Шум машини у дорозі, легенький потік вітру із вікна, батько, з його кавою у термосі. Всі ці звуки добре чутно, поки сплю на задньому сидінні. Не шанувальник довгих поїздок, хоч і телефон є, якийсь інтернет, але в результаті все зводитися до простого сну. Крихітна надія відключитися й телепортуватись у місце призначення. Таке диво зазвичай мене оминає, лише хвилини, щонайбільше пів години були викреслені з нашої спільної поїздки, до спільної дачі. Все б нічого, та тільки дачі у нас ніколи не було. Переглядаючи різні варіанти, батьки наважилися таки придбати, звичайно ж, по вигідній ціні. Заковика лише в тому, що вона досить далеко, в іншій області, сусідньої точніше. І ось так ми викидаємо пів дня, аби провести дрібку літа в цій обновці. Якщо хтось знає відповідні звуки радості, то підкажіть, я їх не відчуваю. Купа незв'язних думок роїлися в голові, доки не пролунало довгоочікуване слово: "Приїхали."
Нарешті, машину та дорогу можна відкинути у шухляду розуму, на деякий час. Головне не згадувати про зворотний шлях. Натомість у батьків радості через край. Суть я розумію, але як можна жадати більше роботи? У плані, за нас цей бардак нікому прибрати, безоплатно так точно. Заносимо речі, відкриваємо ворота і-і-і трава. Просто величезна трава, яку давно не косили. Чим її косити? Звичайно ж, старою косою у сараї. Просто диво сучасності, втім, уголос я нічого не казатиму. Той, хто бурчить — більше працює. Цінний досвід який не забути. Наступна зупинка — будинок. Привал довгий й можна не спішити. Ще було б куди, інтернет не проведено, зв'язок такий собі, вся надія на серіали. Але це рятувальний круг, останній варіант. Отож, розпаковуємо сумки, звісно ж прибирання, без якого ніяк, а потім легкий перекус. Основне зробили, тепер потрібно знайти собі справу хутчіш, поки не знайшли за мене.
Єдиний план, який спав на думку, вийти за ворота ділянки — зроблено. Наступне, тупотіти дорогою і не захворіти топографічним кретинізмом. Ну все тут, до пригод. Точніше такі були в мене плани, їх зсунуло рипінням сусідніх воріт. З двору неспішно виходила спиною дівчина, десь мого зросту, наскільки можна судити через дорогу. Збираючись перед поїздкою, я не брав нічого, окрім спортивного костюма й пари футболок. Але, схоже такий дрес-код тут у моді. Принаймні у сусідки зверху накинута темна синя мастерка під білу футболку з якимось написом та вільні джинси. Зустрівшись поглядом, вона жмурилась, ніби намагалася прогледіти дірку в моїй голові. Я дивився у відповідь, хоч від такої уваги, трохи ніяково.
— Щось тебе не впізнаю. Чийсь родич?
— Та ні, тільки ось приїхали, облаштовувати дачу.
— Дачу значить...
Доки незнайомка підходила неквапно, помітив її легку усмішку. Не важко здогадатися, що у неї на думці — приїжджий, городський.
— Ну що ж, дачнику, хочеш познайомлю зі своїми? Саме збиралася до нашого місця зустрічі.
Знову, пара очей гляділи на повну, вичікували моєї відповіді. Сказати: "Дуже хочеться." — Все одно, що збрехати. Сказати: "Не хочу." — Приректи себе на хитке становище в цьому тісному суспільстві. Тому...
— Звісно, було б непогано хоч когось знати.
— Як мінімум, тепер знаєш мене, дачник.
Отримавши згоду, сусідка розвернулася і рушила дорогою. Складно не помітити її русяве, зібране у хвіст волосся, що слідує за хазяйкою.
— Мене Віка звати, а тебе? Чи може тобі назвисько більше до душі?
Наздогнати її не складно, а от зрівнятися духом... Здружитися із місцевими. Все по переду, однак, не раніше ніж пройду хрещення знайомством.
— Макс. Дачник більше пасуватиме баті, з його ентузіазмом.
— А ти, значить підневільний, відбуваєш літній термін. — Театральний помах рукою, драматичне зітхання, так старається. — Бідний, нещасний, дачник Макс.
— Ну не такий прям нещасний... І хіба ти не повинна була обрати щось одне для звернення?
— Хто так рішив? Та й ти до того ж не відмовлявся досі. Невже така образа? А як скажу, воно миленьке?
— Тим більше якщо воно миленьке.
— Який вибагливий. Гаразд, най по твоєму. Будеш просто — Макс. Така втрачена можливість, стати унікальним на всю околицю.
— І що ж тобі заважає стати унікальною, з унікальним назвиськом?
— Хочеш мені підібрати?
— Здалося це мені.
— От бачиш, ти не хочеш, інші теж, а самій себе називати зовсім нецікаво. До речі, ми майже прийшли.
Цієї короткої розмови вистачило аби відкинути свою нервозність, лише для того, щоб вона ще раз ударила по моєму нутру. Міняти коло відносин мені не уперше, але це завжди так непокоїть. Особливо, коли увага зосереджується на тобі, новакові. За поворотом, була все та ж дорога, місцевим орієнтиром стали група підлітків, а ще занедбана ділянка поряд. Серед них: одна дівчина та двоє хлопців. Виходить, так званий дрес-код явно присутній, худі, мішкувата куртка і жилетка по верх кофти. Можна сказати, вільний стиль для зручності, схвалюю.
— Дарова банда! – Схоже, Віка тут головна заводила, дивлячись, як живо махає нудьгуючій трійці.
— Яка банда? Знову надивилася своїх серіалів? — Цей хлопець у жилетці, явно не намагається відповідати настрою моєї провідниці.
— Ой годі тобі. Важко підіграти? У нас тут нове-е-енький. — А вона наполягає.
— В-а-а-у! — Обхопивши долонями обличчя, він дивувався, точніше зображав подив. Якби не бачив його байдужий вираз, то може й повірив би. — Круто. Отже, що робимо сьогодні? — Тут що, усі вихідці з театрального гуртка?
— Ти ж щодня ниєш: "В нашій дірі нічого не міняється." — Другий, у толстовці, схоже добре його знає. — Тепер ігноруєш це нове.
— Так то ви обидва, ЙОГО, ігноруєте. — Їх подрузі в курточці теж є що сказати. І дякую за "його", я не річ. — Мене звати Олена, цього горе актора Антон, а розумника Сірий.
— А я Макс, будьмо знайомі.
— Ну, все, все. — Схоже, Віці вже кортить продовжити. — Тепер усі, всіх, знають, уперед! До точки призначення!
Вона знову вказувала всім шлях у стрімкому темпі, не даючи мені хоч трохи звикнути до нових людей. І все-таки компашка непогана.
— Знову? — Антон собі не зраджує, але одразу рушив слідом, як і всі інші.
— Звичайно! І я знаю, тобі блукати подобатися більше, ніж протирати штани біля того мотлоху.
— Ха! Мрій далі. А краще вигадай щось нове.
— Ми всі над цим працюємо, як забув. — Тепер і Олена ділиться подробицями, які дружні. — Ми ж тому й збираємося кожен день.
— Точно! Викладайте свої ідеї. — Схоже Віка сама тільки но згадала.
— Так Олено, викладай. — І Антон такий радісний.
— Н-нема в мене нічого. Наступний.
— Я пропонував минулого разу. Пас. — Сірому видно й просто гуляти до вподоби.
— В Антона питати, гаяти час... — Не роздумуючи, наша лідерка одразу повернулася до мене.
— Дач... Тобто Макс. Говори, що робимо?
Я все чув! Але, проїхали.
— У сенсі що робити? Це ж ти мене запросила.
— А як же свіжі ідеї від свіжої крові?
— Гадки не маю, я ж в цьому селі уперше.
— Якесь кволеньке виправдання у тебе. — Ну чого ти хочеш добитися від мене своїми очима?
— Та не знаю як вас розважати! Мені б ще озирнутися довкола для початку.
— Давайте тоді екскурсію йому влаштуємо. — Дякую, Олено, врятувала.
— Лажа. — Антон чомусь бурчить. — Але підійде. — Що не завадило йому одразу погодитись.
— Ого, щось у лісі здохло, раз Антон не проти. — Сірий кепкує вільно, вони точно друзяки.
— Так йди пошукай.
— От і вирішили! Спочатку гуляємо селом, потім до наступної точки! Уперед!
— Та-а-к! — Уся банда прокричала упівсили. Мабуть, вже вкотре. Хоч мене не змусили, от і добре.
Поки ми їхали у машині, краєвидів особливо не розглядав. Тому, що хочеться оглянути місцевину, я не збрехав. Втім, чи варто теплити надію? Побачити хоча б якусь цікавинку. Радий буду й тваринці. Тоді видивлятимусь, доки місцеві водять. З обох сторін дороги все зайнято ділянками укритими парканом. Не сказати, що стилі будівель різні: цегляні з дерев'яними прибудовами, кольори стін світлі, дахів темні. О, навіть візерунки на дерев'яних стовпах роблять. Лози винограду, звірі, різні птахи. І лавочка кумедна, ніби лавицю тримають дві сови, мабуть, їх тут люблять. Але навряд чи це місцевий шаблон, за яким будуються хатини. Думаю, єдиний тут стандарт, аби зручно й все під рукою. Шкода, та деякі ділянки вирізняються не лише красою. В одного паркан косий, в іншого, трава заросла, ніби їм байдуже на порядок. Серед подібних, крізь дірявий паркан, виднівся двір повний мотлоху. Ми пройшли всього пару кроків, як звідти почулася лайка. З дому поспішно вискочила легко вдягнена дівчинка, ховаючи вуха руками. Вона присіла на сходи закривши очі.
— Знову Олі не солодко від домашніх. — Сірий теж дивився у цей бік.
— Ніби в інших щось друге. — Звучить так буденно. Антону теж не звикати до цього? — Що не по-твоєму, одразу в крик.
— Мені вже кричати чи пізніше?
— Та скоро ми самі од нудьги вити почнемо, не те шо кричати. — Схоже, в Олени теж назбиралося. — Але в них дійсно почастішали сварки.
— Або синьки забагато, або синьки замало, теж саме про гроші, увагу і таке інше. — Антон перераховував пальцями, проте, рук для такого може і не вистачить.
— Не думав стати соцпрацівником? — Фіг зрозумієш посмішку Сірого, серйозно він чи знову жартує.
— Це шо?
— Поняв, моя вина. — Не втрачай надію, Сергій. Іншим разом вийде.
Раз у раз виникали розмови у дорозі, ні про що та коротко, без мети. Всупереч нудливим темам, не полишали спроб знайти свіжіші. Принаймні так здається, для мене їхні розмови в новинку, тому не напружують... Поки що. Якихось визначних пам'яток не побачив. Хіба, місцевий магазин-наливайка зі столиками навколо. Тільки що там поставили? Якісь фігурки? Думаю ніхто не буде проти як підійду. Ага, знайшов собі фігурки. Це ж підставки для солі з перцем, але все ж незвичайні. Розкриті крила сови зберігають приправи. Стильно. І ясно все з ними, це така місцева перната фішка. Тут певно, вранці й увечері немає відбою від завсідників. Далі в них автобусна зупинка, майже біля краю села, а поруч величезне дерево, важко таке упустити. Немов орієнтир для мандрівників. Сказали, річка за два кроки від будинків і все, попереду зелені степи, засіяні поля і лісовий паркан дерев. До річки йти ніхто не хотів, включно зі мною. Тепер робити справді нічого, хоч самому, хоч з кимось. Дорослі в основному працюють, а надвечір сил вистачить лише на щось легке. Для деяких це та сама синька, для якої завжди найдеться компанія. І куди діватись тим, хто не доріс, чи банально не хоче зв'язуватися з подібним? Як поталанить, шукатимеш проблеми на дупу, разом з однодумцями. От тільки скільки оберуть залишитись в селі, замість спроби вирватись у світ...
— От і все, наша пре-чу-дова й зовсім не нудна екскурсія закінчена! Нарешті можемо йти далі. — Щось наша головна по забавах не дуже вдоволено звучить.
— І чому я чую нотку докору від тебе? — Спробую хоч якось розважитись розмовою.
— Не знаю, може тобі ведмідь на вухо наступив і ноти вже не ті? — Спритно парирувавши мої слова, вона марширувала далі.
— Тож, про яку наступну точку ти говорила? — Зміню тоді тему, аби не нариватися на словесні уколи.
— Та так, відьмине перехрестя у лісі.
— Прям таки відьмине?
— А ти що не знаєш? — Вона різко повернулася до мене. Майже побачив блискіт в її очах. — Розкажемо йому, чи нехай сам довідається?
— Один фіг. — Антон стійко утримався від голосування.
— Цікавіше буде самому дізнатись. — Сірий проти.
— Хіба це великий секрет? — Олена ж згодна.
— І так завжди, демократія не працює. — Головна зірка театру, Віка, знову показово зітхає. — Ну й фіг з нею, буде тиранія. — І пролунав сміх підступний, за мовчазного натовпу згоди. Завіса.
— Коротше, перехрестя відьмине, бо... Усі перехрестя під владою відьом! Це ж усім відомий факт! — Логічно, нічого додати.
— Хіба це не байка? Щоб ніхто не тинявся уночі. — Але все одно спробую, хоч і знаю чим закінчитися.
— П-ф-ф, ми ж і не йдемо уночі. Чи ти бо-о-ї-шся? Це ж байка, за твоїми словами. — Що й слід було очікувати, насолоджується кожним словом.
— Та не боюсь я. Просто всі люблять розповідати жахастики, а довести не можуть.
— На те вони й жахастики, що не довести. — Сірий вирішив додати перцю? — Якби всі вони були реальними, то хто б їх зміг розповісти?
— Як хто? Ті що в-и-ижили-и. — Лідер спробувала навести жаху, похвалю за старання.
— Ага, особливо у тих випадках, коли розповідь закінчуються на: "І більше їх ніхто не бачив". — В цьому, я з Антоном солідарний.
— Опис якраз підходить до всіх твоїх жахастиків, які ти й розповідаєш на посиденьках у багаття. — Олена ж мала козир.
— А ти завжди потім ледь не плачеш, поки йдеш по темряві!
— Мрій далі! Менше кидайте шишок у багаття і очі не сльозитимуться ні в кого.
Чесно, давно я не зустрічав таких балакучих компаній. Може, ця дача не така вже й погана...
