Harper's Magazine, 287, Грудень 1993
Їдальня, навіть з усією цією мішурою, вогниками й аплікаціями Санта Клаусів, все ж залишалася їдальнею з цементованою підлогою, шлакоблочними стінами без вікон й довгими, подібними на коробки з-під яєць, дзижчачими під стелею лампами, — не такими, як світильники в салліному домі. Вона пригадала, як сиділа під такими самими лампами у першому класі, голодна, але не годна зʼїсти свій сендвіч з куркою, тому що Лея зробила його, тому що це було дещо з дому, а те тремтливе зеленкувате світло спонукало її до сліз. Зараз вона у четвертому класі, але лампи досі пробуджують у ній тугу за домом і сум. Ніколи раніше вона не бувала у їдальні ввечері. Але навіть тепер вона лишалася така сама й змушувала її почуватися як завжди.
Сьогодні ввечері столи розклали, а стільці розставили рядами. Дерев’яна платформа, схожа на саморобну, стояла вздовж задньої стіни. Четвертокласники місіс Міллз давали Різдвяну виставу.
Усі урочисто вбрались, а деякі дівчатка виглядали ніби щойно з салону краси, але Саллі мала коротке волосся, тож у салоні не була. Вона носила картатий сарафан, білу сорочку з червоним трикотажним боді і чорні лаковані туфлі. Зазвичай їй подобалося це вбрання, але сьогодні вона не хотіла його вдягати — воно здавалося недостатньо поштивим. Перед виходом вона похапцем шукала у своїй кімнаті що-небудь, що зробить її вигляд більш релігійним. Зрештою вона накинула білий мереживний шалик на голову. І зробилася схожа на наречену, або на Діву Марію. Поки вона практикувала благальні пози у дзеркалі — руки, простягнуті до неба долонями догори, погляд спрямований в небеса — непомітно ввійшла Лея, покоївка, і розсміялася. Це роздратувало Саллі, але їй все одно дуже хотілося одягнути мереживний шалик, тож вона збрехала Леї, що всі мали так прийти, й отримала по руках.
Саллі відповідала за букву “М” у вітанні “З Різдвом Христовим!” Кожна дитина носила на грудях велику літеру, і виступала вперед, пояснюючи її значення, коли наставав час. “С” — це “солодощі”, “І” — це “іграшки” тощо. У Саллі були такі слова:
М це Мішура,
Яскрава, як роса на світанку,
Яка робить нас такими щасливими
Цього різдвяного ранку.
Це був дурний вірш, несправжній. Місіс Міллз склала його. Ба більше, букви не означали того, що заявляла місіс Міллз. “С” означало “спокуту”, а не “солодощі”. А “І” — це, звісно, “Ірод”. Саллі хотіла бути “О”, тому що це означає “Обітниця”. Але вона тішилася, що місіс Міллз обрала Кенні Прідді, а не її, бо вчителька позначила буквою “О” омелу, а це означає поцілунки, а це означає, що всі будуть сміятися. Саллі спробувала пояснити це своїй найкращій подрузі Теммі Данкін. Теммі не була популярною й іноді в неї текло з носа, але Саллі вона подобалася, бо завжди погоджувалася грати в її ігри, ігри, які за суттю своєю були релігійними, і в яких Саллі зазвичай падала додолу і прикидалася мертвою. Теммі колінкувала поруч і благала Господа оживити її. У Саллі був дар залишатися абсолютно нерухомою в цих позах, майже не дихаючи, навіть коли Теммі трясла її чи смикала за волосся, іноді вона лежала так нерухомо, що подруга лякалася й починала плакати.
Теммі сиділа у протилежному боці кімнати з якоюсь товстою дівчинкою; в обох до голови прив’язані оленячі роги, вони частувалися сумішшю горішків у паперянці. Саллі зауважила сумний погляд Теммі, і дуже повільно відвернула голову, аби дати знати, що це навмисне, і що вона досі не розмовляє з нею.
Кілька тижнів тому на перерві Саллі відволікла Теммі від скакалки, щоб донести до неї, що місіс Міллз жодного разу не згадує про Христа у виставі і що різдвяні вистави це святотатство, й обидві повинні взяти на себе тягар молитви та покаяння, аби помʼякшити гнів Божий на місіс Міллз.
— Для неї ж краще, — пояснювала Саллі, — якщо вона пірне у море з жорнами на шиї.
Але Теммі все не вгамувалася, весь час озиралась і стукала колінцями одне об одне, нарешті вона видала: «Мені подобається місіс Міллз», і повернулася до скакалки.
До цього Саллі просила бога милості. Тепер вона молила його про помсту. Вона відчувала, що її молитву буде почуто, адже і спокута була досить суворою. Саллі ходила будинком із зав’язаними очима, поки Лія не почула, як дівчинка натикається на речі, і не примусила зняти пов’язку; зі сараю до своєї кімнати вона принесла жорсткий колючий килимок, щоби вночі ставати на нього коліньми й молитися; впродовж останнього тижня вона викидала свою обідню канапку і відмовлялася від вечірнього десерта. Вона благала про найдивовижніші речі, які тільки могла придумати, про всі найгірше, що лиш знаходила в Біблії: про полум’яний дощ і сарану, про стелю оскверненої їдальні, що обрушується на неї, як храм на Самсона*. Тепер, коли вистава мала ось-ось початися, вона заспокоювалася думкою, що Бог врятує її.
Раптом Саллі відчула, як чиясь велика рука впилася у її плече, і обернулася — над нею, вирячивши свої дурні очиська, височила місіс Міллз. Вона вдягла подаровану класом бутоньєрку і червону трикотажну сукню з поясом на талії, через який її живіт випинався ще більше, ніж зазвичай. Її ламке волосся персикового кольору було зібране високо на голові, але кучері несвіжі й потерті, наче в ляльки. Саллі не без задоволення пригадала як мати сказала, що місіс Міллз не повинна ходити така розпатлана. «Бідолашна стара», — сказала вона. «Можливо, вона не може дозволити собі перукаря».
— Саллі, — суворо мовила місіс Міллз, не відпускаючи плеча, що виводило з себе: дівчинка не любила, коли вихователька її торкалася. — І що ти собі думаєш? Тобі слід бути там, з усіма різдвяними літерами. На тобі ще навіть костюма немає.
— Так, мем, — відказала Саллі й спробувала вивільнитися.
— Нумо, — сказала місіс Міллз і ляснула Саллі програмкою по спині.
Бути плачу, подумала Саллі: палаюче обличчя, і голосіння, і скрегіт зубів.
Усі різдвяні літери сяк-так вишикувалися біля дверей їдальні і чекали на свої наряди, попиваючи пунш із чашок. Кілька матусь допомагали з костюмами, і Саллі з прикрістю помітила серед них маму Теммі, місіс Данкін. Перед початком навчального року Саллі і Лія були в продуктовому, коли, штовхаючи візок, до них підійшла потеревенити місіс Данкін.
Поставивши Саллі запитання-друге про школу, вона повернулася до Лії.
— Оця, — сказала вона, кивнувши на Саллі, — має неабияку уяву.
— Мем? — перепитала Лія.
— Ви собі навіть не уявляєте, — дзвінко проспівала місіс Данкін, утім скоса зиркнувши на Саллі, — яку божевільну маячню вона розповідає Теммі.
Якусь мить здавалося, ніби вона збирається пуститися в подробиці, і Саллі подумала, що може розплакатися, але Лія неочікувано повелася вкрай мило.
— Це дуже розумна дитина, — різко урвала вона місіс Данкін. — Вона навчилася читати, коли їй минуло три роки.
Усе це все одно страшенно ніяково. Вона раділа, що з ними не було матері, але, знову ж таки, у неї була Лія, і їй ніколи не доводилося ходити в продуктовий магазин, як місіс Данкін.
Місіс Данкін, разом із ще чиєюсь матір’ю, лагодила костюм Френкі Детвайлера. Він мав бути літерою “З”, як “зима”, матері неуважно обвішували його дощиком і перемовлялися між собою. Саллі, дивлячись прямо перед собою, прислухалася до розмови. Це було дуже цікаво. Місіс Данкін розповідала іншій матері, як вранці напередодні вона прокинулася від того, що хтось гатив у скло задніх дверей кухні.
— Били, — сказала місіс Данкін, — просто стукали в них обома руками знову і знову.
Вона дозволила дощику випасти з рук на френкове плече, і демонстративно підняла обидві долоні.
— Це жахливо, — захоплено мовила інша.
— Ну і як ти думаєш, хто це був? Той жахливий Генрі Лі Прідді. — (Батько Кенні? — замислилася Саллі), — І він все стукав у скло і кричав “Я п’яний, я п’яний, викличте поліцію, я п’яний”.
— Ти розбудила Рея?
— Так, — похмуро відказала місіс Данкін.
Голоси перейшли на шепіт.
Саллі задумалася над цим. Хіба це аж так погано, якщо містер Прідді просто хотів здатися? Вона все ще розмірковувала, коли вони перестали шепотітися й повернулися до звичайної розмови, що була дуже нудна й стосувалася незнайомих людей. І тоді, здригнувшись, вона почула ім’я своєї матері: Крістін Фаркуар.
— …не здивована, що її тут немає.
— …не уявляю чим Крістін займається увесь час.
— Я теж. У неї є покоївка, кухар, і жодної роботи, а ту маленьку дівчинку вона просто віддала на виховання ніґерші.
“Маленька дівчинка”, — подумала Саллі й почервоніла. Тож тепер і про неї заговорили. І вони назвали Лію ніґершою. Кожен знав, що це негарно.
— Можливо, це якраз ніґерша розповідає їй усі ті божевільні штуки про пекло. Не знаю, звідки ще в неї це могло взятися. Це лякає бідолашну Теммі. Нещодавно вона прокинулася серед ночі з плачем. Рей мусив піти поговорити з нею.
— Гадки не маю чому вона така, — сказала інша мати. — Крістін не здається аж надто релігійною.
“Моя мама красивіша за вас”, — хотіла сказати Саллі їм, — “набагато красивіша, в неї більше грошей і волосся справді руде, а не фарбоване, як ваше”. Їм слід було вибачитися. Вона мала б піти додому і розповісти чоловіку Леї, а він взяв би і пристрелив їх. Леїного чоловіка звати Джексон. Колись він сидів у в'язниці.
Саллі думала про Джексона, про вираз обличчя місіс Данкін, коли вона відчиняє задні двері кухні й бачить його з пістолетом, аж раптом відчула укол чийогось гострого нігтя на лівій руці. Вона сердито обернулася й побачила Кенні Прідді, букву “О”, що підняв два схрещені пальці.
— Салліни мікро-о-оби, щеплена, — дзвінко й похмуро проспівав він.
Здригнувшись від огиди, вона помітила наскільки довгі й брудні в нього нігті. На мить їй спало на думку пояснити, що він грає неправильно, що їй байдуже, якщо вона отримає дозу власних мікробів, натомість вона відвернулася.
— Твоя мама тут? — запитав Кенні, нахиляючись.
Саллі не відповіла.
— Гей, я до тебе говорю, — схопив він її за руку. — Твоя мама тут чи як?
Саллі подивилася на його нетерпляче по-щурячому гостре личко, на його брудне волосся і одяг. Він весь тремтів від хвилювання, як чіхуахуа. Ми маємо жаліти таких людей, як Кенні, тому що вони бідні й живуть у трейлері. Але Саллі не розуміла, як хтось міг співчувати Кенні, навіть Ісус. Він погано ставився до тварин і мав незадовільні оцінки.
— Ні, — сказала вона.
— Це тому що твоя мама не любить тебе, — із задоволенням промовив Кенні. — Твоя мама велика жирна сопля.
— Моя мати не тут, — відповіла Саллі, — тому що вона у шпиталі, їй видаляють апендикс.
Вона збрехала. Насправді її матір була на вечірці у заміському клубі.
— Моя мама тут, — сказав Кенні, і показав на жінку у шостому чи сьомому ряді. Вона мала близько посаджені очі Кенні; попеляста, як він, блондинка і, як і він, брудна та млява. На відміну від інших матерів, що ошатно вбралися, вона віддала перевагу синім джинсам з діркою на коліні та футболці з мотосалону. Під футболкою була пласка, як чоловік. Ніхто з нею не розмовляв, навіть інші неохайні матері. А ще вона склала руки поверх сумочки на колінах, наче думала, що хтось захоче її вкрасти. Тоді сумочка ворухнулася, і Саллі вражено зрозуміла, що це насправді дитина.
— Хіба вона не красуня, — сказав Кенні. Найсумніше, що він справді в це вірив. — Поруч з нею мої рідні брати, Дерріл і Вейн. А та мала у неї на колінах мені лише зведенка. Її звати Місті Дарлін.
Він все розводився про нове маля, але Саллі не звертала уваги. Місіс Данкін з іншою матірʼю завершували останні приготування букви “Х” — хвоя. Наступною в черзі була вона.
— Я майже не беру участі в цій тупій п’єсі, — кинув Кенні. — Татко приїхав до міста, щоб забрати мене на вихідні, але вони не дозволяють бачитися з ним. Він живе у Френч-Кемпі. В мене брат був у виправній школі у Френч-Кемпі. Мій тато, — гордо додав він, — щойно вийшов із в’язниці.
— Справді? — зиркнула Саллі. Святий Павло теж був у в’язниці. — Що він зробив?
Кенні переступив з ноги на ногу.
— Щось пов’язане зі статутом.
— Це дуже цікаво, — прокоментувала Саллі. Вона вже збиралася спитати, що це таке, аж ось до неї нахилилися місіс Данкін й інша мати.
— Ти “М”— мішура, — сказала місіс Данкін, ніби вона й сама не знала.
Саллі покірно схилила голову, як поні, що чекає на вуздечку, і дозволила почепити собі на шию букву “М”.
— Знаєш чому ти маєш бути “М”? — завищав Кенні. Він перескакував з ноги на ногу і тремтів від радості. — Тому що ти тхнеш точнісінько, як моч…
— Цить, — просичала до нього місіс Данкін. — За хвилину ти вдягнеш таке ж. Місіс Данкін не любила Кенні більше за Саллі.
Інша мати, чиї руки обвивала мішура, обійшла Саллі, невдоволено її оглядаючи. Вона підняла пасмо її волосся — темного, підстриженого на потилиці, як у китайця.
— Саллі, навіщо ти так коротко стрижешся? — привітно запитала місіс Данкін.
Саллі відчувала, як розпащіли щоки.
— Мама не дозволяє мені мати довге волосся, поки я не стану достатньо доросла, щоб самостійно за ним доглядати. Моя мама каже, довге волосся у маленьких дівчаток липке.
Місіс Данкін обмінялася огидним поглядом з іншою матір’ю, і раптом Саллі згадала: у Теммі Данкін волосся до середини спини. Але це була правда: її мати справді так сказала. Крім того, коротке волосся означало, що ти Зрікаєшся Світу.
Місіс Данкін прочистила горло і підібрала стрічку золотої мішури.
— Твоя мама буде сьогодні ввечері? — запитала, обертаючи стрічку навколо голови Саллі.
Мішура колола чоло.
— Ні, мем, — сказала вона.
Місіс Данкін здійняла підведені олівцем брови, ніби дійсно здивувалася:
— Ох, ні? Як прикро. Чому?
— Вона не у місті, — відповіла Саллі, раптом відчувши, що от-от заплаче.
— Як гадаєш, Керол, чи достатньо святково? — спитала інша мати, заклопотано визираючи з-за спини Саллі. — Вже ця стрічечка на голові робить її схожою на ангела.
Якусь мить вони мовчали, дивлячись на неї. Раптом застрибав Кенні.
— Я хочу свій костюм, я хочу свій костюм, — відхекуючись, високо проспівав він.
Місіс Данкін обернулася.
— Ти можеш постояти на місці? — кинула вона.
— У мене є омела, — заспівав Кенні, тримаючи над головою Саллі гілочку омели, зірвану з власного костюма. Він тулив своє обличчя до її. — Гадаю, це означає, що ми маємо поцілуватися.
Навколо рота в нього була велика червона пляма від різдвяного пуншу. Саллі відвернулася.
Різдвяні літери, неспокійно переминаючись, чекали за дверима їдальні в коридорі — за ними наглядали кілька матерів. Вони мали вийти одразу за ельфами Санти. Вона чула, як вони виспівують свою дурну пісеньку у їдальні. За піаніно Місіс Міллз плуталася в нотах. Грала вона не дуже добре. Кенні ткнув Саллі ліктем під ребра.
— Якби я схотів, — сказав він, — міг би тебе відлупцювати. Прям тут.
Саллі не звертала на нього уваги. У неї болів живіт, а світло било в очі, «Jingle Bell Rock» поступився місцем ельфам і «I Saw Mommy Kissing Santa Claus». Народження Христа вже було, на жаль, спаплюжено, але з якоїсь причини Бог дозволив виставі тривати.
— Чого ти дивишся на той таксофон? — це знову Кенні. — Думаєш, тобі зателефонує твій хлопець чи що?
Світильник безбожних погасне.** Господь вижене нечистих.***
— Хто твій хлопець? — запитав Кенні, нахиляючись ближче. — Б’юся об заклад, що він відсталий.
З важким серцем Саллі почула, як місіс Міллз гупнула по фінальних акордах. Матері в їдальні зааплодували.
— Я знаю відсталого хлопця, — люб’язно продовжував Кенні. — Його звати Том Біббетт. Він весь час тільки й ходить зі шпилькою і вдає, що робить усім уколи. По-мойму, він мій двоюрідний брат.
— Цить, — сказала мати в кінці шеренги. — Однією вервечкою, усі.
Кенні почекав, поки вона пройде, і продовжив.
— Щодня Том Біббетт мусить їхати автобусом у Тупело до центру розумово відсталих. Він знає багато інших дітей із затримкою в розвитку. Може, навіть твого хлопця.
Мати, яка тепер стояла на чолі шеренги, обернулася.
— Хто це там пащекує?
— Кенні, — в один голос втомлено озвалися Розмарі Мітчелл і Френкі Детвайлер.
— Ну то скажіть, хай замовкне.
Вона прочинила двері в їдальню, у коридор впав прапорець світла.
— Ну ж бо, — шепнула вона “С” і злегка підштовхнула.
Саллі нічого не бачила, крім кількох дебелих, сяючих лиць у першому ряду, хвиля оплесків накотилася на неї. То тут, то там спалахували фотоапарати. Хтось ішов, пригнувшись, задом наперед із кінокамерою по проходу. Потім оплески завмерли, і всі звуки, крім шелестіння програмок і дзижчання кінокамери, стихли.
— “C” означає “солодощі”, — нерішуче почав С, він був з тих, хто повільно читає. — Шоколад і м'ятні цукерки, які ми знайдемо в панчохах одразу… після багатьох…
— Маленьких підказок, — озвався голос біля сцени.
— Маленьких підказок, — із вдячністю повторив С.
Не чекаючи, поки оплески C ущухнуть, І кинулася читати свого вірша, промовляючи слова так швидко, аби всі розуміли, наскільки добре вона їх завчила:
— “І” це “іграшки”. Все червоне й зелене. Це найкраще в житті У мене.
Наступною була Теммі Данкін. Вона схилила голову набік і навмисне зробила великі очі:
— “О” означає північного оленя, — мовила високим, дитячим голосом. Вона вважала, ніби люди не розуміють, що вона вдає? — Що тупотить об наші дахи копитами лунко, приносячи подарунки.
— О-о-оу, — замилувалися матері, коли вона закінчила, і дуже голосно зааплодували. Вони повелися на дитячий голосок і зріст Теммі, вона була найменшою дівчинкою в класі. Теммі захихотіла і, на превелику огиду Саллі, зробила реверанс. Теммі була наче одною з тих лихих дітей Ізраїлю у неволі, вона знала, як краще, і все ж була рада вчинити неправильно та похизуватися, якщо це хоч хтось схвалить.
Все відбувалося так швидко, набагато швидше, ніж Саллі очікувала, чомусь вона думала, що це займе години. За кілька хвилин її черга. Очі наповнилися слізьми, вона не бачила нічого, крім яскравого сяйва.
— “З” означає “зима”, — заскиглив Френкі Детвейлер; він також старався бути милим: — Така морозна, біла. І красивішої пори нема…
Раптом двері в їдальню відчинилися і з гуркотом вдарилися об стіну.
Саллі підвела голову, налякані матері повитягували шиї, видивляючись. Місіс Міллз підвелася з-за піаніно й схвильовано підбігла до дверей.
Матері зашепотілися.
— Гей, — привітався Френкі.
Було чутно як місіс Міллз захекано пищить біля дверей.
— Вибачте, сер, але ми зараз посеред нашої невеличкої програми. Чому б вам просто не зайти й…
— З дороги.
Місіс Міллз відступила, її великі божевільні очі закотилися, і гул матерів стих.
Це був чоловік у засмальцьованій футболці, ковбойці, чоботях і джинсах. Величезний, червоноокий і неголений, сині й чорні татуювання моторошно звиваються передпліччями, у руці пляшка віскі. Він виволікся на середину сцени і якусь мить стояв, засліплений світлом прожектора, а тоді, кліпаючи, підійняв одну руку, щоб затінити очі.
— Рейлінн, — хрипко покликав він. — Де ти, Рейлінн Прідді?
— Гей, — пожвавився Кенні, — Це мій тато.
Почувся різкий звук, із яким стілець відкидається назад, і мати Кенні підскочила.
— Забирайся звідси, поки я не викликала поліцію, Генрі Лі, — кричала вона на нього. — Ти не маєш…
Містер Прідді хитнувся вперед, його нога зачепилася за дріт різдвяної гірлянди, і він мало не впав. Жорстким ударом ноги він вибив із розетки шнура, і півкімнати занурилося в темряву. Хтось скрикнув.
— Я прийшов за своєю дитиною, — сказав він.
— Лише через мій труп, — верескнула мати Кенні.
— Можливо, — погодився чоловік.
Почулося клацання й зблискнув прожектор — хтось скрикнув, і ще хтось. Містер Прідді тримав великий оленячий ніж.
— Містер Йопп! — заверещала місіс Міллз. — Хтось побіжіть знайдіть містера Йоппа!
Містер Йопп це електрик на пенсії, а наразі двірник у початковій школі.
Містер Прідді з ножем обережно посунув до матері Кенні, уважно ставлячи одну ногу перед іншою. Матері в перших рядах вже розбігалися.
Мати Кенні тримала Місті Дарлін перед собою, як щит.
— Прибери від мене цей клятий ніж.
Містер Прідді рвучко змахнув ножем у бік сцени й облизнув губи.
— Піди туди й забери його, — сказав він.
— Сам забери, — відрубала мати Кенні, затуляючись тілом Місті Дарлін.
Містер Прідді полоснув ножем у бік її обличчя.
— Ти краще йди за ним, — сказав він, — якщо не хочеш, щоб я розрубав тобі носа ножем.
Мама Кенні опустила немовля й зневажливо витріщилася на нього.
— Ти не зробиш цього, — сказала вона.
Швидкий спалах срібла, і мати Кенні застигає з випученими очима, бо містер Прідді тримає її за шию, притуливши ножа до кінчика крихітного носа.
— До біса, Рейлінн, — прохрипів він прямо у вухо розгубленим, сповненим жалю голосом. — Ти ж знаєш, що зроблю.
Місіс Міллз все ще кликала містера Йоппа. Саллі стало цікаво, що, на її думку, він міг би зробити, навіть якби він був там. Містерові Йоппу було близько сімдесяти років, він втратив руку під час аварії на електростанції.
Містер Прідді тепер стояв позаду матері Кенні, його лікоть усе ще обхоплює шию, а ніж притиснений до носа. Штурхаючи коліном під ноги, він змушував її йти проходом до сцени, Місті Дарлін похмуро кліпала в неї на руках.
— Діти! — скрикнув хтось.
— Тікайте, — закричав хтось ще, але більшість дітей вже й так розбіглися. На сцені залишилися лише Кенні, Саллі та Теммі Данкін, остання плакала й була надто налякана, щоб тікати.
— Теммі! — скрикнула місіс Данкін. Вона стояла навколішки ліворуч від сцени, розкинувши руки. — Біжи сюди! Біжи до мами!
Містер Прідді піднімався сходинками сцени з місіс Прідді попереду нього, коли він підняв її, пхаючи через платформу, то зачепив Теммі — дівчинка заплакала, оленячі роги збилися набік, вона зашпорталась.
Місіс Данкін заверещала й кинулася на платформу, ледь не перекинувши містера та місіс Прідді (почулося ще більше нажаханих криків із залу, оскільки на мить здавалося, ніби місіс Прідді не лише впустить дитину, а й втратить носа); пляшка віскі вислизнула з вільної руки містера Прідді й розбилася об підлогу.
— Вибач, Рей, — сказав містер Прідді, задихаючись, і підвівся.
— Якого біса, леді? — різко поцікавився він, а потім зупинився й поглянув на місіс Данкін уважніше.
Місіс Данкін дивилася скляними очима й обіймала схлипуючу Теммі, повільно відступаючи.
— Хвилинку, — сказав містер Прідді, звужуючи очі на місіс Данкін, яка все ще задкувала. — Я сказав, хвилинку, — прогарчав він, схопивши вільною рукою місіс Прідді за шию напівнельсоном, він змахнув ножем, місіс Данкін зупинилася, сльози висохли на її щоках, а очі округлилися від жаху.
— О ні! — закричав хтось в авдиторії. — Він їх убʼє!
— Ти, — крізь зуби заговорив містер Прідді до місіс Данкін, — та сука, що натравила на мене собаку минулої ночі!
Місіс Данкін, затинаючись, намагалася щось відповісти, але в неї не виходило.
— Цей клятий собака залюбки вгризся мені у ногу. Забери хлопця, Рейлінн, — наказав він несподівано, кивнувши головою, і дозволив місіс Прідді вислизнути з-під його руки й піти до Кенні, такого гордого й схвильованого, що аж пожбурив свою букву через пів сцени і тепер підстрибував. Чоловік визвірився на місіс Данкін і Теммі. Обидві нажахано застигли; він зробив крок до них, витягнувши ніж і зблиснувши очима.
— У мене синяк на нозі, — сказав він, — розміром із грейпфрут. — Голос добрий, майже розумний. — Я мав би розхріначити вас і цього вашого нахабу.
Почувся тупіт ніг у коридорі і місіс Міллз несамовито закричала:
— Сюди! Сюди!
Наступної секунди у двері вбігло двоє поліціянтів. Обоє зі зброєю.
Містер Прідді розгублено озирнувся. Місіс Прідді взяла його під руку.
— Стій, де стоїш, Генрі Лі, — сказав один із поліцейських.
Ніким не помічена, Саллі тихенько обійшла містера Прідді й зійшла зі сцени, крізь натовп галасливих матерів, повз поліцейських із оголеними пістолетами, в порожню залу. Вона підійшла до телефону-автомата набрати Джексона, щоб той приїхав і забрав її. Лія дала їй монетку, аби вона подзвонила комусь, коли програма закінчиться.
Поки вона розмовляла з Лією по телефону, двері в їдальню відчинилися, і вийшов містер Прідді із закутими за спиною руками. Поліцейські поводилися з ним грубо, били ногами і штовхали, хоча він здавався дуже сумним, спантеличеним і зовсім не чинив опору.
Поклавши слухавку, вона вийшла на вулицю. Стільки всього діялося. Тут стояло два поліцейських автомобіля, швидка і купа людей. Деякі машини виїжджали з парковки, але біля шкільних дверей у світлі ліхтарів усе ще виднілися групки лопотливих матерів і дітей. Санітари в білому виносили людей на ношах. Кілька матерів знепритомніли, у Френкі Детвейлера стався один із тих його нападів, а якась мати так хотіла втекти, що перечепилася і зламала ногу.
Місіс Міллз щойно вийшла надвір — Саллі одним вухом чула, як вона почала розповідати поліцейському свою версію того, що сталося. Це було сміховинно: вона казала, що містер Прідді штовхнув її до дверей і погрожував ножем. Він нічого такого не робив.
Усі розмовляли дуже голосно, але їхні голоси здавалися далекими. Саллі зняла свою літеру з шиї, поклала її на землю й сіла зверху, вдивляючись у темряву в кінці під’їзної доріжки в очікуванні машини Джексона. Аж смішно, які вони всі невігласи. Цього вечора вони бачили роботу Господа, але не збагнули її; вони бачили чудо, але не повірили.
* Біблія, книга Суддів, глава 16, філистимляни захоплюють та осліпилють Самсона, він просить Бога дати йому сил востаннє, згинає стовпи храму, і той обрушується, ховаючи всіх учасників події під руїнами.
** Приповісті, 24:20, пер. Огієнка
*** Єзикіїль 4:13, пер. Огієнка
