої кросівки, а я кидаюся на неї. Наступне, що я усвідомив  —  вона звивається в моїх руках, і я, ридаючи, біжу, біжу, так швидко, як лише можу.

Тепер, через двадцять років, я знаю, як виглядають підв’язкові змії. Я знаю, що вони нешкідливі. Я навіть зрозумів, що вони насправді досить гарні, схожі на самця смугастої підв’язки: глянцеві зелено-чорні зі спритною вологою смугою жовтої фарби, мазнутою збоку. Але тоді всі змії були для мене отруйними, і коли я біг, то плакав від страху, а ця штука між моїх пальців, не набагато товша за олівець, гладка, корчилась, демонструючи жахливу мускулатуру й огидний відблиск білого сегментованого підчеревця, від якого шлунок нудотно здригнувся — коли я видерся сходами та вломився у кухонні двері — повз змучену бабусю з кухонним рушником у руці, що мила посуд біля раковини — і шпортаючись, засліплений слізьми, повернувся до відчинених дверей заднього ґанку й викинув цю штуку якомога далі на подвір’я. 

Я кинувся, захлинаючись, на лінолеум, ридаючи, як ніколи більше. Моя бабуся все ще стояла з відкритим ротом і з рушником. Тепер я не знаю, що вона подумала, побачивши мене, котрий пролітає кухнею, як метеорит із підв’язковою змією в моїх руках. 

З під’їздної доріжки я почув стрімкий стукіт кросівок Барні та його голос. 

 —  Гей, Марті, — защебетав він, і:  —  Гей, Марті, що сталося? Вона тебе вкусила чи що? Це було дуже круто.

— Що сталося, Барні?  —  питалася бабуся. Її голос ледь тремтів.

— Марті врятував її, — сказав Барні.  —  Змію, Том тримав її в підвалі. Аллен та інші намагалися її вбити.

Через мить я відчув її руку на своїх плечах. Вона стала біля мене навколішки. 

 —  Марті, — сказала вона, — любий. 

І в її голосі було щось, чого я ніколи раніше не чув. 

Але я все ще ридав, ридав так сильно, що тремтів усім тілом, я відвів плече назад і скинув її обережну руку. Я так плакав, що ледве міг говорити. 

 —  Залиште мене в спокої, — гикнув я, охоплений таким бурхливим почуттям, що не міг його осягнути.  —  Я ненавиджу вас. Я ненавиджу вас усіх.