Початок серії оповідань:
Тіло здається надто важким, аби ворухнутись. Усе потопає в якійсь трясовині, тягнучи за ноги в глибини невідомості. Щоб не відчувати солодкувату затхлість навколо, я міг тільки не дихати. Організм опирається подібній спробі й змушує втягнути більше огидного повітря. Від цього течія уносить розум все далі. В пам'яті раз у раз проскакують образи знайомих місцин. Шепотіння осудливих поглядів навколо, які боялися розгнівати сову. Нові друзі, такі метушливі... Дивні тут люди...
В якийсь момент рух припинився. Невже допливли? Досі відчуваю слабкість... Це так дратує... Власне безсилля, далекий, постійний галас — не можу розібрати. А дихати все ще... Ні, мало того, вже і вдихнути стає важко. З мене наче душу видавлюють. Повіки надто важкі, всі мої зусилля дозволили побачити лише іскру світла, перш ніж знову потонути у темряві. Всі відчуття, ніби розвіяні вітром, розбавлені водою... Єдине чітке і незмінне... Гострий біль голови...
Як хочеться торкнутися, притиснути сильніше це джерело страждань, в надії розчавити й позбутися. Вдалося тільки видати з себе протяжний стогін, випльовуючи обурення. Може, коли моя злість википить за межі, то все припиниться? Швидше мої сили вгаснуть разом із моїм останнім подихом. Навіть ця єдина можливість вимагає зусиль... Якщо так продовжитися, я можу потонути ще глибше... Ще темніше...
Раптовий сморід пробив гидку солодкість повітря, крізь темряву і наслання просто в мій ніс. Від шоку та нудоти я різко розплющив очі. Мов з них спав тягар, але їх одразу засліпило світлом вогнища, з язиками до самого чорного неба. А довкола снують дивні височенні тіні, кружляють поміж дерев. Стримуючи хвилі, що норовили з мене вилитись, я відчайдушно хапав повітря, не соромлячись видавати різні звуки. Вже неважливо, смердить чи ні — я просто хочу дихати й побільше. Але мені відмовили, кінцівка прикрила моє обличчя, наче міцними ціпками. Я перелякано глянув на власника... Сова? Настілки велика, що закриває собою весь огляд і те сліпуче сяйво.
— Моарвчі! — Мені суворо наказували, ці... Темні, порожні очниці пташиної голови.
Я не збирався кричати, втім, мені досі заважають дихати на повні груди. Втома знову поглинає мій розсуд. В мене коситься погляд, голова безсило звисла донизу. Тепер второпав, щось утримує мене на рівні торса.
Так туго... Аби вдалось хоч трохи...
Намагався я розворушити свої пута, але гострий біль від встромлених у щоки пазурів знову вказував мені зупинитись. Не наважусь зустріти той погляд удруге, лише почув тихий і невдоволений пташиний вереск.
Чому це відбувається зі мною? Я когось розгнівав? Завинив?
Як мені паскудно... Думки плутаються... Слова язиком не в'яжуться...
Тупіт, ніби тряс саму землю, і моє тіло тряслося зсередини разом із нею. Хвилі спеки хльостали моє тіло, одразу змінюючись крижаним вітром. Доки я піддавався цим стихіями, гострий біль якорем тримав мене у бурхливій течії розуму.
Дивні пісні лунають з усіх сторін, складалися з хору різних голосів: грубих і пискучих, голосистих і хрипучих. В безнадії мені навіть схотілось мляво підспівати їхньому ритму, було б у мене зайве повітря та сили. Одне тіло ледве гойдалось, ніби трава на вітру. Роби як хоч, плач або смійся, та зараз нічого не вдіяти. Лише сподіватися, що це жахіття скінчиться...
Одного бажання мало. Навіть при всьому хаосі, свідомість покидала мене, щоб знову повернути до болю, який розпливається тілом. Знов відчути задушливі лози та коріння, на варті мого знерухомлення. Лише на мить мої очі здатні глянути крізь малу щілину між повіками. Глядіти по обидва боки від жорстокої сови, танцюють живі тіні. Водять свої дивні танці навколо яскравого світила. Регочуть од втіхи, горланять від шалу.
Все припинилося в мить, коли почули вереск, найгучніший з усіх. Пронизливий пташиний крик на віддалені. Більше не чутно співу, не відчуваю вібрацій, тільки гнітючу, дзвінку тишу.
Про мене ніби забули... Міцна хватка раптом ослабла. Увага сторожа спрямувалась убік, відкриваючи огляд на частину краєвиду. Над вогнищем здіймалася крилата постать, височіючи над присутніми. Її тінь, здавалося, поглинала простір, перетворюючи єдине джерело світла на тьмяний вогник.
Колишні темні плями приймали образ тварин і почали ходити на своїх двох. Вони по черзі, підходили на уклін, вставали у ряд за панівну особу. Кожен наступний, що прибув у стрій, наскрізь випалював мене іскристими очима. В знемозі відвести погляд, зімкнути повіки хоч на мить, я дивився так само. Боявся, наступних їхніх дій...
Звідки ця спромога? Невже страх надав сили, аби відчай глибше вкоренився в мені? Я можу тільки дивитись, доки не відчую печіння, доки розум знову не поглине морок.
Знову пролунала дзвінка команда. В тиші вона дужче в'їдається до серця, змушує його захолонути. Тіні навколо почали метушитись, гомоніти, лякаючи незвіданим. Чувся крихітний, переляканий писк, за ним слідувало грізне шипіння. Щось тягли ближче, волочили по землі. У темряві, невдоволений рик набирався сили кожної миті. Чим ближче близились звуки, тим скоріш вертався початковий галас. Та не було вже й крихти ритмічності. Хаос нестерпний, гомін, какофонія звуків лунала з надр звіриних сердець.
Згущалася темрява навколо вогню, наче хижа паща норовила вгризтися у жертву свою. Неупинно кидалась пожива для вогнища, а воно слабшало, згасало, не зумівши прийняти підношення. Темрява вкрилася густим димом, ховаючи звірів за ним. Все гучніше ставали лісові, набиралися злості безмірній. Окови ставали тіснішими, голова моя важчала, у роті давно пересохло, а горло здушує шалений пульс. Очі змокли від сліз, може від диму, може від страху.
Я не хочу тут бути... Не хочу ні бачити, ні чути... Але що станеться, коли втону у темряві? Я маю...
— Скхоеро... хрра-ак, ді-е-ем.
Останнє, що я побачив — це пронизливий погляд сови поруч зі мною.
Останнє, що я відчув — дурманний і бридко-солодкий аромат.
А потім сірість, слабкість і дратівливий шум приладів. Голову не повернути, очі насилу прямують убік. Це... Схоже на лікарню...
Медсестра помітила моє мовчазне пробудження, затуманений погляд. Вона намагалась запитати, як себе почуваю, але їй довелося покликати лікаря. Не маю сил відповісти, у голові пусто. Тільки мить тому мене поглинали найгірші відчуття в моєму житті. А зараз я повністю онімів до всього. Я відчуваю тіло, втім, немає бажання їм рухати — просто лежати й дихати досхочу. Тільки про всяк випадок спробував поворухнути пальцями. Наче дерев'яні... Та все ж, є слабкі рухи. Сльози знову підійшли до країв, а всередині досі пусто.
Чи радію? Може сумую? Лише одне знаю точно — я втомлений.
Лікар ледве встиг до того як мені схотілось заплющити очі. Він теж намагався дізнатися про моє самопочуття, проводячи огляд. Тож я спробував видавити пару слів, але голос був не підвладним. Наче горло могло надломитись будь-якої миті. Мені дали спокій, щоб відновитись, Під кінець повідомили — батьки вже в дорозі. І... Те, що я перебував у комі кілька днів.
Хоч тільки-но прийшов до тями, сил триматися у свідомості майже не було. Лише на мить прокидався від метушні поруч. Медсестра, лікар, пацієнти та нарешті, мої рідні. Такий зляканий, водночас теплий погляд. Хочу посміхнутися, сказати, що все гаразд, навіть якщо не так. Але дуже тягне спати, іншого разу обов'язково так зроблю.
Відновлення було повільним, нудним, необхідним. Обмежені можливості дозволяли лише думати, невдовзі говорити й рухатися. А запитань до мене було багато. Не тільки про моє самопочуття... Хотіли дізнатися, як я опинився непритомний на краю лісу. Свідки швидко вирахували чиїм я буду та повідомили батьків. Їм вистачило одного опису аби взяти все необхідне й одразу відвезли мене до обласної лікарні де я досі перебував.
Травма голови, подряпини на обличчі, синці на тілі, виснаження, зневоднення, отруєння з невідомим походженням. Стан, який шокує будь-кого, тим паче для небайдужих до твоєї долі. Тому, коли мені більше нічого не загрожувало, вони прагнули знайти хто довів мене до такого. Підключивши до справи кого тільки можна, відразу помчали назад у село. Староста попросив залишити це громаді, обіцяв знайти винуватих і покарати як слід.. Та без скандалу не обійшлося, ніхто не збирався поступатися чи слухати одне одного. Коли розмова зайшла у глухий кут, вони остаточно зібрали речі і покинули дачу. Хоча б на час розслідування. Тільки після ми дізналися від сусідів, що сталась пожежа серед ночі. Коли спохватилися, рятувати вже було нічого.
Слідчий не міг знайти зачіпок ні щодо пожежі, ні щодо моїх сумних пригод. До того ж місцеві не охоче йшли на контакт, навіть відповідальна за той район поліція не давала конкретної інформації. Все що в нас було — це мої нечіткі спогади, яким навіть я не довіряю повністю.
Мене часто повертає думками у ті місця, до тієї веселої банди. Іноді з власної волі, іноді приходило саме, уві сні серед ночі. Радісні моменти перетворювалися на жахіття, затягували всередину дрімучого лісу. З подібним важко спати, але я сподівався це тимчасово. Ховав свої думки за грою в комп'ютері, поки знову не потягне прилягти. Я довго терпів, та все ж наважився попросити батьків записати мене до психолога. Знав як відреагує батько, що це мало чим мені допоможе, з іншого боку, мати мене підтримала.
Привітна жінка охоче вислухала мої переживання, але її увагу привернули кошмари, що сняться мені кожної ночі. Казала — “спроба ігнорувати подібні сновидіння, може виплисти ускладненням в майбутньому. Потрібно розібрати сигнали, які подає підсвідомість. Прийняти цю частину себе аби жити далі.”
Втомлений безсонням я був готовий спробувати. Та й просто висловити усе що тримаю у собі підготовленій людині, мені трохи допомагає. Не хочу ще більше непокоїти батьків своїми тривогами.
Раніше сновидіння були рідкістю. То від втоми чи нервових подій.
Тепер це рутина, така ж остогидла як інші.
Ті самі актори, той самий декор.
Я опиняюсь у хмурій місцині, де серед вихору звірі полюють. Пір'я, шерсть, ікла й пазурі — все спрямоване до маленької мишки. Кожен новий рик наближав пащу, кожен вереск розтинав повітря зі свистом. З жахом вона бігла по колу, ховалася за листям і травою, стискалася — з жагою стати ще менше. Хижаки завзято її підганяли, дряпали й штовхали, доводили до знемоги. А коли сил не лишилось, до неї підлетіла сова. Усі розступилися, розчинились у темряві. У тиші лунали слабкі зітхання. Маленькі кришталики виблискували вночі, так дратуючи тіні навколо. За писком зник той блиск. За блиском зникли звірі. Лише тіні зостались, чорніші за ніч. Їхні порожні очниці дивляться на мене. Їх вабить моє світло, вони прагнуть більшого, чавлять мене тіснотою. Мій крик не чутно і тіла не видно. Можу лише споглядати як згасає моє світло. Як упивається звір.
