Небо затягували хмари, здавалось ось-ось впаде дощ, час від часу в далечині лунав гуркіт грому. За годину проведену на сирій та холодній землі у мене почала боліти спина, я привідкрила обережно одне око та намагалась проаналізувати дистанцію до гір, якщо доведеться тікати. Помітила, що Ісфет нервово ходила зі сторони в сторону та зиркала на мене.
“Так, бігти є що, хоч як би не здавалось, що ми близько до гір але якщо бігти то це займе якийсь час. Цікаво, що зараз робить Шео? Вона б мала вже помітити, бо у нас якраз мала бути зустріч. Ну нічого спробую якось з цього всього вибратись.” - подумалось мені.
- Добре, що ви вже на місці, Володар вас вже зачекався. - раптом роздався чоловічий голос позаду мене.
Цей голос проникав в кожну клітинку тіла і викликав мороз по шкірі. Ісфет натянула мішок мені на голову та почала шарпати мене, будити.
- Прокидайся! - крикнула вона - Підеш пішки, я втомилась тебе тащити.
Ми йшли довго, періодично я навмисно перечіплялась та падала, щоб залишити сліди по яких потім буду тікати. Раптом ми зупинились, з мене здерли мішок. Перед моїми очима постали величезні чорні ворота з кованими чорними лозами і шипами. Вдалині видніється маєток більше схожий на замок, небо ще більше затягувало темними хмарами через, що все навколо почало зливатись в одну чорну пляму навіюючи на мене страх та тривогу.
- Проходьте, володар її вже чекає. - раптом промовив чоловік, що стояв коло воріт.
Мій погляд впав на Ісфет, тому що вона потягла мене за руку до воріт і тут я зрозуміла де її бачила.
- Ти! А я гадала, що ти допомагаєш Азурі, а ти зрадниця! - побачивши обличчя Ісфет я одразу пригадала де бачила її.
Це було того вечора коли Шак привів мене у печери, я помітила Ісфет лише раз чи два коли вона крутилась коло Азури і намагалась догодити їй.
“Зачекайте тут ще є чоловічок” - подумала я та перевела погляд на нього - “Цікаво, от його я зовсім пригадати не можу, дрібний, худорлявий з темною шкірою, від нього трохи пахло кухнею можна б було подумати що він працює на кухні але от на чиїй? Не зрозуміло.”
- Закрий рота та мовчки йди, я нічого не зобов’язана тобі пояснювати. - гаркнула Ісфет та потягнула мене за руку в сторону маєтка.
Чим ближче ми доходили до маєтку тим густішим навколо був туман, небо затягнулось чорними хмарами та час від часу падали холодні краплі дощу. Ось ми наблизились до маєтку і я розуміла, що мало ймовірно вийду звідси живою. Холодні-чорні стіни дивились на нас, як на крихітних мурах, навколо була смертельна тиша навіть вітер стих, навколо також все здавалось мертвим та безлюдним і ось двері маєтку відчинилися та зсередини повіяло крижаним холодом…
