Початок серії оповідань:
Перша ніч у новому домі. Перша спроба заснути в ліжку, котре лишилось від минулих власників. Гадав, всі ці пригоди мене втомлять і одразу відключуся до ранку. Однак сон обірвався через надокучливе рипіння пружин старого ліжка. Жарке покривало забирало останню прохолоду, а без нього трохи лячно.
Невдалі спроби заснути стали джерелом моїх томних страждань. Пройшла година? Дві? Може кілька хвилин? Байдуже, тільки б ніч швидше закінчилась... Наче достатньо змучився, але прикортіло до тубзику. Який, вочевидь, відсутній вдома. Проте, не стало вже сил терпіти ці пекельні борошна. Тихенько зітхнувши, прийнявся шурхотіти ногами по килимку у пошуках капців.
Тільки но відчинив двері, свіже повітря пройшлось по всьому тілу. Видимість слабка, силуети ледь збігаються із тими, що бачив вранці — але помилуватися краєвидами можна й в дорозі.
Яскраві зірочки цілковито заполонили чорне полотно. Навіть так їх сяйва замало, аби зробити достатню видимість. Зазвичай, у цьому радив місяць, який сьогодні зі мною теж вийшов на канікули. Але...не те щоб він мені був дуже потрібний. Бо без світла телефону просто не комфортно та й на цвях можна напоротися.
Тропинки до завітної споруди не існувало, лише простелялася скошена трава і власні згадки напрямку. Дякуючи, батькові, можу забути про колючі джунглі.
Дерев'яна будка, розміром під людину була трохи в стороні від хатини. Звісно, не лакшері місце, але ліпше ніж просто неба. Затримуватись не хочу й не буду. Повертаючи назад, на контрасті від світла ліхтарика, все довкола зовсім стемніло, дезорієнтуючи сонний розум. Шурхіт трави під ногами, все дужче заглиблював в навколишні звуки. Десь голосить цвіркун, поодиноко гавкають пси, бродять кішки. А кішки зазвичай лазять де їм заманеться, саме це я певно чую зараз. Або це вітер грає листям дерев, бо таки стало прохолодно. Це все можу собі пояснити, але не стукіт по даху. Що скоріше зайду до хати, то краще, нащо мені ті...
— Ву-ху!
Від незваного гостя серце збиралося кудись випасти. Клята сова! Мало було минулої зустрічі з ними, ще й зараз лякають. Важко змусити себе прискорити рух. Невже минулі настанови так на мене вплинули? Дурня повна! Я просто... нікуди не поспішаю! Ага! Йду до дому й на цьому все!
— Ву-ху-у-У? Ву-ху-у-У?
Хоч що ти там вухай, не маю жодного бажання з тобою водитися. Нема мені більше чим зайнятись, крім як витріщатись на дурнувату сову.
— Ву... Ву-ха-е-е-ах-р-р!
З переляку сіпнувся на гидкі хрипи. Тремтячий ліхтарик освітив пазурі вчеплені о карниз. Ця хрінь завелика для сови. Воно не змовкало, щось постійно хрустіло, тріскалось, рухаючи масу пір'я. Наче в трансі, повільно підіймаю світло вище. Воно розправляло крила, закриваючи собою зірки. Дихати ставало важче, подумки благав ноги ворушитись геть, а очі перестати дивитись. Не вдається, я не можу перестати...
— Мо-а-кс-с... Хр-ра... МА-А-КС!
З диким криком істота накинулась на мене, рвучи гострими кігтями руки та обличчя. Мої спроби захиститися були марні. Дзьоб нещадно влітав у тіло і голову, відкушуючи м'ясо. Від такого натиску мене миттєво повалило на землю, зрівнявши можливості до мінімуму. Поки розривалося нутро, очі закочувались якомога вище, голова воліла одірватись від хребта й утекти бодай самій. Біль та крики заважали набрати в легені повітря. В очах темнішало, вуха наповнилися гулом, поки всі думки поглиналися так жаданою пустотою.
Пустота, була лагідною, огортаючи з усіх сторін. Від цього захотілося... Зробити нарешті подих. Перелякані очі шукали небезпеку, поки кашель з потугами виходив з горла. Повітря жадібно поглиналося, наче в останній раз. Мене скрючило, досі намагаючись захистити себе. Сльози безперестанно стікали з очей, а серце ніяк не вгамується. Та попри все, я був у ліжку, своєму ліжку.
Досі тяжко опанувати себе, хоч розум давно підказав усе потрібне. Коли дихання трохи вирівнялось, змусив себе присісти. Спати далі тепер взагалі не хочеться. Озирнувся, батьків ніде не видно. Буває ж таке, вирішили дати мені поспати трохи більше. Певно самі поснідали й пішли діла робити. З іншого боку, навіть краще. Не хочеться їх турбувати через дурнуватий сон. Але нічне жахіття ще надто свіже в пам'яті, руки самі тягнуться перевірити тіло на цілісність. Відсутні подряпини чи синці, лишень мій невдоволений фейс дивиться із дзеркала. Може час дозволити собі розслабитись і відпустити напругу? Хай там як — треба поїсти. Потім подумаю за всі ці таємниці, переживання й клопоти по дачі.
Схоже, я був звільнений від готування у незвичній мені кухні. Все було приготовлено, лише наробив собі бутриків на додачу та підігрів чаю. Ховатись вдома немає сенсу, як доїм, одразу вийду у подвір'я, шукати цих дачників. Коли вийшов до дверей, пробрали легенькі дрижаки від дежавю, але цього разу все інакше. Немає темних силуетів й величезних тіней од ліхтаря. Лише дерева з кущами, колодязь і паркан з воротами.
Нічого, зараз разом з батьками надивлюся на землю. Певно, їм давно кортіло щось посадити. Хто знає, на скільки вистачить мене, чи терпіння родини на мої потуги помочі. Як виявилося, фізичні роботи були короткими. Або ж частину усього діла я проспав...
Провину визнаю, і задоволення від простішого результату також. Знову вільний графік, а родина продовжить оглядати наше старо-нове майно в хаті та сарайчику. Може й самі почнуть гуляти місциною. Залишилось придумати чим займусь саме я...
— Ма-а-акс! Ти ту-у-ут? — Ну ось і відповідь, у формі сусідки.
— Іду-у! — Одізвусь краще одразу, щоб не кричала надалі. — Зара буду!
Ну тоді вже пробіжусь до воріт. Засув тільки встиг клацнути, як крізь щілину побачив нетерплячий погляд. Невже знов усім табуном шукатимем розваг?
— Нарешті! Кричу, кричу і ніякої відповіді! Вже думала без тебе йти!
— Невже довго чекала? — Хіба вона не тільки но прийшла?
— Вже другий раз приходжу!
— Упс... Вибачай, батьки на городі працювали.
— А тебе де носило?
— Проспав...
— Тобто звала, бо зна скільки, а ти навіть не ворухнувся?
— Схоже, я ще звикаю після переїзду.
— Хм! Тоді щоб швидше звикнув приєднуйся до пошуків й сьогодні!. — Власне, як думав, так і сталося.
— Та я й не проти, все одно шукав чим зайнятись.
— Значить так судилося! В цей раз ми обов'язково знайдемо цікавинку!
— Ну раз доля кажеш, то не будемо їй суперечити. — Важко залишитися байдужим поряд з нею.
Наш шлях все той же як і вчора, йдемо до точки збору. Ось тільки, чи всі прийдуть? Якось наша гульня скінчилась на грубій ноті. Хоча, звідки мені знати, що у них зазвичай. Сам спілкувався тільки з парою однокласників і ото все.
Коли дійшли до знайомої розвалюхи, виявилися першими. А може і єдиними. Бо Віка швидко втрачала терпіння.
— Спізнюються гівнюки! — Зрештою таки зірвалася. — Я тут атракціони влаштовую, а їм ліньки прийти відмовитись як треба?! Та хоч подзвонити можна!
— То ви не кожен раз гуляєте?
— Якби ж то! Іноді фіг витягнеш на пару кроків із села. Взимку того й диви, у сплячку попадають!
— Чим тоді займаєшся коли сама?
— От сама й гуляю! Хотіла б сказати. Проте, одною до лісу не пускають. Та й... Нащо воно? От знайду скарб, а показати нікому, лажа повна.
— З іншого боку, це можна зробити своїм секретом, на заздрість іншим.
— Агов, тихіше за мої плани! Ще б я їм все розповідала задарма! Хай помаринуються в нудьзі, самі пришкандибають. — Схоже, так і стають темними геніями розваг.
— Ну що? Чекаємо? Дзвонимо? — Не стояти ж тут увесь день.
— Якби хотіли, то самі б мені й подзвонили... Йдемо, може по дорозі зустрінемо, зачепимо!
— Прий-ня-то.
Минулого разу була екскурсія, а тепер ми шукаємо дезертирів по дорозі. Але чи стали б вони просто вештатись дорогою? Якщо вже ховатись, то у своєму дворі чи будинку. Проста логіка, думалося мені, але щойно зустріли Сірого. Схоже, він теж не очікував з нами зіткнутися і різко відвернувся. Віка, хижо примружившись, прудко ринула до нього, поки той ще сподівався уникнути уваги.
— А-ну-у, покаж, покаж! — Завзято вона його дошкуляла.
— Та шо ш ти причепилася! — Скаржився Сірий.
— Хах, наче це вперше! Показуй свою бойову нагороду!
— Боже... На! Задоволена? — Коли він різко обернувся, тепер і я побачив його синець під лівим оком.
— Вау, цього разу не об кут вдарився еге ж?
— Звісно, це я впав.
— А впав, мабуть, на кулак?
— Нічого, кулаку теж дісталося. — Хоч видно, що око поболює, усмішка на програш не вказує. Нічия?
— То де ця кінцівка шастає?
— Звідки я знаю... Налетів на мене через простецький жарт і щез в туман.
— А Олену бачив?
— Та ні. Може на городі горбитися?
— Лади, ти з нами чи як?
— Ну раз впіймали, тоді пішли вже, все одно не відклеїшся.
— Якої ти гарної про мене думки. — Зізнайся, він розкрив твої наміри. — Гаразд, годі патякати, нас пригоди зачекалися!
Цього разу без зупинок, тому шлях до лісу став коротшим, завдяки секретному лазу. А точніше, проскакуючи ряди хатин крізь покинуті ділянки. Так дійсно швидше. З іншого боку, вся ця зарість, гіляки й непотріб змушують цінувати звичайний асфальт, та хоч тропинку. Пробираючись крізь чергові перешкоди під шум хрусткої трави, було ледь чути, як міщани судачили біля дороги.
— Це ж... було таке наро... хуліган...
— Ще й... бідна... Що їм тепер...?
— Якщо... і продов... ...чого доброго...
Тільки ми вийшли на дорогу, вони припинили розмову. Я одразу відчув важкий погляд цих, як виявилось, бабць. Не особисто на мене, але такого вистачить на всіх. Чекати поки відійдемо не стали й одразу зникли у свій двір. Певно ці теж люблять кістки перемивати да порчу наводити. Тепер потрібно тричі сплюнути за плече, чи не так?
— Виходить, усюди бабці плітки розпускають? — Вирішив поміркувати уголос.
— Звичайно, в них всесвітня організація! — Віка й на це мала відповідь.
— А ти звідки знаєш? Вас з дитинства лаштують?
— Все тобі розкажи! Ви хлопці, завжди можете організувати своє дідівське братерство.
— А хто сказав, що немає? — Ось і Сірий приєднався. — Може, воно таке секретне, навіть бабці не в курсі.
— Ну просто майстри секретів, а самогонку сховати не можуть.
— Або вони залишають на яву те, що не шкода. — Це б вартувало оплесків.
— Ну-ну, ще поміряємось нашими секретними спілками в старості.
На радість моїй зніженій містом натурі, ми перестали лазити дичиною, поки що. Як мене оповістили, йдемо до роздоріжжя, а там вже рукою сягнути.
— Слухай, а чим вам тоді місцеве перехрестя не підійшло? Теж відьомське, хіба ні?. — Дискримінація доріг?
— Ох Максим-Максим, ну хто ж зазіхатиме на територію відьом біля їхньої домівки? А як побачить? Чи того гірше, тебе за відьму вважатимуть?
— У лісі безпечніше?
— У лісі цікавіше. — Здав свого лідера Сірий.
— Само собою, найтемніші справи потрібно робити подалі від очей.
— Не боїшся знайти щось моторошне? Криваву жертву, наприклад? — Усе ж може статися в дичині.
— В нас тут регулярно курки без голів бігають. Шо-шо, а крові не боюся.
— Хах, я майже тобі повірив цього разу. Чув про таке, але щоб бігали. Авжеж, Сірий? — Проте, цього разу він мовчки поплескав мене по плечу, мотаючи головою. — Та ладно вам...
— Отож, слухай ветеранів і пізнаєш секрети світу.
— Або ПТСР. — Підсумував Сірий.
За розмовами ми швидко дійшли до місця, на повороті вже чітко виднілася лісова стежка. Нікого з наших не зустріли по дорозі. Можливо це тому, що йшли коротким шляхом, або вони сидять удома і ходи, називається, скільки влізе. Мій політ серед хмар був приземлений шумом падіння чогось на асфальт. Будь-яка людина обернеться на близький звук. Незнайомий дідок безпорадно стояв з іншої сторони перехрестя, поки з його дірявої сумки випадали овочі. Я без зайвої думки рушив до нього. Бо він надто приречено реагував на цей невеличкий курйоз. На превеликий подив мої напарнички залишилися осторонь, винувато відводячи погляд. Що ж, по одній справі на раз, спочатку дід.
— Доброго дня, вам допомогти? — Не реагує, може він глухенький? Зара підійду, тоді й дізнаюся. По виразу обличчя, він явно здивований. То від мене чи овочів? В одному певен, він сліпий... Судячи зі шрамів, це було зовсім не вроджене явище.
— Доброго здоров'я, онучок. Я... Здається я впустив продукти... Багато вилетіло? — Все ж не глухий.
— Нічого страшного, я все підберу. І ви не впускали, у вас в сумці дірка.
— О-о, дякую. А сумочку шкода, довго зі мною прожила.
Невеликі цибулини та картоплини, стандартний набір. Тільки чому вони такі... підгнилі. Невже йому хтось такі підсунув, сліпому. Що за свинство. Відчуваю, як обличчя скривилося у гніві. Коли повертався до діда, то схаменувся, хтів навіть скоріш зробити обличчя простіше. Але він дійсно не бачить. З видихом обережно вкладав овочі йому в сумку. На щастя дірка була з одного боку, можна тримати сумку цілою частиною донизу, тоді вдасться донести. Чи, може, слід його супроводити?
— Ось так має втриматись. Ви зможете дійти самі? Провести додому?
— Не варто онучок, ти вже зробив більше, ніж мусив... Спасибі тобі.
— Як це не мусив? Це ж стільки часу прийшлося б вам збирати самотужки.
— Ти не з тутешніх, правда?
— Та-а-ак? Це настільки очевидно? — Від мене за версту пахне містом?
— Кхе-хе, тут доволі легко здогадатися, коли хтось не знайомий із нашими порядками.
— І серед них є зневага до старших? — Язик без кісток, на емоціях ляпнув зайвого, добре хоч додумався пошепки.
— Ні, що ти... Вони ще... Дуже люб'язні, до мене... — У його зітханні відчувались втома з тривогою, накопичені за численні роки.
— Важко у це повірити. — Згадуючи вміст його сумки. І в чому справа з тими двома? Як стояли, так й стоять, навіть не пискнуть.
— Слухай онучок, єдине, що я можу сказати про нашу місцину... Вона прихильна тільки до смиренних... Усі бунтарі закінчать як от я... Або гірше. — На останніх словах, він сильніше вхопився у сумку. — Дякую за допомогу й добрі слова. Бережи себе...
— А ви себе...
Ніколи не знаєш, з якого боку тобі відкриється світ. І люди в ньому мають свої секрети. Сподіваюсь, мої нові приятелі зможуть поділитись частинкою власних.
Наступна частина:
Далі буде…
