Письменник щось тихо писав,
Ельфи, огри та тролі
переживання тихо вливав.
Коли стіну рушали,
Із переживаннями, хворобливою головою, жінками.
Клавіші крихтіли, знак невірний,
Стуливши голову, мілко сопів.
Під новорозпеченим багаттям, слів витяг
Мертві душі, клаптиками тихо кружляли,
Коли романи відходили назад, до всесвітів із пластику, холодного вогню.
Сум і туга. Ліричний герой спостерігає за незнайомцем і згадує про свого друга, який лежить у будці, втомлений і хворий. Святкові звуки не приносять радості, а навколо панує тиша і пустота, що підкреслює відчуття самотності та безнадії.
Тихенько колихали хвилі, човен простенький, коли вийшов на алею моря. Мрії, сонячні промені — все у твоїх ніг. Тільки знайди для себе сьогодення видимих рук. Чи зможеш пройти повз тіла, які тонули в очах дитячих полів?
Вірш сповнений емоціями, притаманними подіями, що цільно закріплені за якимось місцем. Тим місцем, з яким ми асоціюємо подію, чи то зірки, чи сповнена любові, людина.
Вигадали цікавенний сюжет для книги. Сіли писати. І…
Чи справді життя належить тільки нам, чи, може, це жарти таємничих сил, котрих ми навіть не помічаємо? Відповідь на запитання лежить у нас десь глибоко в свідомості, треба лишень знайти її та не зійти з розуму.
Вигадали цікавенний сюжет для книги. Сіли писати. І…
Чи справді життя належить тільки нам, чи, може, це жарти таємничих сил, котрих ми навіть не помічаємо? Відповідь на запитання лежить у нас десь глибоко в свідомості, треба лишень знайти її та не зійти з розуму.
