Початок серії оповідань:
Село, знайомства, ліс та сови в ньому, тепер ще дивні звичаї... Не так мені уявлялися канікули на природі. Точніше, взагалі нічого не очікував — нудьгу безмірну. Чи радіти такій активності на кожному кроці? У будь-якому разі, зараз мене цікавить лише цей, напрочуд мовчазний дует. Що-що, а скромності я в них досі не бачив.
Тепер, коли дідок встиг віддалитись, сподіваюсь у них з'явилось бажання говорити. Як не дивись, вони точно обмірковують свої подальші дії. Не один я думаю, які слова підібрати.
— Ну, шо? Рухаємось далі або тут стирчати будемо? — Вирішив я зняти напругу. — Все-таки у вас швидко вечоріє.
Наче двоє наляканих оленят на дорозі, вони аналізували ситуацію. Першою ожила Віка.
— Дійсно, чого маяти час! — Після свого нервового смішку, почала задавати ритм кроку. Та за мить сповільнилася, звертаючись у мій бік. — Стривай но, хіба не я маю таке пропонувати? Невже зазіхаєш на місце лідера?
— Ну ні, дякую, мені не здужати такий тягар.
— А я вже розмріялась, піти врешті на пенсію. — І почала зображати з себе горбату старуху.
— Дивись, не розсипся тут, стара. — Ловив момент Сірий.
— Як помру, то поховайте. — А коли випрямила назад спину, до неї повернулися і молодість, і рівний тон. — Гаразд, жарти-жартами. Питай, чого хотів.
— Отак просто розкажеш, про що спитаю? — Чого ж замовкаєте швиденько при першій нагоді?
— Я не знаю того, чого не знаю. Решту спробую пояснити.
— Тоді... Нащо так з дідом? — Знайомий чи ні, мені таке не зрозуміти без причини. — Що він міг такого зробити? Або так звані "бунтарі".
Поки вона збиралася з думками, було чутно лише наше тупотіння по дорозі. Сірий, здається, теж пірнув у роздуми. Хоч інтересу в нього мало до всіх цих звичаїв, повністю ігнорувати їх він не може.
— Ми самі не знаємо всіх деталей. — Почала Віка. — Чули історії від батьків, а ті від своїх. Про час, коли тут виник скандал, який поділив всю нашу громаду. Кричали, билися, та й не раз, навіть більше ніж зараз. Вже забулась причина, але пам’ятають, чим усе скінчилося. Чи то напідпитку, чи після чергової бійки — спалахнув будинок. Далеко не рідкість, особливо влітку...
Зітхаючи, вона повернула голову до краю села, ніби зазивала мене глянути.
— Однак, поряд був ліс. Пожежникам потрібен час аби прибути, тому всі міщани покидали свої справи, гасили зелень всім скопом. Коли рятувальники приїхали, вогнище достатньо заподіяло шкоди природі, як рухливій, так і коренастій. Розбиратися, хто почав, не стали: тодішній староста вирішив, що відповідальність ляже на всіх причетних.
— Навряд чи постраждалі з цим погодились. Це навіть не свідомий підпал. — Не така ж давня ця історія, права людини давно винайшли.
— У цьому ти маєш рацію, але такі були порядки. Саме через них з'явилися бунтарі.
— Ніби становлення сучасних робін гудів. — Після мого коментаря, Віка відволіклась на короткий смішок.
— А ти, виходить, віриш у справедливий кримінал?
— Ані трохи. Лише володар зайвих, підслуханих знань.
— Тоді я продовжу ділитися своїми... Дехто, як і ти, співчували їхній долі, тому вирішили приєднатись, хоча були у меншості. Вони відмовились миритися з рішенням старости та його покаранням. Адже важко жити під загальним осудом і без будь-якої допомоги. Тобі може продадуть щось в магазині, скриплячи зубами, але цього не вистачить на всі потреби. Доведеться їздити до сусідніх селищ.
— Так людей зовсім із життя вичавити можна: ні житла, ні доступних продуктів.
— Або ж на його край...
А я ще думав, чого вона уникала цих розповідей, нічого веселого в них нема.
— Уся ця суворість тягне коріння від заснування нашої громади. Ще в ті часи, існував сильний острах Сови. Ніби під її наглядом зводились будинки.
Ці кляті птахи вже до дрижаків доводять. Можу уявити, як тут живеться з народження.
— При цьому, довгий час було спокійно, більшість забули гнів володарки лісу. Лише після пожежі, страх старшого покоління примножився. Адже її територія, зграя, пізнали значні втрати від місцевих. Бунтарі вважали, все вигадкою старих, аби познущатися. Доки вони... Вони не...
Останнє я так і не розчув, надто тихо в неї вийшло.
— Гаразд, наразі досить, а то так скінчиться наша прогулянка. — Сірий вирішив врятувати ситуацію та взяти слово собі. — Решта історії не довга, але нею найчастіше лякають нашу малечу. Ще й кожен по-своєму викручує сюжет. — Аж до такого лякають?
— Радикальні у вас методи гартування. Мене страшилками тільки старші в таборі лякали, про якусь бабцю, то я потім її всю ніч перед очима бачив.
— І не дивно, суворі бабці можуть хльоснуть чимось, навіть батьки не врятують.
— Що не вбиває, робить нас сильнішими, еге ж?
— Де наші суперсили тоді?
— І то правда.
— Яку цікаву ідею ти нам підкинув. — Варто мені відволіктися від цієї фантазерки, як вона знов у бойовому настрої. — Значить, сьогодні можна влаштувати жахастиків зустріч!
— Хоч одна з них буде не про відьму? — Поділяю інтерес Сірого. — Зізнавайся, на який фільм ти цілими днями витріщаєшся?
— Дуже ти мене недооцінюєш, вважаючи, що мені вистачить одного! Я дивитимусь всі фільми! І мульти, і серіали!
— Тобто замість страшилок будеш переказувати сюжети?
— Для тебе, зануди, так і зроблю, а ти не помітиш.
— Я тобі навіть підіграю.
Може дарма я так причепився до всіх цих старезних звичаїв. Їм більше йде дуркувати, ніж бути серйозними. Ми тут другий день, а нас із сім'єю прийняли цілком гостинно. Батьки принаймні тішаться своєю відпусткою подалі від міста. Власне, я теж починаю втягуватись у метушливі прогулянки. Всі зайві думки про навчання, люд дратівливий, тіснота міста, що повітря бракує іноді — все так просто зникло. Але не буду поспішати, не настільки я прозрів, аби втеки від любимого компу удома.
Щойно ми побачили вхід до лісу, як вчорашній день повертався в пам'яті. Ніби, уже чутно знайомі звуки природи, як лопотітимуть нові друзі. Але нас знову переривають сторонні... Якщо подумати, це я сам таким являюсь. Невідомі мені дорослі покликали моїх напарників по гулні, а вони попросили мене почекати осторонь. Швидко ми обмінялися ролями. Карма, напевно.
Не схоже, що розмова з приємних, або їх дратує ця несподіванка, заважають веселитися. Віка виглядає невдоволеною, мовчки слухає з опущеною головою. Певно, не вийде усім разом продовжити шлях. Та й Сірий втратив свою безтурботність. Сподіваюсь, нічого серйозного. Через мої розпитування настрій у них, певно, не найкращий.
Гадати немає сенсу, вони вже йдуть назад. Зараз дізнаюсь, в чому справа.
— Макс... — Вона справді засмучена. Розумію, погуляти ще хочеться. — Нас вирішили нав'ючити, не вийде в ліс піти.
— Я здогадався. Але це ж не біда, потім зберемося та погуляємо. Так, Сірий? — Не кінець світу.
— Та, звичайно. Нас постійно смикають, нічого нового.
— І все одно вибач, що полишаємо. Вони такі, ти ж знаєш — ділові. — Продовжила Віка.
— Та знаю, свої теж на вуха сядуть. — Хай там як, готуй свої найстрашніші історії! Прийду, перевірю кожного!
— Домовились. — Знати б яку розказати.
— Бувай, Макс. І не хвилюйся, тут одні лише аматори по жахастикам. — Завіряв мене Сірий. — Всім дістанеться від цієї гіперактивної.
— Агов, за таке, ти отримаєш найбільше. — Вибухнула Віка на такий підкол. — Дві розповіси! — Що одразу перетворилось на кару-завдання для жартівника. Аби тільки не сварилися.
— Тоді мені спокійніше. До зустрічі! — Махав я їм у дорогу, а вони мені.
Ось вона, така звична самотність. Йшов сюди пів села, хоч по околиці пройдусь. Тільки потрібен орієнтир, аби зміг вернутись додому. Але, не по деревах собі шлях дивитися, ще й будинки майже однакові для мене. Хіба що прибудова в одному з дворів темно-червоного кольору. Значить, воно і буде контрольною точкою.
З усіх співрозмовників залишився я сам, і човгають лише мої кросівки. Втім, нічого нового. Тільки стара звичка тягтися до телефону нікуди не зникла. Ні, не сьогодні, гуляти так гуляти.
Тепер хоч зрозуміло, чого вони носяться по всьому селу та за його межі. Самотужки можна голову зламати у роздумах, все марно. Скрізь суцільні приватні двори, а простою дорогою робити нічого. Тут точно бубнітимуть на шум. Проте, до лісу йти на самоті лячно, на другий то день приїзду. Значить, пройдуся трохи й додому, не такий великий я турист.
— Макс! — Знайомий голос лунав десь позаду. Чую, як він підбігає ближче. — Ти чого тиняєшся один? Де решта? — Це виявився захеканий Антон.
Вигляд у нього пошарпаний. Сірий і правда склав йому конкуренцію, судячи з синця на підборідді.
— Привіт. Та так, розбіглись хто куди у справах.
— От зараза...
І куди він так поспішав, що задишку у небо відправляє.
— А я вас... Фух, тільки надумав наздогнати. — За реваншем може?
— Передумав сам гуляти? — Все ж мені цікаво, куди він зник до цього.
— Та не гуляв я, у думках літав. Настрій був поганий, а потім Сірий почав свою фігню городити.
— Часто у вас такі, суперечки?
— Ой, це так, легенько ще. — В той час, коли моє *легенько* за життя, були подерті коліна. — Розслабся, тебе не чіпатимем... поки що.
— Подає надію. — І трохи лякає.
— Виходить, ми удвох лишилися провітрюватись?
— Ага, саме хотів походити стежкою. Повернутись одразу було б не цікаво.
— Та звичайно, пам'ятаю як вони звалювали раніше. Самі покличуть і самі потім вештаються хтозна-де — кидали. — Певно Антона це сильно зачіпає, раз бурмотить тепер. В них таке часто?
— Вони ж не спеціально.
— Ну дай по-бухтіти... Знаю. Як і те, що без них нудніше, навіть коли робимо теж саме.
Розумію його, хоч невідомо, чого Віка зробить далі, з нею цілком весело. А зараз все навколо здається порожнім.
— То чого робити збирались? — Як бачу вже полегшало, а треба було лише виговоритися.
— У ліс хотіли знову, потім прийшла ідея страшилки розповідати біля вогнища.
— Знову відьмами своїми лякатиме? Боже, коли вона змінить платівку.
— Це у вас місцевий прикол все до них зводити? — Вирішив теж доколупатися до заїждженої теми. Ледь не під камінням їх шукаємо.
— Ага, і цей ходячий прикол — Віка. Як там про неї можна сказати... Якщо весь час кричати вовк... Або... Це сюди не влізе?
— Суть я зрозумів. — Щоб тобі, мені не стримати посмішку від його підсвідомої мудрості.
— Правда? І чого тоді інші кривляться, суть та сама, ніби.
— Заздрять?
— Може й так, — Схоже, Антон повністю відновився після свого марафону по селу. — Лади, чого стояти? Погнали до лісу ганяти чортів! — Не чекаючи на мою відповідь, той попрямував углиб.
— Бо де відьми там і чорти? — А я без зайвої думки слідую.
— Ти точно не місцевий? Кумекаєш ліпше деяких.
Не так багато розмов та шуму, як було при всьому нашому зборі. Зате Антон зміг наговоритись на улюблені теми. Або знайшов новенькі пари вух, які не всі його жарти чули, а із ними безліч дивних приказок. Колись він стане чудовим дідом. Але спочатку батєй — де батя, там і його жарти. До тих пір, ми шпана, яка лазить де тільки вийде. У цьому випадку вчорашній ліс. Новий вирости не встиг, поки я відсипався вдома. Гадаю, він скрізь однаковий, та залежно від компанії, здається іншим — навіть той самий. В натовпі слідуєш течією, зрідка поглядаючи на природу, вслуховуєшся в балаканину. Вдвох інакше, ніби кожен тягне канат на себе і ведете один одного до цікавіших місцин. Було дерево чудне і стежка з пеньків. Хоча з усім цим совиним страхом і рубати дерева... Хто їх зрозуміє. То стій, то йди, бійся, не бійся.
— Дістало вже, так? — Перервав мої думки Антон.
— А?
— Бродити тут без діла. — На мить злякався за його чуйку. — Я цікавих місць, якщо чесно, не багато знаю. Завжди слідую за рештою. Так набридло...
— Це ж краще аніж тертися біля старих будинків. Ще й під наглядом зграї бабць. — Я навіть не брешу зараз, чим далі від сторонніх людей, тим спокійніше. — Ліпше знайти нове, ніж приходити у вивчені місця.
— Щось у цьому є... — Так задумався, невже вийшло його відволікти. — Ух, на мить здалося, що це Віка тікішо патякала. Ти як? Добре почуваєшся?
— Думаєш, то вона вселилась в мене?
— Хто знає, з усіма цими її інтересами, мимоволі замислюєшся.
— Може, береже вас на потім? — Схоже, крім Вікі, на мене ще Сірий вплинув.
— На який потім? — Такий щиру зацікавленість навіть хочеться виправдати.
— Ну знаєш, приспати вашу пильність, відгодувати, а потім притягти на чай до інших чаклунок... — Намагався я створити таємничу атмосферу.
— Е-ех, я майже повірив, але все поламалось на слові відгодувати. — Значить, іншим разом пощастить.
— Не любиш бенкети?
— Скоріше, це вона дужче полюбляє. Ти тільки встигай схопити той хавчик біля себе. — Певно, їй це необхідно для всієї енергійності. — Аби вона, та сама нам щось віддала без причини, це точно має бути чаклунство.
— Тоді, може ти знаєш якісь лякалки? — Мудрість майже діда, іноді дивує.
— До твого відома! — Він точно думки читає. Я ж не в слух казав? — У мене найстрашніші історії в окрузі. Усі малі тікають у сльозах.
— Гучні слова, а підтвердиш? — Чому б мені не підкинути дров у вогник.
— Ну, ти нарвався. — Різкими рухами він оглядав місцевість, шукаючи чорніші тіні й ринув до найближчої цілі. — Ти думаєш тут страшні сови? Ха! Минулий вік! Я таке тут іноді бачу — у штани накладеш... Сови літають безшумно і переважно нас не чіпають. Тоді просто притрушені злетілись. А ось лісові — хрін його знає хто, але ті, що живуть там, можуть не обмежитися лише яскравими очима в темряві. — Антон махнув рукою кудись у густу хащу.
З таким то байкарем, мені б точно сподобалась атмосфера у вогнища.
— Лісові? Їх так кличуть?
— Звідки мені знати, як їх кличуть по-справжньому? Як хотів, так обізвав. Я їх бачив.
— Бачив, кажеш...
Не такі в мене сумніви, як просто нерозуміння. Це його план, щоб залякати чи дійсно бачив дивину?
— Смійся, доки можеш, мені було не до сміху. Коли я вкотре втік подалі від усіх наших людиськ, а друзяшки мої зайняті були. Або просто мене ігнорували, сволоти.
Від любові до ненависті...
— Та суть не в цьому. Втекти я міг тільки до лісу, у полі нема чого робити, тільки кліщів та колючки ловити. І якщо не питати, то заборонити не встигнуть, головне бути на сторожі.
Зухвалий спосіб, за таке отримати можна добряче.
— Я ще примудрився вирватися надвечір, коли треба валити звідти з ліхтарем. Відчуття взагалі інші, не те шо камінці вдень рахувати. Жучки іноді злітались, але з моїм бігом, їм до мене як до місяця. І біг я доки не засмерділо чимось солодким, важким, ні натяку на повітря. Здавалося, голова налилась свинцем. Довелось зупинитися, прийти до тями, та чим довше я стояв, тим сильніше смерділо невідомим. Упершись долонею об стовп дерева, рука вляпалась у щось бридке. Не міг визначитися в першій дії, чи лаятись, чи розмахувати цією гидотою по вітру. Навів ліхтар. Може, не варто було... Виглядало відверто як лайно. Хотів обтертись об чисту кору, коли почув вереск у далечі. Буквально, вереск свині на забої. Але у лісі? Посеред ночі? Може хижак спер із двору? Чи кабана дикого зловили? У будь-якому разі, мене це все почало сильно бісити. Задурливий сморід, брудна рука, темрява, комашня — кортіло просто закричати на ту свиню. Я б так і зробив, якби разом із нею не почала горлати інша худоба, наче з самого двору. Бик шалено ревів, іржав коняка, хрипів півень, вив пес і котяра надривався на всю міць. Я ніби в дурдом потрапив, посеред давно набридлого лісу. А ти зараз думаєш, до чого тут лісові? Один із цього звіринця був ближче нікуди, за кілька десятків дерев. Козел, ну дійсно козел, тільки ходив він на двох ногах, і як закричить найпаскуднішим, мерзенним голосом. Я навіть ліхтар упустив. До цього світив униз, однак, коли він падав то завертівся на всі боки. Гірше не придумаєш, звіринець і зайда у якомусь лайні. Ніколи було підбирати ліхтар або витиратись, навіть голова ще не пройшла. Біг безоглядно, а в той час, позаду вибухнув звірячий галас. Але я сама швидкість, швидкий як ніколи й жодна гілка, шишка чи пень мене не зачепили. Так мені здавалося. Коли прийшов додому, був не менш шокований аніж рідні. Сказати, що я в багнюці вимазався, стало б компліментом. А подряпини, боже, подряпини кілька днів пекли, навіть під пластирами. Думали до обласного лікаря везти, раптом зараження. На щастя обійшлося. Такі от справи. А вони, сова то, сова це.
— Одна історія дивовижніша за іншу. Що у вас за життя таке дике і небезпечне?
— Скажи? І при цьому... Все, одно, нудно! — Прям таки відчувається його біль та обурення від цієї несправедливості.
— Але мої глядацькі симпатії ти б заслужив, якщо не перше місце, то спеціальну номінацію на жахастики точно.
— Жахастик? Ну добре, хай так, хоч дурником не кличеш.
— Та нащо так, ти не схожий на вигадника. — Причин йому брехати немає, хоч і важко повірити в усе.
— Звичайно! Ще б мені вигадувати, як опинився в буквальному і переносному... — До цього, може він не звертав увагу на деталі, але зараз зашарівшись, він прочистив горло аби продовжити. — Гаразд, пропустимо це. Ти краще скажи, часом не запам'ятав, кудою ми йшли?
— Так стоп, Антохо, давай без цього, мене дід так лякав одного разу.
— Лякав, значить. Гадство, лишили мене забавки. — Ах ти жук, з тобою теж варто пильнувати.
— Тоді, час йти назад?
— М-м-м, точно треба? Тебе вже тягне спатки? Чи Віка тебе залякала нашими байками?
— В іншому діло, не хочу зайвий раз турбувати батьків.
— Батьки, значить... Ну так, нащо таке робити. — Схоже, Антон готовий мало не вити вовком від прикрої долі. — Тільки я подумав, що знайшов такого ж гуляку... Ла-а-адна! Пішли, проведу тебе додому, бо загубишся в лісі, а все повісять на мене.
— І на цьому дякую, мені зарано до спартанських навчань.
— Хах! Якщо хочеш, влаштуємо тобі всім гуртом підготовку, з кожним пнем познайомимо.
— Думаю, це станеться само собою.
Не встигли ми пройти й кілька кроків, як ніс відчув зовсім не лісові пахощі. Так схоже на опис Антона: важкий, солодкуватий сморід, у голові помутніло. Трава почала мотузками плутатися під ногами. Антон ніби все сильніше розгойдувався, поки за ним не почало крутитися все довкола. Рівновагу стало неможливо утримувати далі. Щойно набута легкість тіла, оманливо вабила прилягти. Я піддався, але бажаний спуск розбився об твердий об'єкт під головою. Гострий, а потім ниючий біль голови спалахнув на мить і розмився у слабкості тіла. Мене сильно хилить в сон... Я чую... крики... в далині...
Наступна частина:
Далі буде…
