Одна з найбільших помилок, яку допускають ті, хто висвітлює тему російсько-української війни – це спроба втиснути питання в обмежені змістовні та часові рамки. Концентрація виключно на тому, що передувало повномасштабній війні за кілька тижнів або місяців і тому, що вже було під час вторгнення, і небажання досліджувати більш глибокі передумови, приводить до примітивізації будь яких матеріалів.
Звісно, дослідження питання лише в рамках часів Незалежності України після розвалу Совєцького союзу заганяє у схожу пастку, але все одно дозволяє розширити перспективу і продемонструвати наскільки примітивно багато хто формулює свої тези і як легко піддається на семантичні трюки росіян. Отож, поговоримо про те як москалі намагалися тиснути на України після здобуття нею Незалежності і до своєї готовності почати війну.
Вже у 1992 році президент так званої росії Єльцин підписав указ про перехід під юрисдикцію рф усього Чорноморського флоту, в тому числі, тієї частини, яка дислокувалася в Україні і була в українській юрисдикції.
Віце президент при Єльцині Руцькой заявив, що Україна – це «тимчасово втрачена територія». Більше того, він приїздив в Україну і публічно закликав до анексії Криму ще тоді. З приводу обох подій Український парламент видав відповідну заяву у квітні 1992 року:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2267-12#Text
Тобто фактично відразу після проголошення Незалежності, а також референдуму 1 грудня 1991 року, на якому українці твердо вирішили оформити свою державність, росіяни активно почали втручатися у внутрішні справи країни і наступати на наш суверенітет, ставити під сумнів територіальну цілісність і закликати до анексії наших територій.
Звісно, що тоді не пахло ніяким НАТО в Україні, про яке сьогодні розповідають у Кремлі як привід до нападу. Українська державність була на етапі становлення і було багато питань, які потребували вирішення.
До речі, Руцькой – почесний громадянин Курська, підтримав напад на Україну в 2014 і в 2022 роках. Послідовний, як і вся російська верхівка щодо знищення України. Він погрожував силовим переглядом українських кордонів 28 серпня 1991 року – за кілька днів після Акту проголошення Незалежності України.
І щоб не було думки про політичну самодіяльність колишнього пілота СУ-25, за два дні до того, 26 серпня 1991 через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, Вощанов, прес-секретар президента Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».
21 травня 1992 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову про скасування акту передачі Криму Україні у 1954-му та зажадала “врегулювання питання про Крим шляхом міждержавних переговорів Росії та України за участі Криму і на основі волевиявлення його народу”. Совєцький союз вже не існував і юридично документ є прикладом втручання у внутрішні справи України у міжнародно визнаних кордонах.
9 липня 1993 року російський парламент ухвалив постанову “Про статус міста Севастополя”, якою визнав його частиною Росії. 23 серпня депутати Севастопольської міськради проголосували за рішення про російський статус міста. 5 грудня 1996-го у Раді Федерації заявили, що Україна “усупереч об’єктивній реальності не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя”.
Тобто юридично вони вже 1993 році здійснили анексію частини української території у своєму законодавчому полі. Просто не здійснивши військову окупацію як в 2014. В 1992 році в Криму активно велася «війна присяг» на Чорноморському флоті. росіяни робили все, щоб витіснити українців у флоті та отримати над ним фактичний контроль. Вони захоплювали силою кораблі та адміністративні приміщення. Викидали з казарм тих, хто присягнув Україні.
21 липня 1992 року росіяни відкрили вогонь і намагалися протаранити корабель СКР-112, який прямував під українським прапором в напрямку Одеси. Угода, яку підписали країни, фактично закріпила те, що росіяни відбирали силою. Понад 80% кораблів і майна лишилося за ними. російський флот залишився у Севастополі і завжди був засобом тиску на Україну.
Паралельно з військовими в процес включилися місцеві російські сепаратисти і кримінал. Проросійські сили в Криму пішли у відкритий наступ проти України і в 1993 році прийняли незаконне рішення про створення посади «президена». Пройшли незаконні вибори. Місцевий радикальний сепаратист Мєшков вийшов на них у другий тур і переміг. Він відкрито виступав за те, щоб відколоти півострів від України.
Мєшков почав брати під контроль місцеві силові структури. Мєшков тісно співпрацював з очільником однієї з найбільш впливових місцевих банд Поданєвим. Місцевий крімнал загалом займав активну проросійську позицію і допомагав сепаратистам, яким був і сам.
Звісно ж Мєшкову допомагала російська фсб, чиї співробітники прибули у Крим і не приховували своєї присутності. В документальному фільмі «Крим. Звільнення» можна побачили кадри оперативної зйомки зокрема за участі ефесбешників Євдокимова і Гавриленка.
Тут я залишу дві ремарки від себе. Перша – це спогади одного з моїх викладачів, який мав довгий досвід роботи в правоохоронних структурах. За його словами в перші роки після розвалу совка російські менти і ефесбешники дозволяли собі проводити свої слідчі та інші дії на території України без будь яких санкцій і дозволів. Часто доходило до того, що їх просто ловили десь в різних регіонах країни і видворювали.
Друга – в перші дні вторгнення, коли ми тримали район оборони під Києвом будучи на той час не дуже зрозумілим з юридичної точки зору підрозділом добровольців, з нами був фактично дід, якого ніжно назвали Батя. Коли дійшло до офіційної мобілізації, його відправили додому через вік. Так от Батя багато років працював у правоохоронних структурах в Криму і присвятив їх боротьбі з місцевими бандами. Така от доля.
Плани росіян у Криму тоді вдалося зірвати зусиллями СБУ та військових, які уважно стежили за діями російського флоту та тієї самої 810-ої бригади морської піхоти, поки «службисти» просочувалися на півострів сушею, морем і повітрям… щоб пізніше тихо захопити місцеве СБУ, з якого сепаратисти вже зняли табличку з державною символікою.
Коли Мєшков прийшов до будівлі, «альфівці» послали його подалі. На цьому його карколомна політична кар’єра почала стрімко котитися донизу. В 1995 році незаконну «посаду» президента Криму скасували, а Мєшков відправився на росію.
В Конституції України, яку прийняли 1996 року, заклала пряму норму про заборону розташування іноземних військових баз на нашій території. Проте, росіяни за допомогою тиску таки добилися майже через рік укладення угоди про розташування свого флоту в Криму. Вони зробили все, щоб залишити для себе плацдарм для захоплення півострова.
В 1997 році договір став кульмінацією важкої політичної гри, коли Кремль тиснув і шантажував тодішнього президента України Кучму, який багато чому завдячував перемогою на виборах риторикою про партнерство з росіянами. Про те, які були високі ставки свідчило те, що Єльцин приїхав до Києва лише через три роки після обрання Кучми. До цього йшов тиск, у тому числі, щодо флоту в Криму.
Угода мала діяти до 2017 року, але в 2010 році (війна росіян проти Грузії відбулася нещодавно, у 2008) уряд Януковича попри протести в Україні, підписав так звані «Харківські угоди», які пролонгували перебування російської військової потуги на території України.
До речі, свою присутність в Криму російські військові недвозначно підтвердили як загрозу для України. У квітні 2000 року москалі обстріляли українське судно, яке рухалося з Босфору до Скадовська. Тоді москалі звісно ж звинуватили в обстрілі українців.
Дуже ймовірно, що від збройного зіткнення в 1990-их роках Україну врятували внутрішні проблеми в рф. Заколот Єльцина в 1993 році із розстрілом парламенту, різанина в Чечні та дефолт 1998 року.
В 2003 році путін зробив першу пробу. Росіяни заявили претензії на Український острів Тузла в Керченській протоці. Тоді ж вони почали будівництво дамби, щоб дістатися до острова. Тоді реакція української влада була однозначна. Українські прикордонники отримали наказ відкривати вогонь якщо москалі ступлять на Українську землю.
Підготовку до провокації москалі почали заздалегідь, у 2002 році. Як це було в совєцькому союзі, на «прохання трудящих», точніше місцевих божевільних, які наче б то, з власної ініціативи почали бомбардувати листами путіна, щоб той українському острову «надав статус російської території».
В 2003 році після низки пропагандистських та підготовчих заходів росіяни почали будівництво дамби, за допомогою якої мали досягти Тузли. Паралельно з цим росіяни організували в Криму ряд провокацій, зокрема мітинги з вимогою передати росії весь Крим.
Будівництво дамби закінчилося з досягненням українського прикордонного понтону. За 100 метрів від позицій українських прикордонників. Все це супроводжувалося агресивною пропагандиською кампанією звісно ж ворожою до України.
До речі, саме під час тих подій українська сторона дала зрозуміти американцям, що збирається ініціювати консультації, передбачені 6 статтею того самого Будапештського меморандуму. Кажуть, американці тоді навіть втрутилися і спонукали таки до діалогу. З того часу цінність документу явно не підтвердилася.
В 2004-2005 амбіції Кремля щодо України похитнулися політично. Українці вийшли на протести проти результатів виборів, на яких «переміг» Янукович. Вони звісно образилися і доклали всіх зусиль для реваншу.
В 2007 році у Мюнхені путін виголосив свою знамениту промову, яка, як тепер зрозуміло, стала таким же зізнанням в майбутніх злочинах, які книга відомого австрійського художника. рф ступила на системний шлях, на якому збиралася розтоптати Україну, що і намагається зробити досі.
