Містика забуття: слідуючи за потойбічним.Найперша пригода:
Шкільні канікули близяться до завершення, і багато із запланованого вже виконано. Одним із найяскравіших моментів була поїздка у гори, яку дівчата згадували ще кілька днів поспіль. Новий ролик про тамтешні пригоди змонтований і відправлений на канал відразу після повернення з подорожі. Однак результати засмутили подруг, відео знову набрало мало переглядів. Вони ламали голову, як поліпшити подачу контенту. За підсумками стало ясно, простих записів на телефон і страшних кадрів мало. Тоді в них з'явилася ідея навчитись імітувати жахливі сцени з метою посилити напругу. Давно крутилась думка разом подивитися декілька жахіть для натхнення. На просторах інтернету знайшовся мало популярний фільм про проклятий будинок. Коротко описаний сюжет на сайті нагадував деякі ситуативні моменти подруг, тому вибір припав до душі.
Дівчата наготували собі канапок і вмостилися на дивані. На екрані розгортались події, котрі обіцяли страшні несподіванки. Початок інтригує: у знайомої головного героя помирає бабуся, треба навідатися до її будинку. Житло перебувало у жалюгідному стані і підлягало знесенню. Дівчина заявила про важливість збереження старої споруди. Проторохтіла різні відмовки про пам’ять та данину поваги до своєї родички, ще згадала про якусь стару таємницю із дитинства.
А далі почалась катавасія. Дівчатам не було зрозуміло, чому герої залишились ночувати, де пилюка, грязюка, проблеми із постачанням води, світлом… Фільм розтягнувся нудними сценами, де герої невпинно блукали темними коридорами старого будинку, перекидаючись банальними діалогами і зустрічаючи передбачувані страшні моменти. Саундтрек, здавалось, складався із одноманітних бентежних акордів, які повторювалися знову і знову без мінімальної динаміки. Іноді новоутворені привиди виглядали скоріш безглуздо, ніж лячно. Але актори усіма силами створювали вигляд смертельного переляку.
Подруги обмінювалися скептичними поглядами і саркастичними коментарями, розважаючись здебільшого своїми репліками аніж фільмом. Їх зацікавленість поступово згасала, і навіть найгучніший скример вже не міг змусити дивитись в обидва ока.
Зрештою, нудний хоррор став лишень фоном. Голоси перетворювалися у плаваючий гомін, а екран у розмите зображення. Лаор помалу засинала над пустою тарілкою, а подруга подавну куняла у неї на плечі.
***
Нове мешкання передчувало світлі надії на майбутнє. До кімнати заносилася одна валіза, за нею друга і кілька пакетів. Попередні власники лишили деякі пожитки, одні з котрих меблі першої необхідності або миючі засоби до очищення поверхонь. Лаор усілась на найближчим стільцю у спальні і потерла лоба. Переїзд від батьків тяжка задумка, але запроваджує деякі зміни – самостійне життя вже почалось.
Більша частина часу пішла на делікатне прибирання від пилюки і розкладання одягу.
За вікном темрява. Лаор вмостилася на ліжку, вкуталась у ковдру. Хотіла по скоріше закінчити цей день, а сну ні в одному оку.
Емоції від нового мешкання додали енергії? Дівчина піднялась і побрела на кухню, заварити чай з мелісою.
Пролунав телефонний дзвінок. Лаор підстрибнула від неочікуваності. Вона була впевнена, що мобілку лишила десь на полиці. Рука намацала у кишені шорт апарат. Звідкіля б узятись відділенням в піжамі? Допоки Лаор губилася у здогадках, долунав новий звук зі сторони вікна. Влучили по склу? Чим? Не перший поверх. Палець ткнув на кнопку вимкнення екрану, від чого дзвінок скинувся. Дівчина продовжила із підозрою дивитися у бік шуму.
Чайник зняли раніше, ніж він дійшов до кипіння. Вода поспішно полетіла у кружку. Чаїнки дали свій колір та аромат. Можна пити чай, котрий побереже язика.
Бушуючий вітер поволі розхитував стулки. Огортало відчуття, що вікно ось-ось відчиниться і кімнату заполонить холодне повітря. А предмети розлетяться у різні кутки.
Лаор ледь не вдавилась, встигнувши лише пригубити з кружки. У скло влетіло чорне, безформне щось. Воно пройшлось дивними відростками віконною рамою. Пляма показала свою пащу, всіяною гострими іклами і негайно розвіялось під впливом бурі.
Дівчина ошелешено вдивлялася в темряву без жодної думки. Невдовзі прийшла до тями, сьорбнула ще раз чай і почалапала з чашкою до спальні.
Ноги відчули крижаний протяг. Проймаючий до кісток холод, приносив нову хвилю тривожності. Шибки затріщали й безперервно бряжчали. Дзвінкі завивання вітру просочувалися крізь щілини, заповнюючи квартиру гулом. Паніка дедалі ближче підбиралася, витісняючи будь-які думки та приковуючи всю увагу до себе. Нав'язливі дзвінки доводили до божевілля й лише загострювали ситуацію, скільки б їх не скидай. Лаор потерла пальцями скроню, намагаючись розвіяти туман у голові.
Дерев'яні опори тріщали й хрипіли, ніби будівля ледь тримала власну вагу. Хотілося якнайшвидше вирватися з цього хаосу. Лаор повільно поповзла спиною в бік коридору. Переступивши поріг, рука залишила чашку на найближчій тумбочці. Здавалося, вона матеріалізувалася з нізвідки, але доречно. Дівчина озирнулася довкола. У поле взроку трапили вхідні двері і ноги рушили раніше, ніж їм подали сигнал. Мляво слідуючи коридором, єдиною опорою були стіни, котрі іноді здавались підлогою від хвилі слабкості. Тримати свідомість допомагало лише усвідомлення абсурдності того, що відбувається. Позаду чулося скреготіння по склу, а з кухні — мокрі хлюпання. З кожним морганням двері під'їзду ставали ближчими. Подібно до відео, де автор навмисне вирізав кілька кадрів. Нарешті рука лягла на ключ у замку. Один поворот — і все враз затихло.
Опинившись у під'їзді, в голові запанувала довгоочікувана тиша. Вдалося зробити рівний вдих, наче після тривалої затримки дихання. Але що далі? Поспішити назад, доки її не прийняли за божевільну? Від однієї лишень згадки кинуло в тремтіння. Ні, дороги назад немає. У пам'яті спливли кілька моментів, і дівчина почала панічно озиратися. Спіймавши чергове вікно, думала, як би не зустріти чужий погляд. Тут же осіклася на цій думці, помітивши рух з вулиці. Душа пішла в п’яти, а тіло понесло за найближчий кут. — *Знову? Я знову трапила в халепу? *
В голові міцно закарбувався образ, а розібратися в усьому, що відбувається, бракувало сил. Пронизливий погляд єдиного ока заповнював усе вікно на сходовому прольоті. Все зводилося до одного: Що тепер робити? Схопившись за голову і заплющивши очі, вона лихоманливо намагалася знайти рішення. Тільки яке? Нічого важкого під рукою для захисту — лише телефон у кишені. Зателефонувати комусь? І що сказати? Скільки не думай — відповіді немає. Вікна знову затремтіли, стіни вкрилися тріщинами, обсипаючись дрібними пластівцями фарби. * Тепер і сюди дісталося? Куди тікати? На двір? Це якась маячня. Я божеволію. Хотілося замружитися, сподіваючись на якнайшвидше закінчення кошмару.
Пролунав дзвінок. Рингтон, який вона сама обрала, тепер здавався найгіршим звуком у світі. - Та твою ж за ногу! - роздратовано вилаялася вона, розплющуючи очі всупереч бажанню. Перед нею розкинувся чужий коридор, сповнений заплутаних поворотів. Дзвінок припинився сам собою, ніби надавши їй час для роздумів. Сходи були на місці, але там, унизу, досі сторожило щось невідоме.* — Це... Неможливо. — Скільки пережитого за минулі місяці, навіть надприродного. Усе, з чим доводилося зіткнутися, було матеріальним. Сон? Напевно, це просто дурний сон.* Вона б зітхнула з полегшенням, якби не посилився гуркіт за дверима. * — Фінал якого хочу пропустити.* — Йти вперед страшно, проте спускатися сходами ще страшніше. Міцно стиснувши телефон, як уявну зброю, вона приготувалася перебігти на інший бік, і якомога далі відійти від сходів.
***
На жодному з поверхів сходового прольоту не було спокійного куточка. Відбитки рук один за одним проступали на шибках, а слідом за ними з’являлися силуети облич, які о щось просять. Лаор важко опустилася на підлогу біля стіни, аби ці моторошні образи залишилися поза видимістю. Вона притиснулася спиною до труби, обхопила коліна руками та сховала голову між ними. Поверхом рознісся ледве чутний плач. Сльози текли її щоками, і вона тихо прошепотіла:
— Залиште мене. Дайте мені спокій. Переїзд і так був важким, а тут ще й це.
Її тужіння обірвав дзвінок. З апатією Лаор витягла телефон із кишені і так залишила над рівнем землі. Повернула голову у бік екрану і застигла від подиву — дзвонила бабуся. У цей момент дівчина забулася, про цей поганий жах. Її свідомість розривалася між спогадами та побаченим. Бабуся була далекою від технологій, часто забула про наявність у неї таких іграшок. Та й померла вона давно… На мить Лаор відчайдушно захотілося повірити, що все це стало реальністю: про неї нарешті згадали, бабуся вирішила вперше подзвонити своїй онуці.
— Алло?
— Пробач! Не кидай слухавку! - пролунав схвильований хлопчачий голос.
— Хто це? Що потрібно? Звідки в тебе мій номер?
— Пробач-пробач. Я не знав, як до тебе дозватись. Вибач, що дзвоню від імені твоєї родички.
— То всі дзвінки були від тебе?
— Так. Ти скидала. Ось я і подумав .... Мені дуже шкода! — голос зітхнув. — Пам'ятаєш, ви на початку зими зустріли сніговика? Він вас переслідував і наприкінці ним виявився мертвий хлопчик.
Лаор видала іронічний смішок.
— Забудеш таке.
— Це я. Мене ви знайшли.
Дівчина замовкла, глянула на екран і широко розплющила очі. Номер продовжував висвічувати *Бабуся*. Вона довго вдивлялася, намагаючись зібрати думки. Чому мозок вирішив створити саме таку концепцію сюжету? Навіщо їй знову згадувати про один із жахливих моментів із життя, який потряс її та подругу до глибини душі. І у світі трапляються різні ситуацій вбивства, та дитина не перша, але один з унікальних випадків.
Голос далі про щось розповідав, іноді змінюючи інтонацію. Через час помітив — співрозмовниця перестала його слухати:
— Алло? Ти ще тут? Ти не хочеш говорити зі мною? Вибач. Я розумію, було надто нахабно з мого боку ходити за вами... Я тільки... — пояснення обірвали.
— Та я зрозуміла. Можеш не вибачатися стільки разів. Що зроблено – те зроблено. Краще скажи, навіщо ти вирішив втрутитися у мій сон?
— Дуже добре, що ти все-таки можеш відрізнити дійсність від вигадки — в голосі з'явилися нотки радості. — Тоді мені буде легше допомогти тобі.
— З чим?
— Знайти вихід. Я допоможу вибратися із цього сну. Але спершу, я маю до тебе прохання.
— Я слухаю.
***
Лаор різко прокинулася. Чи то мозок більше не міг витримувати таке навантаження, чи то завдяки подрузі, яка періодично посмикувала її за руку.
— Нарешті прокинулась.
Дівчина довго намагалася втямити, що від неї хочуть.
— Поки ти крутилася, я тебе не чіпала. Потім ситуація виглядала, ніби ти на підлогу впадеш. Ось я подумала, що час тебе будити. — Сай вмостилась зручніше, як тільки Лаор почала повертатися в позицію сидячи. — Розповідай, про що сон?
Лаор деякий час мовчала. Вона намагалася зібрати думки після побаченого. Невідомі особи, дзвінки, вказівки від мертвого...
— Хлопчика бачила.. — єдина відповідь, котра прилетіла до голови.
Сай підняла брови і питала поглядом, які такі хлопчики їй могли наснитися.
— Того ... якого ми в сніговику знайшли. До нас ще поліція приїжджала.
— Нічого собі у тебе сюжети.
— Та ти не зрозуміла. Це не моя уява. Він приходив подякувати нам. Сніговика ігнорували, ось він вирішив ходити слідом хоч за кимсь, аби його найшли. А ще вибачався за обраний метод, адже сильно нас налякав.
Поки Сай вслухалася в кожне слово, яке в цілому реченні виглядало дико, вона повторювала звук "Угу", "Ага".
— Не віриш, правда?
Сай замислилась. Чи дійсно вірить? Що трапилось у світі марень, — не те саме, що трапилося в житті. Єдине сказане нею у відповідь було:
— Не те кіно ми дивимося. Твої сни набагато цікавіші.
Лаор усміхнулася.
— Саме тому ми намагаємося створити своє та правдоподібніше, ніж ці постанови.
Наступна пригода:
Далі буде…
