Витоки
Свої витоки гватемальська література бере в літературі народів мая, до яких належить і народність кіче (Kʼicheʼ). У середині 16 століття іспанці фонетично записали «Пополь-Вух» (Popol Vuh), який у подальшому розшифрували і переклали вже в Європі. Цей текст є сумішшю вірування й історії кіче: тут подано міт про створення світу і людства, а також подвиги героїв-близнюків Хунахпу (Hunahpú) та Ішбаланке (Xbalanqué). Сам документ ґрунтується на нині втраченому джерелі й усних переказах. Записані в ньому легенди перегукуються з історіями, зображеними на древніх маянських розписах.
«Європейську» історію Гватемали, завоювання земель й історичні події подав Франсіско Антоніо де Фуентес-і-Гусман (Francisco Antonio de Fuentes y Guzmán). Його хроніка «Згадка про Флориду» (Recordación Florida) написана в 1690 році та розповідає про те, як Ернан Кортес відправив свого заступника Педро де Альварадо з 750 солдатами і кількома гарматами підкорювати землі сучасної Гватемали. На їхнє щастя, вони не зустріли організованого опору. Розповідь де Фуентеса-і-Гусмана у часі не настільки віддалена від описаних подій, але сюжетно вже відбілює їх, віддаляючись від історичної правди.
У 1782 році опублікували поему єзуїта Рафаеля Ландівара (Rafael Landívar). «Життя в мексиканському селі» (Rusticatio mexicana) написане латиною. Тут є багато від європейської буколічної поезії – поет звеличує флору, фауну і корисні копалини регіону, детально описує сільське господарство. Також він не забув згадати і руйнування, яких зазнала столиця під час землетрусу 1751 року.
19 століття
Посилення антиклерикальних настроїв на початку 19 століття позначилося і на літературній сфері країни. Близько 1820 року з’являється «Проповідь для Хосе Марії Кастільї» (Sermón para José María Castilla) – це спільна поема Марії Хосефи Ґарсії Ґранадос-і-Савали (María Josefa García Granados y Zavala) і Хосе Батреса Монтуфара (José Batres Montúfar). Цей скандальний твір піддавався цензурі не тільки тому, що на цей «чоловічий» жанр зазіхнула жінка. Більше важило те, що це еротична пародія на проповідь із гострими нападами на ексцеси духовенства.
Батьком гватемальського роману називають Хосе Мілью-і-Відаурре (José Milla y Vidaurre), який прославився своїми творами на історичну тематику, що класифікуються, як приналежні до романтизму. Скажімо, у 1866 році він написав роман «Дочка аделантадо» (La hija del Adelantado). Центральною персонажкою є Леонора – дочка вже відомого нам конкістадора Педро де Альварадо. Кульмінацією твору є смерть батька на полі бою в Мексиці, а невдовзі – смерть мачухи в тодішній столиці Гватемали від грязьового потоку. А вулкан, який призвів до катастрофи, по-маянськи називають уже звичним іменем Хунахпу.
Відомий на прізвисько «Принц літописців» (Príncipe de los Cronistas) Енріке Ґомес Карільйо (Enrique Gómez Carrillo) відзначався своїм богемним і мандрівним способом життя. Цей письменник представляє латиноамериканський модернізм межі 19 і 20 століть. Ґомес Карільйо працював міжнародним кореспондентом для багатьох газет, а під час Першої світової війни навіть узяв інтерв’ю у Папи Бенедикта XV, незважаючи на те, що тому було відомо про його розгульне життя і ледь не єретичні твори, серед яких – еротичний роман 1898 року «Про кохання, біль і порок» (Del amor, del dolor y del vicio) з його любовним багатокутником. Також ходили чутки, що це саме Ґомес Карільйо викрив Мату Харі.
20 століття
До Покоління 1910 (Generación del 10), яке під впливом Пікассо відійшло від модернізму, належав і Рафаель Аревало Мартінес (Rafael Arévalo Martínez). Цього письменника, який 18 років був директором Національної бібліотеки Гватемали, вважають одним із передвісників магічного реалізму. Визначальною збіркою Аревало Мартінеса є «Чоловік, який виглядав, як кінь, та інші оповідання» (El hombre que parecía un caballo y otros cuentos) 1915 року. Протагоніст центрального твору книжки має роздвоєну особистість. Одна з інтерпретацій – автор вказує на співіснування тваринності та духовності всередині себе. Інша – його гомосексуальний потяг до колумбійського поета Порфіріо Барба-Хакоба (Porfirio Barba-Jacob).
На середину 20 століття припадає творчий шлях Флавіо Еррери (Flavio Herrera). Його прозвали Тигром (El Tigre) за назвою однойменного роману, який він видав у 1934 році. За сюжетом, Луїс повертається в рідний край, щоб відкрити лікарню. Його давня подруга Маргарита повідомляє, що Луїсів брат Фернандо домагається її. Тим часом, Луїс домовляється про інтимну зустріч із Алісією, заміжньою жінкою, але на місці рандеву втрачає контроль і ґвалтує випадкову перехожу. Згодом Луїс приймає Пілар, яка і була його жертвою; вона вагітна, але бажає зробити аборт, а ще – смерті невідомому їй ґвалтівнику. Під час полювання Луїс марить, ніби його лихий брат перетворився на тигра, але він не спроможний його вбити. Натомість Фернандо вбиває зіпсутого Луїса. Автор ідентифікує себе з обома боками людської сутності – це є цивілізація і варварство.
Історія гватемальської літератури не обійшлася без суперечок про авторство шедевра, написаного жінкою. Еліса Алль Санчес де Астуріас (Elisa Hall Sánchez de Asturias), правнучка першого британського віце-консула в країні, є авторкою «Гірчичної зернини» (Semilla de Mostaza). У 1938 році цей роман викликав жваву дискусію – чи може жінка написати щось на рівні класиків іспаномовних літератур, епопею про Санчо Альвареса де Астуріаса (предка її чоловіка), його життя в Іспанії й еміграцію в Новий світ, використовуючи архаїчну мову? Лише в 2011 році беззаперечно довели, що вона справді є авторкою.
До жанру креолізму (criollismo), де космополітизм поступається регіональним рисам, відносять збірку Вірхіліо Родрігеса Макаля (Virgilio Rodríguez Macal) «Маєток птаха-змія» (La mansión del pájaro serpiente), видану в1942 році. Автор олюднює тварин із центральноамериканських джунглів і щедро користується мітологією мая. Птахом-змієм є кетцаль (quetzal) – національний птах Гватемали, який асоціюється зі свободою (кетцаль не витримує життя в неволі) і багатством (його пишне та яскраве пір’я високо цінується).
Аугусто Монтерросо Бонілья (Augusto Monterroso Bonilla) народився в Гондурасі, отримав гватемальське громадянство, а помер у вигнанні в Мексиці. Сам він вважав Гватемалу ключовою країною в своєму становленні і своєю батьківщиною. В 1959 році надрукували його першу книжку – «Повне зібрання творів та інші оповідання» (Obras completas y otros cuentos). Попри розмір, його лаконічні твори сповнені культурних посилань і майстерно використаної пародії, карикатури і чорного гумору. Його мікрооповідання «Динозавр» (El dinosaurio) певний час вважалося найкоротшим у світовій літературі: “Коли він (вона) прокинувся, динозавр усе ще був там” (Cuando despertó, el dinosaurio todavía estaba allí).
Гватемала має одного лавреата Нобелівської премії з літератури. У 1967 році Премію здобув Мігель Анхель Астуріас Росалес (Miguel Ángel Asturias Rosales) «за своє яскраве літературне досягнення, глибоко вкорінене в національних рисах і традиціях індіанців [sic!] Латинської Америки». Детальніше про нього я розповім в окремій статті. А поки що можете пересвідчитися, що, крім нього, на українських видавців, схоже, не справив враження жоден інший гватемальський письменник.
Перекладені книжки
Мігель Анхель Астуріас. Скорботна п’ятниця (Молодь, 1980)
Мігель Анхель Астуріас. Сеньйор Президент (Дніпро, 1986)
Міґель Анхель Астуріас. Маїсові люди (Вавилонська бібліотека, 2025)
Переклади в журналі «Всесвіт»
Мігель Анхель Астуріас. Для громадської думки... (1959, № 10)
Мігель Анхель Астуріас. Дзеркало Ліди Саль (1976, № 2)
Мігель Анхель Астуріас. Скорбна п’ятниця (1977, № 2-4)
Отто Рене Кастільйо. Рушаймо, Вітчизно, в дорогу... (1979, № 5)
Мігель Анхель Астуріас. Коли індіанці спускаються з Мікско (1994, № 5-6)
