Початок серії оповідань:
Однокласники завжди сидять з одними й тими ж і говорять про те саме. Чи то домаха, нові ігри, відоси або ж про те, як їх все дістало. Хоча, мабуть це універсальна тема для всіх людей. Адже нові знайомі, явно не проти кілька разів на день мовляти чарівне слово: "Дістало." Наче нудьга образиться та піде. Може, коли повториш певну кількість разів, то виконається бажання? Хай там як, ми взяли все у свої руки, нудьгу одігнати шастаючи лісом. Який, особливо цікавим не назвати, але в порівнянні з нашим селом, тут наче як вільніше. Немає тобі худоби зі всілякими їх звуками, ніщо не нагадує мені про вимушене перебування тут. Просто ліс, просто тиша природи, не рахуючи балаканину нашої групки та шелестіння під ногами. Що вже казати про чисте повітря, після душної машини, а перед тим, міста. Контраст відчувається неозброєним носом.
Починаючи шлях від сільської території, ми йшли стежкою, тимчасово. От тільки наша навігаторша рішила зійти із доріжки, аби скоротити шлях до перехрестя. А, точно, до відьминого перехрестя. Чим би то не було, ми певний час топтали землю, доки вид рослинності не почав рідшати. Ми знову трапили на стежину, що й привела нас до жаданої мети. А може, тільки я хотів якнайшвидше закінчити з ходьбою по дичині.
— Віддані мої компаньйони, ми прийшли! – урочисто оголосила Віка.
— Ура-а-а... — "Захоплено" відгукнулася команда цієї авантюристки.
— Так, власне, чим ви зазвичай тут займаєтесь? - Не полюють же вони на відьом постійно.
— Байдикуємо. — Зізнався мені Антон.
— Не-вір-но. — Протестує зачинщиця. — От зараз ми проводимо пошукову операцію. Будь-яка відьмина штучка, вже успіх!
— І як? Знаходили чого?
— Шишки, гриби, жучки. — Згадувала Олена, глядячи догори. Може там все ж написано іноді.
— Вирізні символи на деревах, звичайні. — Додав Сірий.
— Сміття. — Підсумував Антон. Ну, а для когось то певно скарб.
— Але сьогодні все може бути інакше! Тож удачі нам, у спробі розважити себе!
— Та-а-а-к... — Черговий клич підлозі зацікавлених шукачів.
Мені то робити нічого, теж пошукаю. Тільки б знати що. Сміття тут справді часта знахідка. Але виглядає, наче його загубили необачно аніж вмисно. Нічого значного не видно, не те шо в моєму місті. Лише: кришки, фантики, недоїдки, лушпайки та... Щось дивне.
— А це вважається відьомським? — Краще запитаю перш ніж торкатися чужого.
— Невже свіжа кров дійсно приносить вдачу?!
Поки мчалася до мене, то побачив її окриляючу радість. Але як підійшла, Віка легенько усміхнулася й поплескала по моєму плечі. Вираз обличчя так і каже: "Не журися." Хотіла вже йти далі без пояснень.
— Зачекай но! Чому ти поводишся, ніби я схибив?
— Ну, не схибив звісно, але це не од відьми. — Розводила вона руками.
— Лади, не відьомське, але що тут робить ця статуетка сови? - Маленька, грубо вирізана із дерева фігурка, надійно стояла в ямці під деревом, вкрита купкою сіна.
— Як би розповісти це приїжджому... — Від складних роздумів у неї аж голова засвербіла?
— Та забий Макс, просто старі забобони старих людей. – Крикнув мені Антон.
— Для тебе може просто забобон, а я з дитинства, про це чула й сраку били, як не слухала. — Бідкалася нам Олена.
— А коли не били то? Зі всякої причини бува. Сірий, ти ж так само думаєш.
— Просто волію не встрявати, хай дорослі самі з цим маяться. - Зацікавленим його точно не назвати.
— Та-а-а-кс. — Ляснувши в долоні Віка зупинила дискусію. - Гаразд, нема тут через що голосити. Просто розповім йому коротеньку, поки шукаємо далі. — З цим ніхто сперечатися не став.
Все це трохи поубавило настрою в групи. Я знайшов "Міну", яку не слід було чіпати? Однак, всі наче продовжили робити те ж саме, базікати про все підряд та ділитися посередніми знахідками. Тільки Віка стусала кущі й траву поруч, намагаючись стисло розповісти про цю сову.
— Загалом, сова-а-а... Фігурка сови тут, бо-о-о... Є сова, тут. — Плутано розпочала наша глава, чи то згадуючи, чи то обираючи слова. — І ці статуетки, роблять дорослі та розставляють лісом. Що б потішити? Мабуть? Я не надто питала нащо воно, та й сперечатися не бачу сенсу.
— Ну так, сови є багато де. У вас їх дуже люблять?
— Птахи як птахи, але я говорю не в загальному плані. А про одну, конкретну. — Не відчуваю каверзи в її словах і пропав той азартний погляд. Лише дивиться собі під ноги, водячи носком по землі. — Про обов'язок її любити, не чула, а ось, гнівити... Точно не можна.
— Диких звірів взагалі не варто турбувати, хіба ні?
— Звичайно, і звірів, і птахів, і природу берегти. Стандарт — стандартів. — Хотіла вона посміятись, та на довго не вийшло. — А в нас тим паче. Ми тому й не вештаємося до ночі. Навіть багаття розпалюємо неподалік од села. І повинні вертатись у дім, до того, як зовсім стемніє, бо ще й провчать.
— А це до скільки? Просто наче вже темніє. — Зирнувши до неба, тільки підтвердив сказане. Це не в очах темно, а загалом.
— Твоя правда. Гадаю, на сьогодні вже вистачить розваг, поки дійдемо вже й час настане. — Повернувшись до центру, вона хлопала в долоні зазиваючи інших. - Ну що ж банда, час вертатись!
— Та все одно тут нічого немає. — Ледь не позіхаючи, Антон рухався до зворотного шляху.
— А ти хоч намагався шукати? — Сильна заява від Сірого, мабуть, побачив чого.
— Всі очі собі повитріщав! Тепер навіть не бачу хто це сказав! Може то відьма або ж чортяка якийсь?
— Раз на жарти в тебе є сили, то шукав аби як.
— Ну, може, ми пропустили чого? — Олена явно намагалася згладити ситуацію, зиркаючи на Віку. - Завтра ще прийдемо та перевіримо.
— Так! Звичайно прийдемо, нікуди ви не подінетесь! — Під дзвінкий смішок вона повернула собі колишній запал, а може просто не подає нам виду.
На зворотному шляху, ліс був куди похмуріший, не страшний, але небо як завісою вкрите. Напевно, світло будинків буде добряче видно, гарний орієнтир, якого поки-що немає на горизонті. За день всі більш-менш нагулялись й активно балакати ніхто не жадав. Єдине що чутно, то це топтання ніг, спів цвіркунів та нічної живності. Якби не інші, фіг би я вибрався. Стежка то біля перехрестя, а повертаємося тою дикою місциною.
— Щось ми затрималися, наче як завжди. — Міркувала уголос Олена. Але здогадуюсь чому так.
— Ідемо як завжди, але займалися ми новим, точніше новеньким. — Що й підтвердив Сірий.
— Ви ж пам'ятаєте шлях назад? — Дурниці звичайно кажу, але все таки. Як вони орієнтуються? Дерева? Мох?
— Та не боїсь, повернемо ми тебе цілим. — Не маю причин не вірити Антону, іншим власне також.
— Це вселяє надію. Загубитися першого ж дня було б соромно. Мої такий шухер наведуть...
— Тихо! — Віка завмерла, показуючи нам палець біля рота. Правильно, ніч надворі, чого шуміти. Проте, дивлячись на неї, почав сумніватися у своїй здогадці. — Зараз, щоб ні звуку, йдемо мовчки та навшпиньках. — На що Антон цокнув язиком, але вголос перечити не став.
Ми рухалися в такт за ведучою, вслухаючись у ніч. Тепер і я почув, далеке ухання сов. А хіба нам усіх треба боятись? Не конкретну сову? Може, вона й сама не знає, як відрізнити від звичайних? Кожен тріск гілочки й сухого листя став гучнішим. Не розумію, нащо аж так лякати місцевих байками про сов. Але це їхній звичай, доведеться змиритись. Ухання ж стає ближче, а помахів крил і не чути. А точно, вони ж так і літають, беззвучно. Гілки знову розшумілися. Цього разу не під черевиком, а десь над нами. Поруч попадали шишки. Вже почуваюся загнаним звіром, до якого крадуться хижаки з усіх боків.
— Макс. — Олена обережно шепотіла, мабуть помітивши мою тривогу. — Тільки не дивися вгору, не привертай їх поглядом. - Я легенько кивнув у відповідь, слідкуючи за Вікою попереду. Дивлячись собі під ноги, вона так само вела нас до дому.
Схоже, решту ця ситуація нервувала не менше, особливо всі ці падаючі гілки та шишки. Одна з яких потрапила в Антона.
— Дістали вже! — Схоже, його це все ж доконало. — Хочете покидатися? — Він потягнувся до найближчої шишки. — Ну то й тримайте! — І звичайно ж кинув кудись у темряву. Глухий стукіт об дерево і весь ліс наче затих.
— Ти що придурок? — Зазвичай спокійний Сірий, розпалився не менше. — Тобі важко було просто тихо пройтися з усіма?
— Ну а чого вони?
— Як можна бути таким тугодумом?
— За язиком то стеж. Кілька раз ще пропущу повз вуха, але ти ж нариваєшся.
— Ми всі вже нарвались. — Від різких слів Віки, мене пройняло холодком. — Немає часу ляси точити, бігом назад, поки ще бачимо куди йдемо.
Залишок дороги йшли мовчки, тільки напруга не збиралася нікого відпускати. Як дійшли до сільської доріжки, трійця розійшлася по хатах, а ми з Вікою йшли в один бік. Надвечір стало прохолодно, може тому й обхопила себе руками?
— Те, що сталося у лісі. — Якщо ми вже наламали дров, то хотілося б знати подробиці. — Все серйозно?
Трохи сповільнивши крок, збиралася мені відповісти, але спершу втомлено зітхнула.
— Тобі нічого не буде... Ти ж не місцевий та й поганого нічого не робив. — У голосі не відчувалось недавньої енергії, мабуть її це вразило не менше за інших.
— Ти казала — не можна злити сову. Що буде, як таке станеться?
— Дійсно... Тобі варто знати, коль збираєшся тут жити. — Перервавшись на зігрівання рук диханням, вона продовжила. — Самі сови нічого тобі не зроблять, але... Заподіяне Антоном, могло роздратувати ту сову, яку не варто. Може пощастило, може... Нам завжди твердять: "Її не можна гнівити, не можна шкодити." Як таке станеться, постраждають твої близькі...
— Сови взагалі на таке здатні? Вони ж не проберуться до хати. — Я намагаюся знайти у цьому логіку.
— Не знаю... Хіба це відомо тим, хто не зустрічав подібного... Тому ми слухаємося старших, які бачили інших або... Відчули на собі.
— А коли ця сова нападе? Не стояти ж мовчки й чекати! — Звичайна самооборона, навіть травоїдні брикаються.
— Що робити, ніколи не казали. Лише, що не можна. Лише... Як сови не стане... Вночі, будинок винуватця, наповнитися димом і всі задихнуться.
— Маячня якась. Чим може нашкодити сова? Тільки й ловить всяку дрібноту. І взагалі...
— Макс! — Упс, щось мене дійсно понесло. — Вже пізно, давай сьогодні закінчимо. Думаю, ми всі надто втомились.
— Ти права. На добраніч і... Дякую, що познайомила з усіма.
— Звертайся. — Нарешті вона посміхнулася під кінець. — Спокійної.
Після всіх цих пригод сил взагалі не лишилося. Батьки весь день пахали, тому трохи погримали за мою відсутність. І звичайно ж, тепер мені доведеться завтра відробити. Після вечері з рідними почалися розпитування: "Чого розповіси? Чи було мені весело? Завів друзів?" Вечір швидко пішов у ніч, і ми повкладалися спати.
Наступна частина:
