Небо затягували важкі, свинцеві хмари, здавалося, ось-ось впаде злива, а час від часу в далечині лунав оглушливий гуркіт грому, що віщував негоду, розколюючи похмуру тишу. За годину, проведену на сирій та холодній землі, у мене почала нити спина, а біль у потилиці пульсував, віддаючись у скронях. Я обережно привідкрила одне око, відчуваючи, як пісок та дрібне каміння врізається в обличчя, та намагалась проаналізувати дистанцію до гір, якщо доведеться тікати. Помітила, що Ісфет нервово ходила зі сторони в сторону, її різкі рухи видавали внутрішнє напруження, і вона час від часу зиркала на мене, ніби перевіряючи, чи я справді непритомна. Кожен її погляд, здавалося, пропікав мене наскрізь, посилюючи відчуття безпорадності.
"Так, бігти є куди, хоч як би не здавалось, що ми близько до гір, але якщо бігти, то це займе якийсь час, і мій стан далеко не ідеальний, — думки проносилися в голові, змішуючись із гулом у вухах. — Цікаво, що зараз робить Шео? Вона б мала вже помітити мою відсутність, бо у нас якраз мала бути зустріч. Чи вона вже шукає мене? Сподіваюсь. Ну нічого, спробую якось з цього всього вибратись. Не впасти духом, Олексо, ти пережила і не таке!"
— Добре, що ви вже на місці, Володар вас вже зачекався, — раптом пролунав чоловічий голос позаду мене. Цей голос був глибоким і проникав у кожну клітинку тіла, викликаючи мороз по шкірі, незважаючи на обгорілу землю. Його інтонація була рівною, але в ній відчувалася прихована загроза, що змушувала нерви стискатися.
Коли Ісфет, недовго думаючи, різко смикнула мене за руку, намагаючись підняти, її обличчя наблизилось до мого. Її очі, сповнені жорстокості, вп'ялися в мої. І тоді, крізь біль та напівсвідомість, я впізнала її. Її риси, хоч і спотворені злістю, були безпомилковими.
— Ти?! — мій голос прозвучав хрипко, сповнений невіри та глибокого розчарування. Спогад вдарив, як блискавка, вириваючи з небуття всі подробиці. Це було того вечора, коли Шак привів мене у печери. Я помітила Ісфет лише раз чи двічі, коли вона крутилась коло Азури і намагалась догодити їй, навіть надмірно, мов тінь, що прагне світла. — А я гадала, що ти допомагаєш Азурі, а ти зрадниця! Як ти могла?!
— Прокидайся! — крикнула вона, її голос був гострим, як уламки скла, а обличчя спотворилося від люті, викрививши її риси. — Підеш пішки, я втомилась тебе тягти та нічого не зобов’язана пояснювати. Ти надто багато про себе думаєш, людисько!
Вона міцно стиснула моє зап'ястя, ніби лещатами, тягнучи за собою. Я йшла, спотикаючись, через випалений ліс, намагаючись зберегти рівновагу. Кожен крок відгукувався пульсуючим болем у голові, але я стиснула зуби. Ми йшли довго, і періодично я навмисно перечіплялась та падала, залишаючи ледь помітні сліди — зламані гілочки, розворушений попіл, — які, можливо, допоможуть мені потім тікати. Повітря навколо нас стало важким, насиченим запахом гарі та гнилі.
Під час нашого руху, у тіні обгорілих дерев, я час від часу помічала ті самі дрібні, чорні фігурки, що з'являлися й зникали, їхні тьмяні червоні очі світились у темряві, наче криваві вуглинки. Вони були майже невидимі на фоні чорної землі та обвуглених стовбурів, але їхня присутність відчувалася. Вони ніби стежили за нами з боку, і їхня присутність лякала мене, змушуючи серце битися швидше. Кожен раз, коли одна з таких тіней прослизала повз, я відчувала, як холодний вітер пронизує мене до кісток, немов провісник смерті. Їхні безшумні рухи та ці палаючі очі створювали відчуття, що ліс живий, але його життя було спотвореним і зловісним.
Раптом ми зупинились. Ісфет різко штовхнула мене вперед, і я ледь не впала знову. Перед моїми очима постали величезні, чорні ворота, прикрашені кованими чорними лозами і гострими, як бритва, шипами. Вони були масивними, загрозливими, ніби брама до іншого, ще більш похмурого світу. Вдалині, за воротами, виднівся маєток, більше схожий на похмурий, велетенський замок, його обриси майже зливалися з темним небом, що згущувалося над нами. Небо ще більше затягувалося чорними хмарами, через що все навколо почало зливатись в одну чорну пляму, навіюючи на мене страх та тривогу, а повітря ставало ще більш гнітючим, важким, мов перед бурею.
— Проходьте, Володар її вже чекає, — раптом промовив чоловік, що стояв коло воріт, його обличчя було приховане в тіні, але голос був низьким і спокійним, але сповненим холодної, беззаперечної влади.
"Зачекайте, тут ще є чоловічок, — подумала я, перевівши погляд на другого викрадача. — Цікаво, от його я зовсім пригадати не можу. Дрібний, худорлявий, з темною шкірою, від нього трохи пахло кухнею. Можна було б подумати, що він працює на кухні, але от на чиїй? Не зрозуміло. Він виглядає більш покірним, ніж ця Ісфет, але в його очах теж є щось приховане."
Чим ближче ми підходили до маєтку, тим густішим навколо ставав туман, який клубочився низько над землею, приховуючи обриси. Він огортав нас, як саван, посилюючи відчуття ізоляції. Небо затяглося чорними, як сажа, хмарами, і час від часу падали холодні краплі дощу, розбиваючись об випалену землю, немов сльози мертвого світу. Ось ми наблизились до маєтку, і я розуміла, що мало ймовірно вийду звідси живою. Кожен мій подих ставав важчим. Холодні, чорні стіни дивились на нас, як на крихітних мурах, височіючи над нами, мов грізна тінь, що поглинає все навколо. Навколо панувала смертельна тиша, навіть вітер стих, затамувавши подих. Усе здавалось мертвим та безлюдним, і ось величезні двері маєтку відчинились самі по собі, з глухим скрипом, що розірвав тишу, а зсередини повіяло крижаним холодом, що пронизав до кісток, обіцяючи невідому небезпеку.
