Harper's Magazine, 287, Грудень 1993
Їдальня, навіть з усією цією мішурою, вогниками й аплікаціями Санта Клаусів, все ж залишалася їдальнею з цементною підлогою, шлакоблочними стінами без вікон й довгими дзижчачими лампами на стелі, подібними на коробки з-під яєць, — вони відрізнялися від ламп у салліному домі. Вона пригадала, як сиділа під такими самими лампами у першому класі, голодна, але не згодна їсти свій сендвіч з куркою, тому що Лея зробила його, тому що це було дещо з дому, а те тремтливе зеленкувате світло змушувало її хотіти плакати. Зараз вона у четвертому класі, але ліхтарі досі змушують її відчувати тугу за домом і сум. Ніколи раніше вона не була у їдальні ввечері. Але навіть увечері вона була така сама й змушувала її почуватися як завжди.
Сьогодні ввечері столи розклали, а стільці розставили рядами. Дерев’яна платформа, схожа на саморобку, стояла біля задньої стіни. У четвертому класі місіс Міллз була Різдвяна вистава.
Усі були вишукано одягнені, а деякі дівчатка виглядали ніби вони були у салоні краси, але Саллі мала коротке волосся й не була. Вона носила картатий сарафан, білу сорочку й червоний купальник і чорні лаковані туфлі. Зазвичай їй подобалося це вбрання, але сьогодні вона не хотіла його вдягати; воно здавалося недостатньо поштивим. У своїй кімнаті, перед тим як вийти з дому, вона похапцем шукала що-небудь, що зробить її вигляд більш релігійним. Зрештою вона накинула білий мереживний шалик на голову. Це робило її схожою на наречену, або на Діву Марію. Поки вона практикувала благальні пози у дзеркалі — руки, долонями догори, простягнуті до неба, погляд спрямований на небеса. Тоді Лея, покоївка, зайшла, не помічена дівчинкою, і розсміялася. Це роздратувало Саллі, але їй все одно дуже хотілося одягнути мереживний шалик, тож вона збрехала Леї, що всі мали так прийти, і отримала удар по руці.
Салліною частиною була буква T у слові Christmas. Кожна дитина носила великий знак із відповідною буквою, і вони виступали вперед, пояснюючи що означає їхня літера, коли наставав час. C — це цукерки (Candy), H — святий (Holly) тощо. У Саллі була така частина:
М для Мішури,
(T is for tinsel)
Яскравої, як роса на світанку,
Яка робить нас такими щасливими
Цього різдвяного ранку.
Це був дурний вірш, несправжній. Місіс Міллз склала його. Крім того, букви не означали того, що місіс Міллз сказала. С означає Христа (Christ), а не цукерки (Candy). А H — це, звісно, Ірод (Herod). Саллі хотіла бути М, тому що це означає Мері. Але вона тішилася, що Місіс Міллз обрала Кенні Прідді, а не її, бо місіс Міллз зробила М омелою (mistletoe), а це означає поцілунки, а це означає, що всі будуть сміятися. Саллі спробувала пояснити це своїй найкращій подрузі Теммі Денкін. Теммі не була популярною й іноді в неї текло з носа, але Саллі вона подобалася, бо завжди погоджувалася грати в ігри, які хоче Саллі, ігри, які за своєю суттю були релігійними, і в яких Саллі зазвичай падала на землю і прикидалася мертвою. Теммі поруч ставала на коліна й благала Бога оживити її. У Саллі був дар залишатися абсолютно нерухомою в цих позах, ледь дихаючи, навіть коли Теммі трясла її чи смикала за волосся, іноді вона лежала так нерухомо, що Теммі лякалася й починала плакати.
Теммі сиділа з іншою, маленькою товстою дівчиною, на іншому боці кімнати; в обох до голови були прив’язані оленячі роги, і вони ділилися сумішшю горішків у паперянці. Саллі побачила сумний погляд Теммі, і дуже повільно відвернула голову, аби Теммі знала, що це було навмисне, і що вона досі не розмовляє з нею.
Кілька тижнів тому, під час перерви, Саллі відволікла Теммі від скакалки, щоб прояснити, як місіс Міллс не згадувала про Христа в різдвяних виставах, чому різдвяні вистави були святотатством і як вони обидві повинні взяти на себе тягар молитви та покаяння, щоб заспокоїти гнів Божий на місіс Міллз.
— Для неї було б найкраще, — пояснювала Саллі, — пірнути у море з жорнами на шиї.
Але Теммі ніяк не могла вгамуватися; вона весь час озиралась і стукала колінцями одне об інше; нарешті вона сказала: «Мені подобається місіс Міллз», і повернулася до скакалки.
До цього Саллі просила бога про милість. Тепер вона молила його про помсту. Вона відчувала, що її молитва буде почута, адже і її спокута була досить суворою. Саллі ходила будинком із зав’язаними очима, поки Лія не почула, як дівчинка натикається на речі, і примусила її зняти пов’язку; зі сараю до своєї кімнати вона принесла сверблячий килимок, що коловся, щоб вона могла стояти на ньому коліньми вночі й молитися; впродовж останнього тижня вона викидала свою обідню канапку і відмовлялася від вечірнього десерта. Вона благала про найдивовижніші речі, які тільки могла придумати, про всі найгірші речі в Біблії, які лише могла знайти: про полум’яний дощ і сарану, і щоб їдальня обвалився навколо неї, як навколо Самсона. Зараз, перед самісіньким початком вистави, вона була умиротворена знанням, що бог визволить її.
Раптом Саллі відчула, як якась велика рука впилася їй у плече; вона обернулася — над нею височила місіс Міллз, вирячивши свої великі дурні очі. На ній був різдвяний корсаж (подарунок класу) і червона трикотажна сукня із зав’язкою на талії, від якої її живіт вип’ячувався ще більше, ніж зазвичай. Її ламке волосся персикового кольору було зібрано високо на голові, але кучері вже виглядали несвіжими й потертими, наче волосся ляльки. Саллі не без задоволення подумала про той раз, коли мама сказала, що місіс Міллз не повинна ходити з таким розпатланим волоссям. «Бідолашна стара», — сказала її мати. «Можливо, вона не може дозволити собі перукаря».
— Саллі, — суворо мовила місіс Міллз. Вона не відпускала салліного плеча, що виводило її з себе; вона не любила, коли вихователька її торкалася. — Я не знаю, що ти думаєш тут робиш. Ти мала б бути там із різдвяними літерами, а на тобі ще навіть костюма немає.
— Так, мем, — промовила Саллі швидко й спробувала вивільнитися.
— Ворушися, — сказала місіс Міллз і ляснула Саллі по спині копією програмки.
Бути плачу, подумала Саллі: палаюче обличчя, і голосіння, і скрегіт зубів.
Усі різдвяні літери стояли шеренгою біля дверей їдальні, попиваючи пунш із чашок, і чекали, поки їм полагодять костюми. Кілька матусь допомагали з костюмами, і Саллі мала незадоволення помітити серед них маму Теммі, місіс Данкін. Ближче до початку школи Саллі була в продуктовому магазині з Лією, і місіс Данкін, штовхаючи візок, підійшла, щоб потеревенити з ними.
Поставивши Саллі запитання чи два про школу, вона звернулася до Лії.
— А ця, — сказала вона, кивнувши на Саллі, — має неабияку уяву.
— Мем? — перепитала Лія.
— Ви навіть не можете уявити, — проспівала місіс Данкін ясним голосом, але скоса зло позираючи на Саллі, — ті божевільні речі, які вона розповідала Теммі.
Якусь мить здавалося, що вона збирається розповісти, і Саллі наготувалася розплакатися, але Лія неочікувано виявилася дуже милою.
— Ця дитина дуже розумна, — різко перервала вона місіс Данкін. — Вона навчилася читати, коли їй було три роки.
Тим не менш, все це було дуже соромно. Вона раділа, що її матері там не було; але, знову ж таки, у її матері була Лія, і їй ніколи не доводилося ходити в продуктовий магазин, як місіс Данкін.
Місіс Данкін, разом із ще чиєюсь матір’ю, лагодила костюм Френкі Детвайлера. Він мав бути літерою I, як бурулька (I); мами неуважно накидали йому на плечі ялинкові бурульки й розмовляли. Sally, keeping her eyes straight ahead, listened to their conversation. It was very interesting. Місіс Данкін розповідала іншій матері, що напередодні дуже рано вона прокинулася від того, що хтось гатив у скло задніх дверей її кухні.
— Били, — сказала місіс Данкін, — просто стукати в них обома руками знову і знову.
Вона дозволила бурулькам, які тримала, впасти на плече Френкі, і підняла обидві долоні, щоб продемонструвати.
— Це жаливо, — захоплено промовила інша.
— Ну і знаєш хто це був? Це був той жахливий Генрі Лі Прідді. — (Батько Кенні? — замислилася Саллі), — І він просто стукав і стукав у скло, кричучи “Я п’яний, я п’яний, викличте поліцію, я п’яний”.
— Ти розбудила Рея?
— Так, — похмуро відказала місіс Данкін.
Голоси перейшли на шепіт.
Саллі подумала про це. Що такого поганого, якщо містер Прідді лише хотів здатися? Вона все ще розмірковувала, коли вони перестали шепотітися й відновили звичайну розмову — дуже нудну і про людей, яких вона не знала. І тоді, нажахано здригнувшись, вона почула ім’я своєї матері: Крістін Фаркуар.
— …не здивована, що її тут немає.
— …не уявляю чим Крістін займається увесь свій час.
— Я теж.. У неї є покоївка, кухар, і вона не має роботи, і вона просто віддає цю маленьку дівчинку на виховання ніґерші.
“Маленька дівчинка”, — подумала Саллі, і її обличчя почервоніло. Тож тепер про неї заговорили. І вони назвали Лію ніґершою. Будь-хто знав, що це негарно.
— Можливо, це та ніґерша розповідає їй усі ці божевільні речі про пекло. Я не маю зеленого поняття, де ще вона може це дізнається. Це лякає бідолашну Теммі. Однієї ночі вона прокинулася з плачем. Рей мусив піти і поговорити з нею.
— Гадки не маю чому вона така, — сказала інша мати. — Крістін не здається аж надто релігійною.
“Моя мама красивіша за вас”, — хотіла сказати Саллі їм, — “набагато красивіша, вона має більше грошей і її волосся справді руде, а не фарбоване, як ваше”. Вони мали вибачитися за це. Вона мала б піти додому і розповісти чоловіку Леї, і леїн чоловік пішов би і пристрелив їх. Леїного чоловіка звати Джексон. Колись він сидів у в’язиці.
Саллі думала про Джексона, про вираз обличчя місіс Данкін, якби вона відчинила задні двері своєї кухні й побачила Джексона, що стоїть там із пістолетом, аж коли відчула укол гострого нігтя на лівій руці. Вона роздратовано обернулася й побачила Кенні Прідді, букву М, який тримав два пальці схрещеними.
— Салліни мікро-о-оби, — усміхнено проспівав він.
Здригнувшись від огиди, вона помітила наскільки довгі й брудні його нігті. На мить їй спало на думку сказати йому, що він грає неправильно, що їй байдуже, якщо вона отримає дозу власних мікробів; натомість вона відвернулася.
— Твоя мама тут? — запитав Кенні, нахиляючись.
Саллі не відповіла.
— Гей, я до тебе говорю, — схопив він її за руку. — Твоя мама тут чи як?
Саллі подивилася на його нетерпляче гостро-щуряче личко, на його брудне волосся і одяг. Він весь тремтів від хвилювання, як чіхуахуа. Ви маєте жаліти таких людей, як Кенні, тому що вони бідні й живуть у трейлері. Але Саллі не розуміла, як хтось міг жаліти Кенні, навіть Ісус. Він погано ставився до тварин і провалив піврічний табель.
— Ні, — сказала вона.
— Це тому що твоя мама не любить тебе, — задоволено сказав Кенні. — Твоя мама велика жирна сопля.
— Моя мати не тут, — відповіла Саллі, — тому що вона у шпиталі їй видаляють апендикс.
Це була брехня. Насправді її матір була на вечірці у заміському клубі.
— Моя мама тут, — сказав Кенні, і показав на жінку у шостому чи сьомому ряді. Жінка мала близько посаджені очі Кенні; попеляста блондинка, як він і, як і він, брудна та млява. На відміну від інших матерів, що ошатно вбралися, вона віддала перевагу синім джинсам з діркою на коліні та футболці з мотосалону. Під футболкою вона була пласка, як чоловік. Ніхто з нею не розмовляв, навіть інші матері, які виглядали неохайно. І вона склала руки на гаманці на колінах, наче думала, що хтось захоче його вкрасти. Тоді гаманець ворухнувся; Саллі, злякавшись, побачила, що це зовсім не гаманець, а дитина.
— Хіба вона не красуня, — сказав Кенні. Він справді в це вірив, і це було сумно. — Поруч з нею мої брати, Дерріл і Вейн. А та мала у неї на колінах лише моя зведена сестра. Її звати Місті Дарлін.
Він все говорив про нове маля, але Саллі не звертала уваги. Місіс Данкін й інша мати наносили останні штрихи на S для костюма Сніговика. Наступною на черзі була вона.
— Я майже не беру участі в цій тупій п’єсі, — сказав Кенні невимушено. — Мій татко приїхав до міста, щоб забрати мене на вихідні, але вони не дозволяють мені бачитися з ним. Він живе у Френч-Кемпі. У мене був брат у виправній школі у Френч Кемп. Мій тато, — гордо додав він, — щойно вийшов із в’язниці.
— Справді? — сердито подивилася Саллі. Святий Павло теж був у в’язниці. — Що він зробив?
Кенні переступив з ноги на ногу.
— Щось пов’язане зі статутом.
— Це дуже цікаво, — прокоментувала Саллі. Вона вже збиралася спитатися, що це таке, як раптом перед нею схилилася місіс Данкін і друга мати.
— Ти T (tinsel) — мішура, — сказала місіс Данкін, ніби Саллі й сама не знала.
Саллі покірно схилила голову, як поні, що чекає на вуздечку, і дозволила почепити собі на шию табличку з написом «Т».
— Знаєш чому ти маєш бути Т? — завищав Кенні. Він перескакував з ноги на ногу і тремтів від радості. — Тому що ти пахнеш так само, як тіті, це…
— Замовкни, — просичала в його бік місіс Данкін. — За хвилину ти сам одягнеш один із них. Місіс Данкін не любила Кенні більше, ніж Саллі.
Інша мати, чиї руки обвивала мішура, обійшла Саллі, невдоволено її оглядаючи. Вона підняла вгору пасмо Салліного волосся — темного, підстриженого на потилиці, як у китайця.
— Саллі, навіщо ти так коротко підстригаєшся? — запитала місіс Данкін привітно.
Саллі відчула, як розпащіли щоки.
— Моя матір не дозволяє мені мати довге волосся, поки я не буду достатньо доросла, щоб самостійно за ним долгядати. Моя мати каже, довге волосся на маленьких дівчатках липке.
Місіс Данкін обмінялася огидним поглядом з другою матір’ю, і раптом Саллі згадала: у Теммі Данкін волосся до середини спини. Але це була правда: її мати справді так сказала. Крім того, мати коротке волосся означало, що ти Зрікаєшся Світу.
Місіс Данкін прочистила горло і підібрала стрічку золотої мішури.
— Твоя мама буде сьогодні увечері? — запитала, обертаючи стрічку навколо голови Саллі.
Мішура поколювала їй чоло.
— Ні, мем, — сказала вона.
Місіс Данкін здійняла підведені олівцем брови, ніби дійсно здивувалася:
— Ох, ні? Як прикро. Чому?
— Вона не у місті, — відповіла Саллі, раптом відчувши, що може заплакати.
— Як гадаєш, Керол, це достатньо святково? — сказала інша мати, виходячи з-за спини Саллі й виглядаючи стурбованою. — Лише ця стрічечка на голові робить її схожою на ангела.
Якусь мить вони мовчали, дивлячись на неї. Раптом Кенні почав підстрибувати.
— Я хочу свій костюм, я хочу свій костюм, — задихано підвивав він своїм високим голоском.
Місіс Данкін обернулася на нього.
— Ти вмієш стояти на місці? — кинула вона.
— У мене є омела, — наспівував Кенні, тримаючи над головою Саллі гілочку омели, яку він зірвав зі свого костюма. Він тулив своє обличчя до її. — Гадаю, це означає, що ми маємо поцілуватися.
На його роті була велика червона пляма від різдвяного пуншу. Саллі відвернулася.
Різдвяні літери, невгамовно шаркаючи, чекали в голі біля їдальні, за ними спостерігала пара матерів. Вони мали виходити одразу за ельфами Санти. Вона чула їх, співаючих дурну пісеньку, у їдальні. Місіс Міллз зробила кілька помилок, граючи на піаніно. Вона не вміла добре грати. Кенні штовхнув Саллі ліктем під ребра.
— Якби я хотів, — сказав він, — я міг би тебе побити. Прямо тут.
Саллі не звертала на нього уваги. У неї болів живіт, а світло було надто яскраве; «Jingle Bell Rock» поступився місцем ельфам і «I Saw Mommy Kissing Santa Claus»; Народження Христа вже було, на жаль, спаплюжено, але якимось чином Бог дозволив, щоб вистава тривала.
— Чого ти дивишся на той таксофон?» — це знову Кенні. — Ти думаєш, тобі зателефонує твій хлопець чи що?
Бог погасить світильники нечестивих; Він вижене нечистого.
— Хто твій хлопець? — запитав Кенні, нахиляючись ближче. — Б’юся об заклад, що він відсталий.
Саллі пригнічено дослухалася, як піаніно місіс Міллз вибухає останніми нотами. Матері в їдальні заплескали.
— Я знаю відсталого хлопця, — люб’язно продовжив Кенні. — Його звати Том Біббетт. Все, що він робить, так це весь час ходить з випрямленою шпилькою і вдає, що робить усім укол. Здається, він мій двоюрідний брат.
— Тихо, — сказала мати, яка йшла в кінці шеренги. — Однією вервечкою, усі.
Кенні почекав, поки вона пройде, а тоді продовжив.
— Щодня Том Біббетт мусить їхати автобусом у Тупело до центру розумово відсталих. Він знає багато інших дітей із затримкою розвитку. Можливо, він знає твого хлопця.
Мати, яка тепер стояла на чолі шеренги, обернулася.
— Хто це там ще говорить?
— Кенні, — втомлено відізвалася Розмарі Мітчелл і Френкі Детвайлер в один голос.
— Ну, то скажи йому, щоб замовк.
Вона відчинила двері до їдальні; в зал впав прапорець світла.
— Йди, — прошепотіла вона С і трохи підштовхнула його.
Саллі нічого не бачила, лише кілька кремезних, сяючих облич у першому ряду; звук оплесків прокотився над нею. То тут, то там спалахували плями світла. Хтось мав кінокамеру і йшов з нею по проходу задом наперед, згорбившись. Потім оплески затихли, і всі звук, окрім шелестіння програмок і дзижчання кінокамери, зникли.
— C означає цукерки, — нерішуче почав С; він був з тих, хто повільно читає. — Шоколад і м'ята, які ми отримуємо в панчохах після великої кількості…
— Маленьких підказок, — сказав голос десь біля сцени.
— Маленьких підказок, — із вдячністю повторив С.
Не чекаючи, поки оплески C ущухнуть, H кинулася до свого вірша, промовляючи слова так швидко, щоб усі знали, наскільки добре вона їх завчила:
— H означає святий.
Все червоне й зелене.
Це найкрасивіший день
у моєму житті.
Наступною була Теммі Данкін. Вона схилила голову набік і навмисне зробила великі очі:
— R означає північного оленя, — мовила високим, дитячим голосом. Вона думала, що люди не знають, що вона це вдає? — Шо тупотить копитами лунко і сідає на наші дахи, приносячи подарунки.
— О-о-оу, — замилувалися матері, коли вона закінчила, і зааплодували дуже голосно. Їх захопив дитячий голос і розміри Теммі; вона була найменшою дівчинкою в класі. Теммі захихотіла і, викликавши огиду Саллі, зробила реверанс. Теммі була як одна з тих поганих дітей Ізраїлю в полоні; вона знала, як краще, і все ж була рада вчинити неправильно та похизуватися, якщо це хоч хтось схвалює.
Все відбувалося так швидко, набагато швидше, ніж Саллі очікувала; чомусь вона думала, що це займе години. За кілька хвилин настане її черга. Її очі наповнилися слізьми; вона не бачила нічого, крім яскравого сяйва.
— I для бурульки (icicle), — заскиглив Френкі Детвейлер; він також дуже намагався бути милим: — Така морозна і біла. Яка звисає з даху. У довгу зиму…
Раптом двері в їдальню відчинилися й з гуркотом вдарилися об стіну.
Саллі підвела голову; налякані матері повитягували шиї, видивляючись. Місіс Міллз підвелася зі свого місця за піаніно й схвильовано побігла до дверей.
Матері зашепотіли.
— Гей, — привітався Френкі.
Тепер вони чули місіс Міллз біля дверей, вона пищала, задихаючись.
— Вибачте, сер, але ми зараз у середині нашої невеликої програми. Чому б вам просто не зайти й…
— З дороги.
Місіс Міллз шарпнулася назад, закотивши свої великі божевільні очі, і гул шепоту матерів припинився.
Це був чоловік у засмальцьованій футболці, ковбойці, чоботях і джинсах. Він був величезний, червоноокий і неголений; сині й чорні татуювання моторошно звивалися передпіллячи; у руці тримав пляшку віскі. Він, хитаючись, вийшов на передню частину сцени й якусь мить стояв там, засліплений світлом прожектора, підійняв одну руку, щоб затінити очі й кліпаючи.
— Рейлінн, — хрипко сказав він. — Де ти, Рейлінн Прідді?
— Гей, — зацикавився Кенні, — Це мій тато.
Почувся різкий звук, із яким стілець відкидається назад, і мати Кенні підскочила.
— Забирайся звідси, поки я не викликала поліцію, Генрі Лі, — кричала вона на нього. — Ти не маєш…
Містер Прідді хитнувся вперед; його нога зачепилася за дріт різдвяних вогників, і він мало не впав. Жорстким ударом ноги він вибив із розетки шнура, і половина кімнати стала темною. Хтось скрикнув.
— Я прийшов за своєю дитиною, — сказав він.
— Лише через мій труп, — кричала мати Кенні.
— Можливо, — відповів чоловік.
Почулося клацання й зблискнув прожектор; — хтось скрикнув, а потім ще хтось. У руці містера Прідді був великий оленячий ніж.
— Містер Йоп! — заверещала місіс Міллз. — Хтось біжіть, знайдіть містера Йоппа!
Містер Йопп був електриком на пенсії, а наразі двірником у початковій школі.
Містер Прідді прямував до матері Кенні з ножем, ступаючи дуже обережно, уважно ставлячи одну ногу перед іншою. Матері в перших рядах почали розбігатися.
Мати Кенні тримала Місті Дарлін перед собою, як щит.
— Прибери від мене цей клятий ніж.
Містер Прідді рвучко змахнув ножем у бік сцени й облизнув губи.
— Піди туди й забери його, — сказав він.
— Сам забери, — відрубала мати Кенні, тримаючи Місті Дарлін, затуливши власне обличчя.
Містер Прідді швидко махнув у бік її обличчя ножем.
— Ти краще йди за ним, — сказав він, — якщо не хочеш, щоб я розрубав тобі носа цим ножем.
Мама Кенні опустила немовля й зневажливо витріщилася на нього.
— Ти не будеш робити хуйні, — сказала вона.
Швидкий спалах срібла; наступної секунди мати Кенні застигла, її очі були широко розплющені, а містер Прідді обіймав її за шию, тримаючи ніж на кінці її крихітного носа.
— До біса, Рейлінн», — сказав він їй на вухо жахливим голосом, повним жалю. — Ти знаєш, що я це зроблю.
Місіс Міллз все ще кричала містеру Йоппу. Саллі було цікаво, що, на її думку, міг би зробити містер Йопп, навіть якби він був там. Містерові Йоппу було близько сімдесяти років; він втратив руку під час аварії на електростанції.
Містер Прідді тепер був позаду матері Кенні, його лікоть усе ще обхоплював її шию, а ніж притискався до носа. Грубо штурхаючи коліном по ногах, він змушував її йти проходом до сцени, Місті Дарлін усе ще була на її руках, вона похмуро кліпала.
— Діти! — закричав хтось.
— Тікайте, — закричав хтось ще, але більшість дітей вже й так розбіглися. На сцені залишилися лише Кенні, Саллі та Теммі Данкін, яка плакала й була надто налякана, щоб тікати.
— Теммі! — кричала місіс Данкін. Вона стояла навколішки ліворуч від сцени, розкинувши руки. — Біжи сюди! Біжи до мами!
Містер Прідді піднімався сходинками сцени, а місіс Прідді попереду нього; коли він підняв її, пхаючи її через платформу, то штовхнув Теммі — та заплакала, оленячі роги зісковзнули й стирчали збоку голови, і вона спіткнулася.
Місіс Данкін заверещала й кинулася на платформу, ледь не перекинувши містера та місіс Прідді (почулося ще більше жахливих криків із залу, оскільки на мить здавалося, ніби місіс Прідді збиралася не лише кинути дитину, а й втратити ніс); пляшка віскі вислизнула з вільної руки містера Прідді й розбилася об підлогу.
— Вибач, Рей, — сказав містер Прідді, задихаючись, і підвівся.
— Якого біса, леді, — різко поцікавився він, а потім зупинився й подивився на місіс Данкін уважніше.
Місіс Данкін дивилася скляними очима й обіймала схлипуючу Теммі, повільно відступати.
— Хвилинку, — сказав містер Прідді, звужуючи очі на місіс Данкін, яка все ще задкувала. — Я сказав, хвилинку, — прогарчав він, схопивши вільною рукою місіс Прідді за шию напівнельсоном, він змахнув ножем, місіс Данкін зупинилася, сльози висохли на її щоках, а очі округлилися від жаху.
— О ні! — закричав хтось в авдиторії. — Він збирається їх вбити!
— Ти, — крізь зуби заговорив містер Прідді до місіс Данкін, — та сука, що натравила на мене того собаку минулої ночі!
Місіс Данкін, затинаючись, намагалася щось сказати, але зовсім не виходило.
— Цей клятий собака вподобав вгризатися мені у ногу. Забери хлопчика, Рейлінн, — сказав він несподівано, кивнувши головою, і дозволив місіс Прідді вислизнути з-під його руки й піти до Кенні, який був такий гордий і схвильований тим, що пожбурив свою літеру на півдороги через сцену і тепер стрибав. Потім він визвірився на місіс Данкін і Теммі. Обоє вони знерухоміли від жаху; він зробив крок до них, витягнувши ніж і зблиснувши очима.
— У мене синяк на нозі, — сказав він, — розміром із грейпфрут. Голос у нього був добрий, майже розумний. — Я мав би розхріначити вас і цього вашого нахабу.
Почувся тупіт ніг коридором і місіс Міллз несамовито закричала:
— Сюди! Сюди!
Наступної секунди у двері вбігли двоє міліціонерів. У обох була зброя.
Містер Прідді розгублено озирнувся. Місіс Прідді взяла його під руку.
— Стій, де стоїш, Генрі Лі, — сказав перший поліцейський.
Ніким не помічена, Саллі тихенько обійшла містера Прідді й зійшла зі сцени, крізь натовп матерів, що голосили, повз поліцейських із оголеними пістолета в порожню залу. Потім вона підійшла до телефону-автомата, щоб зателефонувати Джексону, щоб той забрав її автівкою. Лія дала їй монетку, аби вона подзвонила комусь, щоб її забрали, коли програма закінчиться.
Поки вона розмовляла з Лією по телефону, двері в їдальню відчинилися, і вийшов містер Прідді зі зкутими за спиною руками. Поліцейські поводилися з ним грубо, били ногами і штовхали, хоча він виглядав дуже сумним і спантеличеним і зовсім не сварився з ними.
Поклавши слухавку, вона вийшла на вулицю. Багато чого відбувалося. Два поліцейських автомобіля було тут, і швидка, і багато людей. На стоянку з’їхалося кілька машин, але біля шкільних дверей у світлі ліхтарів усе ще виднілися купки лопотливих матерів і дітей. Працівники швидкої у білому несли кількох людей на ношах. Кілька матерів знепритомніли, у Френкі Детвейлера був один із тих нападів, а якась мати так хотіла втекти, що спіткнулася об щось і зламала ногу.
Місіс Міллс щойно вийшла надвір; Саллі слухала одним вухом, як вона почала розповідати поліцейському свою історію про те, що сталося. Це було сміховинно: вона казала, що містер Прідді штовхнув її до дверей і погрожував ножем. Він нічого такого не робив.
Усі говорили дуже голосно, але їхні голоси здавалися далекими. Саллі зняла свою літеру з шиї, поклала її на землю й сіла на неї, дивлячись у темряву в кінці під’їзної доріжки й чекаючи на машину Джексона. Аж смішно, які вони всі були невігласи. Цього вечора вони бачили роботу Господа, але не збагнули її; вони бачили чудо, але не повірили.
