Прочитане за липень – роздуми над Псалмами, старі дитячі казки, літературизована полярна експедиція, українська дитяча НФ, наукпоп про вуглець, ще дитячої НФ, театр з вампірами, НФ про сингулярність, ром.фентезі з брутальними чоловіками, символічний постапок, новіші дитячі казки.
Клайв Стейплз Люїс "Роздуми над Псалмами".
Клайв Люїс, більше знаний як автор дитячого, християнського, фентезійного циклу "Нарнія" був також апологетом та піарщиком християнства на загал для звичайних людей. Тому в нього є ще більш християнська фантастика "Космічна трилогія" та купа монологів, діалогів, роздумів, листів, бла-бла-бла, які мають навернути, або ж переконати пересічну людину в прикольності християнства.
Ось що, окрім всього іншого, означає кривда: заберіть у людини її свободу чи маєток, і зможете відійняти у неї невинність та людяність.
Раніше я вже писала про його опус "Просто християнство". А оскільки читати про одну з найрозповсюдженіших мітологічних систем, це як занурюватися у глибини фендомних срачів, то чому б і не почитати ще Люїса? (ви навіть не уявляєте наскільки ще, але про це - завтра) Тож, час настав! У моїх руках - "Роздуми над Псалмами".
Саме великі люди, потенційні святі, а не обивателі, стають безжальними фанатиками. Хто готовий вмерти за ідею, легко може стати тим, хто готовий за неї вбивати.
Лікнеп для найменшеньких, або потрапивших під вплив людей у чорному, або маґлів під Забуттятусом. Книга псалмів, або ж Псалтир, це одна із книг Старого Заповіту, з Біблії, котра/котрий сповнена різноманітних пісень во славу божу.
З усіх поганих людей найгірші - погані релігійні люди.
Книга "Роздуми над Псалмами" складається з дванадцяти розділів, які іноді вельми побіжно торкаються Псалтиря, але це зазначає і сам автор у вступі. Пану Люїсу хотілося побалакати на різні теми релігійного штибу, так чом би не почати з поезії?
Книжка дуже щільно написана. Попри маленький об'єм, або завдяки йому, у книзі відсутня текстова вода заради води. А окрім роздумів над Псалмами ви отримаєте ще й роздуми про християнство, роздуми про поезію, літературний аналіз художніх засобів у деяких із Псалмів, спорадичні пошуки загадкового прихованого сенсу синіх фіраночок, трохи моралізаторства та все це ще й буде написано гарним текстом в кращих традиціях англійської літератури.
У XVIII ст. були жахливі богослови, котрі вважали, що Бог велить щось не тому, що воно є правильним але щось є правильним, тому що це - повеління Бога.
Здебільшого ця книга мені сподобалась. Здебільшого. Я все ще ламаюсь на моментах, де сам Люїс каже, що, а ось тут треба просто повірити. Безумовна віра точно не моя сильна сторона. Проте, читати літ.аналіз Псалтиря цікаво. Читати заглиблення в християнські цінності крінжово. Але читати роздуми над цими цінностями цікаво. Доволі неоднозначні відчуття, одним словом.
В одному місці я пояснив, у чому не погоджуюся ані з римо-католиками, ані з фундаменталістами. [...] Мій досвід показує, що найлютішими нападниками є ані вони, ані глибоковіруючі люди, а часто й не атеїсти, але саме недовірки різного покрою.
Чи варто читати цю книжку? Якщо ви хочете упевнитися в стрьомності/чудовості християнства - так (окремо відзначу, що я маю на увазі саме християнство на загал, а не якусь з його течій, бо Люїс вельми різносторонній чоловік). Ага, вона водночас працює в обидві сторони. Плюс, це гарна можливість більше дізнатися про тусовку Толкіна. А пан Середизем'єтворець того заслуговує.
P.S. В одному з розділів Люїс плачеться з приводу моральної байдужості його часу та злегка страхається надмірної гнівливості з етичних питань. І шо я хочу сказати? Добре що чувак не бачив культуру кенселінгу, бо це саме те чого він побоювався.
Беатрікс Поттер "Кролик Петрик та інші історії".
Якщо ви читаєте багато англійської літератури, або багато читаєте про англійську літературу, то, рано чи пізно, так чи інакше, ви усвідомите, що вам конче треба прочитати казки Беатрікс Поттер, бо про них згадують всі кому не ліньки. Настав мій час долучитися до цієї класики дитячої англійської літератури.
В збірку "Кролик Петрик та інші історії" входять 23 казки. Під казками тут маються на увазі в тому числі дитячі віршики. В принципі, ми завдячуємо існуванню цих казок сину гувернантки пані Поттер. Син гувернантки захворів і з цього почалась довга історія написання листів з казками для підбадьорення. Звідти ж прийшла і порада спробувати видати казочки. Спочатку видання не було успішним, бо видавці не хотіли мати справу з дитячими історіями без картинок, але, вжух-вжух, і ми маємо історії з картинками.
Головним бонусом від видання "Кролика Петрика" і не тільки, став очевидний факт фінансової незалежності пані Поттер та можливості, попри відсутність схвалення зі сторони батьків, одружитися з коханим видавцем. Стосунки з батьками були зіпсовані, а ось наречений помер незадовго після заручин від лейкемії. Пізніше вона одружилась з нотаріусом сільської місцини, де жила до кінця свого життя. Разом вони займалися селекціонуванням овець. Запобігаючи вашим питанням - в цьому пості буде певна кількість лівої, та цікавої інформації.
Це була підводка. До грибів! Окрім літературної діяльності пані Поттер воліла займатися ще й мікологією (я це слово правильно з третьої спроби написала), після знайомства з шотландським мікологом Чарльзом Макінтошем. Якщо по простому - вона хотіла займатися вивченням грибів. Як студентку до Королівського Ботанічного Саду у Кью її не взяли, бо жінка, що не завадило стати їй знаною в Англії мікологінею-аматоркою. На нивах цієї праці вона зробила безліч малюнків (270 малюнків знаходяться в Амблсайді, бібліотеці Армітт) грибів на розріз та в природному середовищі. Її роботу "On the Germination of Spores of Agaricineae" навіть представили товариству Ліннея (наукове товариство, яке існує з 1788 року). Представляв роботу дядько, бо жінок на засідання не пускали. Через що, у 1997 році товариство перепрошувало. Запізнилось воно усього лише на пів століття (пані Поттер померла у 1943 році). Малюнки грибів будуть нижче.
Так от. Кролик Петрик. Ці 23 історії є класичними англійськими дитячими казками, і щось ще тут дуже складно сказати. Вони написані у характерному англійському стилі, з періодичними відхиленнями в сторони для розкриття другорядних персонажів та контексту; в них є не менш характерний злегка чорненький гумор з помітними нотками іронії та дрібкою абсурду (вже перша сторінка налаштовує на доречний лад - "а до пана Григіра, мої любі кроленята, не ходіть. Бо вашого тата пустили на начинку для пирога").
Вони, звісно ж, глибоко залюблені в англійську провінцію та романтику селянського життя, пасторального, та з дрібками реалізму; звісно ж, у цих казках будуть історії про життя маленьких створінь під горою, які точно не мають жодних паралелей із фейрі та гобітами, або історії про велику подорож туди та не завжди звідти, яка починається зі звичайних закупів у селі. Одним словом, це дитяча версія Толкіна, Холдстока, Мірліз et cetera. Окремого захоплення вартують малюнки. Вдягнені в одяг того часу тваринки беззаперечно прекрасні, хоч коти зазвичай якісь довбануті.
Приклад гарної й репрезентативної казки. Цікаво, в її фундаменті було повчання про те, що не можна полювати у володіннях аристократів, чи не можна "полювати" у володіннях аристократів?
Про переклад. Роботи Олени О'Лір я люблю. Єйтс у неї чудовий. "Кролик Петрик" максимально адаптований, що доречно зважаючи дитячий вік потенційної авдиторії. Тому й кролик Петрик, а не кролик Пітер. Так що не можу сказати, щоб щось сильно впадало в очі. Ще дуже приємний папір. Книга ніби й не надто дешева, але це сильно збільшений формат, безліч кольорових. та трохи чорно-білих ілюстрацій, плюс на дотик папір прям от вау.
І ще один нюанс стосовно перекладів на українську. Українською є два переклади "Кролика Петрика". Олени О'Лір від Астролябії, про який я й писала вище, і який є у мене в бібліотеці. Та О.Слюсарської видавництва Перо.
Не беріть книжку видавництва Перо. Ото я причепила картинки, перша - то неповторний оригінал, друга - се переклад Астролябії, третя - переклад Пера, четверта - російський переклад М.Гребнева.
Різницю бачите? Здогадуєтеся з якої мови перекладали переклад перекладу Пера? Правильно. З російської.
З іронічного, нормальний, на перший погляд, переклад російською є. Але це переклад І.Токмакової. Там навіть промовисті імена переклали. Зате видали без оригінальних ілюстрацій. Як не срачка то пердячка, не інакше...
Ден Сіммонс "Терор".
Ден Сіммонс це знаний американський фантаст, найвідоміший за тетралогію "Гіперіону". Яку десь треба б перечитати... "Терор" це роман про невдалу арктичну експедицію під керунком Джона Франкліна, капітана "Еребусу", та Френсіса Крозьє, капітана "Терору". Експедиція була зроблена для знаходження шляху з Атлантичного в Тихий океан через Північний Льодовитий океан і була тотально даремною. Всі померли, а кораблі знайшли тільки у 2014-2016 роках.
Роман Сіммонса є... ммм... фантастично-історичним. Весь сюжет це достатньо скрупульозне описання того, як експедиція заходить не туди й зазнає беззаперечного краху. А ще тут є велетенський божественний ескімоський ведмідь, який уособлює глибини людського падіння, чи ше шось таке. Я не хочу напружувати мозок, щоб загорнути це формулювання в красиву фразу. До чого цей абзац? До того, що наративної загадки тут нема, бо, ну, ви можете зайти на Вікі і прочитати статтю про цю експедицію. То, мабуть, книжка відрізняється гарним текстом? Мммм...
До дня, коли йому судилося померти, сер Джон майже відійшов від шоку, який він отримав, побачивши оголену ескімоську дівчину.
Починається все гарно. Десь перші дві п'ятих роману, а може й половину, я отримувала задоволення. Роман був гарною стилізацією під псевдовікторіанську прозу, де іронія, сатира, комічність, трагічність, соціяльність, авторські розложисті словеса та цікавість історії доречно поєднуються. Автор поєднує різні та до того ж стилістично відмінні ПОВи, часові лінії, способи розповідання історії. Якийсь з ПОВів буде наближеним до свого героя, як у випадку Франкліна; якийсь буде щоденником, у Гудсера; якийсь буде середньосферичним оповіданням від третьої особи, як у випадку Крозьє.
У вівторок третього тижня листопада, під час собачої вахти, та істота з книги піднялася на борт "Еребуса" і з поста біля корми поцупила загального улюбленця, боцмана Томаса Тері, залишивши на релінгах саму голову моряка.
Але чим далі ви занурюєтеся в історію, тим нуднішою вона стає. Іронія маліє на морозі. Цікавість оповідки стає нудною, як торування пакової криги. Стилістичні експерименти губляться у холодній віхолі. Складається щире враження, що автору просто набридло писати цікаво і він пише, бо є контракт з видавцем. Чим далі, тим більш сухою, формалізованою та документалістичною, в поганому сенсі, стає історія. Вам будуть по три-чотири рази повторювати одні й ті ж ідеї в різних розділах. Ескімоска, яка приймає хоч якусь участь на початку історії взагалі зникає у заметілі та з'являється тільки для того, щоб стати deus ex machina. Монстр стає цяткою на обрії та вилазить тільки від міцного авторського копняка.
Іронічно, але одним з останніх проблисків чогось цікавого було зосередження історії на парі хороших содомітів. Так, тут є пара хороших содомітів, і пара поганих содомітів *ридаю в куточку*:
На Королівському флоті було два типи содомітів: ті, хто шукав задоволення тільки на березі й ніколи не займався цим у морі, і ті, хто не відмовлявся від своїх звичок під час плавання, часто розбещуючи молодих хлопців, які служили майже на всіх кораблях військово-морського флоту. Брідженс, як знав кожен на "Біглі" та на всьому флоті, був з перших - чоловік, який любив чоловіків, зійшовши на берег, але ніколи цим не похвалявся і не виявляв своїх уподобань на облавку корабля. І, на відміну від помічника купора з того корабля, на якому Пелґар перебував зараз, Брідженс не був педерастом. Більшість з його товаришів трималося думки, що Юнга в морі поряд з офіцерським стюардом Джоннм Брідженсом був у більшій безпеці, ніж у своєму селі поряд з вікарієм.
Знаєте якою художньою витонченістю закінчується книга? Буквальним киданням в читача моралі історії. Відверніться від гидких, породжених цивілізацією міст, та поверніться до природного життя на лоні природи серед малих народностей!!! Єретики!!!
А потім згадав, теж не вперше, що зараз він належить до однієї з кількох культур у світі, яка не переймається тим, щоб тримати в горах своїх упертих хлопчиків та дівчаток.
Про видання. В цьому романі та ж сама редакторка, що й в "Снігопаді". А там, власне, були якісь дивні штуки з то "міфом" то "мітом" і хакерським гакінґом. Тут та ж сама фігня. В одному розділі "Брідженса" називають "Брідженсом" доти, доки не називають "Бріггенсом". Я взагалі довго думала, про кого пішла мова... В одному місці, на слові з посиланням до того ж в тексті слово надруковано як "міДейлі", а в посиланні це "міделі". Було ще щось, здається, але то я вже не записувала. Отаке.
Підсумовуючи.
Це не погана книга. В неї гарний початок, детально, прямо от детальніше нема куди прописаний антураж, непогані персонажі (хоч у другій половині вони й дещо одноманітні. Я власне й зламалась на двох однаково благородних смертях двох людей, які вирішили самі вийти на мороз і там гордо вмерти. Не жартую). З мінусів... Вона надміру велика (сторінки на одному сайті здається універсальні, тож. "Терор" - 775 сторінок. "П'яте серце" (наступний в цьому циклі Сіммонса роман) - 554 сторінки. "Собор Паризької Богоматері" - 499 сторінок. Ото якраз сторінок 200 в "Терорі" і є зайвими), в другій половині книги відсутні спроби розважати читача в широкому сенсі слова розвага. Особисто мені ще й не заходить акцент на подіях при відсутності іронічного розкриття внутрішнього світу героїв. Так, я хочу неовікторіанський роман, а не ось це от все.
Володимир Аренєв "Сапієнси".
"Сапієнси" це повість (?), маленький роман (?), дитячий роман (?)... Одним словом, щось із цього. Це фантастичний, не НФний, а саме фантастичний твір в кращих традиціях золотої епохи НФ. З нюансів, "Сапієнси" це технічний дитячий роман. Ви не знайдете в ньому чогось більшого за цікаво розказані, дещо сумбурні й поспішні пригоди для дитячої авдиторії. Це не мінус, це просто жанровий роман, який розуміє свою ЦА.
Історія починається в Києві майбутнього, де безліч побутових високотехнологічних штук названі з відсиланнями до "Гаррі Поттера" та "Володаря перстенів". Поттербол, фродик, etc. Двоє хлопців - Неборак та Ненарок вв'язуються у порушення шкільних правил, що призводить до викриття одне одному сімейних секретів. Ця їх взаємодія це буквально все, що вас чекає в першій з трьох частин. Взаємодія гарна, хлопці як живі, світ прикольний.
Друга частина вельми сумбурно та театрально (?), надумано (?), неприродно (?)... ем... Щоб ви розуміли. Події другої та третьої частини розгортаються в льотній школі. І вас взагалі ніяк не підводять до того, що тепер герої стали космічними кадетами (насправді ні, але я не могла не згадати Гайнлайна). Вас просто ставлять перед фактом - тепер ми в льотній школі, живіть із цим. Проте, можливо це добре для дітей-читачів. Хоча мені більше подобається як робить Гайнлан. Дещиця послідовності б не завадила. Бу-бу-бу.
Так от. Льотна школа. В ній історія скоріш нагадує якусь із серій "Доктора Хто", Десятого, мабуть. З усією притаманною Доктору непевністю в навколишньому світі, нотками шпигунських романів та фантасмагоричним поєднанням фантастики та містики. І я не можу сказати, що Аренєв подужав цей коктейль?.. Типу...
Багато сюжетних ліній просто існують. Вони типу просто є, але ні на що нормально не впливають. Атмосфера взаємних підозр заплутує в поганому сенсі. Інтонаційних акцентів стільки, що ви взагалі не розумієте, що хотів сказати автор. А особлива іронія в тому, що в результаті це Дуже Проста Історія. Буквально всі спроби автора заплутати читача виявляються просто ілюзією і все простіше, аніж може здатися. Відверто кажучи я не впевнена, чи правильно я прочитала ті натяки, які зробив автор? Чи взагалі були ті натяки? Чи не надумую я забагато привносячи власне інтерпретування якихось тропів? На загал, все було настільки хаотично, що я не впевнена, чи це я забагато думаю, чи це автор не подужав.
Повернімось до чогось гарного. Левина частка персонажів названа на честь класиків фантастичної літератури. Всякі там Семи Ділейні, Тео Старджони, Гарлани Еллісони, Аліси Шелдон (останнє прямо в сердечко). Тепер би ще хтось видав всіх цих панів та панянок, щоб ці імена були зрозумілі всім включно з ЦА книги. Ще гарно те, що в книжці багато ілюстрацій намальованих в доречному для дитячої історії стилі.
Роберт М. Гейзен "Симфонія вуглецю".
Природа, здається, сприяє складності.
Власне, з часів минулого наукпопа мізків у мене в голові помітно не додалося. Тож проблема залишилася та ж сама. Книга ніби й гарна, але я ніц не зрозуміла, бо там було щось на хімічному, фізичному та геологічному. І мікробіологічному. Напевно. Тому розповім про те, що я таки допетрала.
Вуглець це важлива штука. Не найрозповсюдженіша, але важлива, бо дозволяє розповсюдженішим штукам поєднуватися так, як їм хочеться. Вуглецю багато всередині нас та навколо нас, тому в мене з'явилося питання. Назва "Видозмінений вуглець" Морґана це тільки про змінені марсіянськими технологіями тіла людей, чи ще й про змінений світ у широкому сенсі?
Вуглець робить колообіг як і водичка. І люди на цей колообіг впливають, але це не точно. А ще в Омані є камінці, які, здається, роблять ням-ням вуглекислому газу, але це не точно, бо Оман цікавить нафта, а не ці камінці. А повний відкритий міжнародний каталог мінералів названий на честь кота. А ще науковці багато чого не знають, бо атомізація наукових напрямів це не дуже гарна штука. Це я ще з книжок про пташок пам'ятаю. Ще ми можливо одинокі у всесвіті. Або ні. 50 на 50, як то кажуть.
З цікавого, якісь наукові відкриття часто показуються через якісь конкретні персоналії, про які розказують невеличку цікаву історійку, та, ці персоналії дуже часто бувають жіночої статі. Каталогізація і взагалі виявилась жіночою парафією. Бо жінки уважніші і їм треба менше платити.
А ще, в книжці не пишуть слово "Росія", його замінили на ідіому "території на північний схід від України" (уточнюю, згадки Росії з'являються кілька раз в контексті фраз "вугільні шахти в Канаді, Австралії, Африці, та на північний схід від України"). Цю фразу розуміє мій чоловік, бо він сидить в маргінальних політичних пабліках, але не розумію я. І тільки з третього разу я допетрала про що йшла розмова. Тому в мене є кілька питань.
Можна і так складний наукпоп не ускладнювати додатково загадковими ребусами? Писати там "росія" з маленької букви, що вже зустрічалось десь. Або робити не менш популістські заявки штибу напису "книги війни", як робить видавництво Фоліо. Скільки ще інформації було відредаговано, або забрано, або кореговано, або цензуровано перекладом? Бо я якось не впевнена, що мова завжди йшла про локації на північний схід від України. Бо знаєте, деякі шматки Росії знаходяться просто північніше, деякі на південному сході, а деякі на північному заході. І "Сибір" у видавництві все ж могли сказати, то може й інші місця варто було б конкретно локалізувати. Чому не можна просто не видавати книги де хоч якось згадується Росія? І ще одне. Пані Ролінґ написала дуже цікавий цикл в якому піднімала багато проблем. Однією з них була проблема Того, кого не можна називати, і чому алегоричність у стосунках з ворогом штука не найс. Тож, і так, зараз я відверто перебільшую, ми вже в реаліях радянської цензури, чи це ще не на часі?
Знаєте чому я незадоволена навіть такою дрібницею неточного перекладу? Бо це те з чого починалися проблеми російськомовного перекладу. Бажання адаптувати під читача, бажання перекрутити оригінальний текст, щоб він був зрозуміліший тут і зараз. І, звісно ж, славетне розуміння перекладача, що він ж-бо точно знає краще за автора, що той автор хотів сказати в тексті.
Брендон Сандерсон "Небовись".
Якщо хочете більше прочитати про Сандерсона - осьо постик про "Останню імперію", там на початку я порозказувала про автора. Книжка про яку я буду говорити сьогодні - "Небовись" - це перший роман з янг-едалтового циклу, який не є частиною magnum opus циклу "Космер".
Сандерсон намагався зробити "Зоряний десант" для молодшої шкільної групи. Воєнізоване суспільство, ГГ, яка є жертвою пропаганди, або ж вдає жертву цієї пропаганди, несподівані смерті другорядних персонажів у льотній школі, бла-бла-бла. А тепер візьміть все, що я сказала та викиньте на смітник, бо намагався і зробив не завжди збігаються.
Два технічних моменти. Перше, "Небовись" це мій шостий прочитаний роман Сандерсона, до нього я читала цикл "Reckoners" (три книги), "Останню імперію" та "Легіон". До "Буресвітла" дістанусь в наступному місяці. Друге, "Reckoners" я читала російською в перекладі Плешкова, "Легіон" я читала також російською у перекладі Наталії Осояну, "Останню імперію" я читала українською в перекладі Олега Леська, а "Небовись" була в перекладі Бориса Превіра. І нижче написані проблеми були в усіх перекладах та майже всіх книгах (виключення я уточню).
Сандерсон гарно творить світи. Реально гарно. А ще в нього чудовий гладкий текст, який легко читати. Але він взагалі не вміє писати про людей. Більш-менш пристойною була перша книга з трилогії "Reckoners" та "Легіон", але останнє то взагалі особиста рефлексія автора, так що воно й не дивно, що вийшло пристойно, а перше штамповане настільки, що складно було б налажати. Персонажна проблема була в "Останній імперії" і в "Reckoners", власне, саме нестача емпатійності перетворила "Reckoners" на якусь посередню шнягу по результатах всього циклу.
"Небовись" це штучна та силувана лялькова вистава в якій замість персонажів та емоцій вас зустрічає стерильна лікарняна пустка. Пофігу, чи є бравурні заяви Спенси вдаваними, чи справдешніми - вони не працюють. Вас, як читача, просто повідомляють про зміни емоцій та настроїв персонажів, але і вам, і богоподібному автору глибоко пофігу на цей театр тіней. Частина мене сподівається, що це наслідок того, що "Небовись" є янг-едалтом і Сандерсон не хоче травмувати найменшеньких, але… Подді робила боляче ("Podkayne of Mars: Her Life and Times" Роберта Гайнлайна). Афинна дівчинка влаштовувала емоційні гойдалки ("Blueberry Girl" Ніла Ґеймана). Луна впоралася, просто впоралася ("Дівчинка, яка випила місяць" Келлі Барнгілл). Карл і Юнатан знайшли Нанґіялу ("Брати Лев’яче Серце" Астрід Ліндґрен). Смерті та злами товаришів по навчанню Спенси викликали… Вони навіть пффф не викликали, я просто гортала сторінки далі й далі продовжуючи пливти по абсолютно нейтральному тексті. Парадоксально, але найживішою істотою в історії є робот, точніше штучний інтелект одного корабля. І остання битва нічого так. Можливо тому, що активну участь в ній бере той самий ШІ. І одна релігійна дівчинка викликає дещицю емоцій. Не те щоб дуже багато, але навіть дещиця тут вже досягнення.
Так що отаке. Іронія в тому, що зважаючи на якість тексту я навіть не можу якось сильно вайнити (абзац вище, це я зірвалась, бо третя не ок книжка в місяці се біль та печаль). Сандерсон це гарна, реально гарна розважальна література. Проблема в тому, що я хочу щось більше за просто гарні ключики перед обличчям. Можна щоб хоча б Скрібнерівський цикл Гайнлайна був мінімальним порогом якості? Ну будь ласочка… Та, та, забагато хочу. Додатковий бонус, особисто для мене, Сандерсон це чудовий приклад того, як можна писати гарні (зі світобудівельної сторони), але водночас жахливі (з людиноцентричної сторони) книги. Не хочу так писати. Тож треба почитувати Сандерсона, щоб не забувати, як я не хочу писати. Кгм. Місяць хворих причин для читання книг…
Закінчимо на гарній ноті. Обкладинка в книзі взята з оригінального видання, а от всередині вже ілюстрації від видавництва Небо, які дуже й дуже пасують до обкладинки. В книзі є п'ять чорно-білих ілюстрацій (на початках частин) та сім кольорових ілюстрацій на весь розворот (включно з форзацом та картою). В цей раз ілюстративна сторона питання прямо от 10 з 10.
Бун О-Фуджісава, КаракараКемурі "Кривавий Марс".
Спочатку була театральна п'єса Бун-о Фуджісави. П'єса ставилася у 2013 та 2015 роках. Зимою 2020 року почала виходити манґа, переклад якої я власне й тримаю в руках. Весняним сезоном 2021 року вийшло аніме, сейю в якому частково перетиналися з акторами з п'єси. Весною того ж 2021 року вийшла ще й мобільна гра, але це вже взагалі просто додаткова інформація.
Для мене ця історія почалась з аніме, яке мені не зайшло. Не врятував навіть чардиз начальника ГГ, якого ще й озвучував Гріммджоу/Аоміне. Аніме було естетським... Естетичним... Самі знайдіть, що казав Швейк про естетів. Проте, погане аніме це одне, а манґа на три томи це зовсім інше. Особливо зважаючи на те, що третій том українською вийде десь на початку осені.
Тож, що таке "Кривавий Марс"? Це історія про складність буття вампіром. Бо у вампірського буття дуже багато мінусів - їм треба пити кров, вони можуть згоріти на сонечку (так, тут нормальні вампіри, а не феї-вампіри), та їх безсмертя ускладнює стосунки з близькими.
Головний герой "Кривавого Марсу" (хлопчик з обкладинки), обіцяв подрузі дитинства повернутися з армії, але його перетворили на наймогутнішого в Японії вампіра, тож він тепер офіційно мертвий та продовжує держслужбу. Разом із ним перетворили старшого побратима, який став найслабшим вампіром у Японії, також залишили на держслужбі та він дуже страждає від розлуки з дружиною та донькою. Інші персонажі, це не менш клішовані й стандартні ікемени з аніме. Начальник, котрий є людиною, весь такий з себе хот-хот (детальніше про це у скрінах), а ще в нього трапляються таємничі приступи. Божевільний дослідник, котрий весь такий божевільний, а вампіром став узагалі випадково. Та найстаріший в компанії вампір, який дуже ненавидить вампірів та хоче їх всіх вбивати.
Що зрозуміло з першого тому? Тут є зачин сюжету. Зачин непоганий, сюжет хз як. Тут є хот-хот начальник. Це вагомий аргумент для продовження читання цієї манґи. ГГ не бісить. Це прямо от нелегально. Є естетичність, тривалість якої залежить від ваших забаганок, а не хронометражу аніме. Є комічність, не шедевральна, але непогана. Є прикольні варіанти адаптації українською, де військові бонзи зверхньо називають вампірів "кровосісями".
Бонусом до видання йшов постер, себто постерчик, себто плакатик. Мацюпусінький.
Такий маленький та миленький плакатик. Так-так-так, його розмір був вказаний. Але хто ж-то дивиться на ті циферки... До того ж на згині папір добряче так обсипався.
Є дві причини чому я взяла цю манґу, ну, окрім того, що у видавництва була акція і манґа йшла бонусом до кукбуку, який брала моя подруга. Перша причина - це щось гарно сказане про цікавість до тайтлу і все таке. Друга причина - ось:
Мої виправдання теж є в манзі...
Іноді "Кривавий Марс" гарний.
Іноді - кумедний.
І тут навіть є бішьонен!
Чарльз Стросс "Ачелерандо".
Вивантаженні коти - це геть погана ідея.
Цитата зверху це суть всього "Ачелерандо". Цитуючи класиків - "Spoilers!"
Як і "Небо сингулярності", "Ачелерандо" Чарльза Стросса - це історія про технологічну сингулярність, яка в нашому світі, як термоядерна установка в "Ачелерандо":
А до реалізації термоядерної силової установки, як і раніше, залишається ще років п'ятдесят.
Це цикл з дев'яти оповідей, написаних у період з червня 1999 року до квітня 2004 року, кожна з яких була номінована мінімум на одну фантастичну премію. Але жодних перемог цей цикл не здобув. Оскільки Стросс англієць, то писати просто НФ було б якось тупо, тому це витончено-збочена вікторіанська сімейна сага про стосунки трьох поколінь однієї геніально-дуркуватої сім'ї та кота (?)/кицьки (?). З Айнеко складно сказати, чим воно є.
[...] інколи цей бісовий транслюдський кіборг такий самий непередбачливий, як і справжній кіт.
"Ачелерандо", себто "accelerando" це зазвичай музичний термін, який означає поступове прискорення. Ну й так, це і є основною темою циклу - поступове прискорення розвитку людської цивілізації, соціуму та технологій у вишуканому поліфонічному багатоголоссі. Технолюдська фуга, одним (двома) словом.
Ще один вірус зламує банківські рахунки людей і перераховує десять відсотків активів своїй попередній жертві, після чого пересилає себе за всіма адресами, зазначеними у поточному списку контактів: така собі самохідна фінансова піраміда. Як не дивно, на цей вірус практично ніхто не нарікає.
Книга ділиться на три частини, у кожній з яких три оповіді.
Повільний старт. Три історії про Манфреда Мекса - геніального генерувальника новітніх ідей та концепцій, який вперто хоче наблизити людство до сингулярності, а людство ж-бо відчайдушно пручається. І головною пручальницею та захисницею старого й звичного порядку виявляється Памелка… Ееее… Давайте я сформулюю її роль як - не дружина Манфреда. Там просто довго пояснювати ці складні англійські взаємини. А якщо ще й без спойлерів, то взагалі жах. Ця частина потрібна для того, щоб розвісити на стінах рушниці, які потім будуть стріляти груповими органними залпами.
Точка перегину. Три історії про доньку Манфреда та Памелки, до створення якої Манфред мав вельми побіжне та не зовсім зумисне відношення. Історії Ембер розказують про її втечу від Памелки з допомогою Айнеко (кицьки Манфреда) та Аннетти (другої дружини Манфреда). Після успішної (?) втечі Ембер стала добровільною рабинею корпорації, королевою Імперії Кільця, а, зрештою, мандруючою у велике невідоме міжзоряних маршрутизаторів. Ця частина покаже читачу неозорі глибини нелюдського та, гіпотетично, безмозкого Всесвіту.
Сингулярність. Ну ото назва вам і розказує про що, глобально, буде ця частина. Про спроби людей вижити у постсингулярному бутті. Головним героєм цих оповідок буде син власне-Ембер… Еммм… Ну, одна Ембер полетіла досліджувати міжзоряну пустку, а коли повернулась, то з'ясувалося, що та Ембер, яка залишилася (власне-Ембер), з іншим чоловіком завела сина. Зважаючи на те, що хлопцю з десяток разів влаштовували сейв-лоад особистості до повноліття, то "завела" - це найбільш влучне слово. У фіналі ви зможете уздріти, як теми усіх частин зрештою поєднаються у несподіваному оцетаповороті, який, можливо, змусить вас переосмислити весь цикл.
На вигляд і доторк стіни схожі на папір, однак здатні витримати навіть дитяче буйство.
Попри шалене прискорення часу, темпу та насиченості сюжету автор часто іронізує над певною незмінністю людського буття, яке, зрештою, і робить нас людьми. Тільки люди можуть вірити в листи Ніґерійського принца і тільки люди готові вперто повторювати одні й ті ж самі помилки раз за разом. Чарівливо, чи не так?
Окремо відзначу цитати про Росію. Вони… Як і в "Небі сингулярності" вони пречудово пророчі.
От уже п'ятнадцять років, як Росія знову під нігтем партократів, її короткий флірт з анархо-капіталізмом врешті поступився брежнєвському дирижизму і путінському пуританству.
По дорозі він читає останні новини. Європа вперше за весь час свого існування досягнула мирного політичного союзу: і тепер цей безпрецедентний стан потрібен для гармонізації криво збуту бананів. На Середньому Сході все так само погано, як і завжди, от тільки війна з фундаменталізмом Манфреда не цікавить. У Сан-Дієґо нейрон за нейроном, починаючи зі стоматогастричного ганглія, вчені вивантажують лангустів у кіберпростір. У Белізі палять генетично модифіковане какао, а в Грузії - книжки. НАСА і домі не може відправити людину на Місяць. Росія переобрала в Думі комуністичний уряд з іще значнішою перевагою; у Китаї тим часом поширюються гарячкові чутки про невідворотну реабілітацію, друге пришестя Мао, котрий порятує людей від наслідків катастрофи у "Трьох Ущелинах".
З технічних моментів видання. Книга видана у 2019 році, тому і ній немає фемінітивів, що іноді залишає вас у певному сум'ятті, та інших новомодних нюансів граматики, які зараз видавництво Богдан всіляко підтримує. Це… весело. Нічого такого, просто прикольно дивитися на зміну видавничої політики.
Ілюстрації, як це часто буває у Богдана - авторства Кіналя, про якого я пишу ледь не кожен місяць, так що так, він усе ще мені подобається. Я дурію з того, що він робить рівнозначно прекрасні як НФні, так і фентезійні ілюстрації.
Майя Лідія Коссаковська "Сіяч вітру"
Ну-с… Якщо знати контекст, то вже вступ пера Аренєва налаштовує на правильний лад. Якщо коротко, вступ розказує про те хто така Коссаковська (польська письменниця в жанрі фентезі), контекст написання, хронологію циклу та особливості літературної польської сцени. З печального, вам не розкажуть про те, що Коссаковська була дружиною Ґжендовича (о, дивні та чарівливі дива, в анонсах від Рідної Мови я навіть змогла уздріти третього "Господаря крижаного саду", а не тільки безліч жіночих (себто написаних жінками та для жінок) любовних й іноді фентезійних романів). І так само вам не розкажуть (бо книжка вийшла у 2021 році), що у 2022 році Коссаковська померла під час пожежі у своєму домі. Але, зважаючи на цей факт, остання фраза вступу Аренєва звучить вельми… двозначно. Бо, здається ангел-охоронець таки подбав…
І, сподіваємося, ангел-охоронець Коссаковської подбає, щоб їй писалося легко й комфортно.
Вступ Аренєва.
О, і ще цікаво, а де ж продовження "Сіяча вітру"? Бо книжечка вийшла у 2021 українською, а польською вона вийшла у 2004 та була дебютним романом авторки. Так-то ще є двотомний "Жнець бурі" 2010 року, збірка оповідань "Небесні жорна" 2014 року та тритомні "Брами Ясності" 2017-2018 років, а видавництво "Рідна мова", цитуючи примітку, "може гарантувати, що продовження "Сіяча вітру" точно вийде українською, бо права на нього вже придбано". Точно? Точно ж? Бо я якось у видавничих планах серед безлічі Кассандр Клер й інших авторок не помітила анонсів здавалося б вже придбаної Коссаковської. Хотілося б сподіватися, що передзамовлення планується зробити сюрпризом, а не забити на нього зовсім.
Ну й, якщо вже я заговорила про видавництво, то поговоримо й про видання. Українське видання "Сіяча вітру" відрізняється здавалося б в гарну сторону естетикою обкладинки. Її витонченістю, стильністю, бла-бла-бла. Щоб ви розуміли в чому нюанс, нижче будуть польські обкладинки Коссаковської.
Так, вам не здалося, вони нагадують дещо брутальніші, та все ж обкладинки тої самої Кассандри Клер. І знаєте яка обкладинка, польська чи українська, краще ілюструє літературне наповнення? Польська.
Невелике уточнення. Пані не намагається обісрати жіночі любовні романи. Пані сама іноді читає жіночі любовні романи. Ту ж Наомі Новік, або Бардуґо, або… або… нечасто я їх читаю, нечасто, але читаю. Тож моє приколупування до Рідної мови трохи про буквально зворотне. Обкладинка українського видання Коссаковської погано ілюструє суть книжки всередині, до того ж закриває можливість випадкової купівлі книжки дівчатами/жінками, яким хочеться почитати про красивих сутінкових лицарів, які роблять красиві сутінкові справи та ще й так привабливо.
У книгах, думала вона собі, живе минуле. Вони також визначають теперішнє, бо ж написане стає певним чином реальним; вони продовжують момент, зберігаючи те, що миттєво зникає. Вони - про нас, бо ми залишаємося в пам'яті нащадків такими, якими нас описано.
Що ж. Перейдемо до власне книги. "Сіяч вітру" - це дебютний роман Майї Лідії Коссаковської, який розказує про буття ангелів та ангелиць на Семи Небесах, яким необхідно зупинити чергову спробу знищення буття ініційовану АнтиТворцем, що дещо ускладнюється внутрішніми інтригами та відсутністю Творця на престолі. Це була фабула. Але насправді ви будете читати твір дещо, трошки, дуже натхненний "Амбером" Желязни, з усім таким з себе лицарем печального образу в головній ролі, який ходить та страждає, а потім сейв зе дей.
Даймон сягнув у пазуху куртки, витяг звідти цигарковий папір і траву з підозрілим запахом та почав робити самокрутку.
Якщо ви думаєте, що буду казати, що вторинність та фансервісність роману це мінус, то ви погано мене знаєте. Погано, що обкладинка на це не натякає і я налаштовувала себе на нормальне фентезі, а не на доволі експлуатаційний роман. Певна Амберськість це, чесно кажучи, скоріше плюс, аніж мінус. Бо "Амбера" мало, пиздостраждань Корвіна, й самозахопленого показування який же він красунчик, ще менше, а моє серденько іноді потребує гарних чоловіків у текстовому форматі. Зрештою, не Таком та Гілом єдиними…
Тож так, в романі більше хорошого, аніж поганого. Тут багато красивих фансервісних чоловіків, але є трабл із жіночими персонажами. Флора та Дейдре виглядають дуже глибокими на фоні Зої та Хії. Тут цікава глобальна мітологія, яка має великий потенціал для майбутніх історій. Тут цікаве накладання високого та низького, через що Гаврись, Мися та Лампочка сусідять з Володарем Видінь та Ангелом Знищення, Тим, хто Танцює на Згарищі! А сила правої руки заточена у демонічному анусі!!1 Вибачте, це вже з аніме. З мінусів, я пам'ятала персонажів на імена, а от з титулами іноді були проблемки… Тому я якось не дуже пам'ятаю хто ж там Володар Видінь. А от Того, хто Танцює не Згарищі я запам'ятала. Це ГГ. Він хот-хот. Щоб ви розуміли, ото коли він одягає однострій, то точняк треба написати, що він ще й заплів довгу косу та залишив по розпущеній прядці волосся з двох сторін від обличчя. Це дуже, дуже важливо! Ще в Коссаковської дуже гарний текст, читати його приємно та він, як не дивно, в хорошому сенсі насичений описовими дрібничками. З мінусів, в останньому розділі забагато слів, замало емоційної рефлексії на те, що трапляється навколо, тож фінальний файт трохи нудний і справляє сумбурне, а не масштабне враження.
Підсумовуючи. Це гарний роман. Він не 10 з 10, але це гарне фансервісне чтиво. Чи варто його читати, якщо вас не цікавлять брутальні та хот-хот чоловічі персонажі, які будуть розказувати свої ауфні історії? Питання відкрите, але, можливо вас зацікавить світ, який авторка продумала достатньо ретельно, щоб було приманливо навіть у такому випадку.
Кормак Маккарті "Дорога".
Оскільки Маккарті став цілковитим класиком у минулому місяці, то я думала читати "Дорогу" в минулому книжковому місяці. Проте, сталося не так, як гадалося, і я прочитала "Дорогу" тільки зараз.
Лікнеп, якщо ви не знаєте хто такий Маккарті. Це американський письменник популярність якого почалась з його далеко не першого роману - "Кривавий меридіан", який зовсім скоро вийде у Темпори. До слова, сподіваюсь, що Темпора продовжить видавати Маккарті. З "Кривавого меридіана" (1985) у творчості Маккарті розпочався приземлено-вестернівський період який закінчився у 2006 році постапокаліптично-символічним романом "Дорога" (отримав Пулітцера, є екранізація 2009 року з Араґорном в головній ролі). Однією з яскравих особливостей стилістики написання Маккарті є відсутність явного виділення прямої мови. Жодних лапок чи тире. Також автор ненавидить крапку з комою. Не жарт.
Отже, "Дорога". "Дорогу" гарно читати в дорозі, бо "Дорога" розповідає про чи то фізичну, чи то метафізичну подорож чоловіка та його сина по дорозі спустілого від ядерної війни (?) світу.
""Дорога" - найпостмодерніший роман письменника, бо надається до нескінченного пошуку нових інтерпретацій, майже всі з яких є надінтерпретаціями. А от письменницька версія описуваних подій доволі проста: це подорож батька й сина як нагадування про те, що слід піклуватися про речі й людей та виявляти більше вдячності."
З післямови перекладача книги Максима Нестелєєва.
Колись, років десять (?) п'ятнадцять (?) тому я читала "Дорогу" російською. Тоді я була юною та не напрацювала таку кількість годин з дітьми, тож роман читався як просто гарний постапок. Реалістичний, приземлений, сумний та запилюжений. Не сказати, щоб зараз змінилося щось з попереднього речення, але от Хлопець став дещо зловіснодолинним. Якщо Чоловік нагадує нормальну людину, то Хлопець... Його вік та поведінка такі які потрібні автору. І в ледь не кожній сцені цей вік буде різний. Його ідеальність наштовхує на думки про того самого Сина Божого, що й не дивно, зважаючи на те, що в першій ітерації роману Хлопець мав бути водночас Граалем та Парсіфалем. А його тихість та зручність нагадує глюк, а не реальну дитину.
Ну, або ж це все сині фіранки та автор є просто дитям свого часу та не має зеленого поняття про то що це таке ті ваші діти та з чим їх їдять *ба-тумс*, це був канібальський жарт по мотивах книги.
Чи сподобався мені роман пів життя після першого прочитання? Так. Це надзвичайно сіра, плутана, самозациклена, важка й іноді нудна історія (і це все фіча, а не баґ), яка завершується осяйним фіналом, котрий дає хай і примарну, та все ж надію. Надію на зміну поколінь. Надію на зміни у людях. Надію на щось краще. Можливо, це очікування Царства Божого, котре невідворотно настане.
Джилл Барклем "Ожиновий живопліт"
Цей цикл - це буквально краще, що я прочитала в липні. Без жартів. І він - ідеальний.
Якщо Беатрікс Поттер, нещодавно згадувана мною авторка дитячих багато ілюстрованих казок, народилась в середині XIX-го століття й творила на початку XX-го, то Джилл Барклем - героїня сьогоднішнього посту - народилась через десять років після смерті Поттер, в середині XX-го сторіччя й творила в кінці того ж XX-го, у проміжку з 1980 (що є не зовсім правдою, та про це пізніше) до 1994.
Отже, познайомтесь із Джилл Барклем - англійською письменницею, котра розпочала свій творчий шлях з ілюстрування дитячих Біблій та збірок молитов і благодатей. У "Ожиновому живоплоті" ви іноді будете відчувати вайби Христової з'яви, та характерних рішень зі світлом та композицією малюнків.
Хоча друкована історія "Ожинового живоплоту" розпочалась у 1980 році, справжня історія почалась набагато раніше, коли пані Барклем, захоплена сільською місцевістю навколо Еппінга, містечка де вона виросла, витратила п'ять років на дослідження географічних, культурних, флористичних, звичаєвих, ремесельних, кулінарних (так, вона буквальна готувала ледь не всі страви представлені на сторінках казок, щоб запевнитися в їх їстівності) нюансів, для досконалого втілення свого задуму. Що ж сталося, коли вона надіслала свою роботу видавцям? Її послали нафіг, бо в книжках немає людей та сюжету. Бо наше життя складається не з побутових моментів та дещиці свят. Ні. Наше життя складається з героїчних драм та неймовірних, аж щоб дух захоплювало, поворотів сюжету. Попри все, зрештою книги таки були видані, завдяки праці редакторки дитячих книжок Джейн Фіор. Щоб ви вловили іронію. По циклу є мультсеріал кінця 90-х, купа мерчу, в тому числі всякий там порцеляновий посуд від Royal Doulton (англійський виробник всіляких штучок для дому, який існує з початку XIX-го століття. Якщо що, вони й по "Кролику Петрику" роблять всіляке).
"Ожиновий живопліт" - це цикл із восьми дитячих казок, які розказують історію мишачої громади, яка живе десь в околицях винесеного в назву ожинового живоплоту. Серед персонажів є як діти, так і дорослі, як місцеві аристократи, так і сім'я мірошника.
Цикл можна поділити на дві частини:
- перші чотири сезонні історії ("Весняна історія", "Літня історія", "Осіння історія", "Зимова історія"). Були написані до 1980 року і відрізняються великою кількістю описів, а не діалогів, нехарактерних для дитячих книжечок. Розказують вони здебільшого про якісь свята у мишеняток. "Весняна історія" розказує про день народження Мирося. "Літня історія" про весілля Пилька та Маківки. "Осіння історія" про пригоди маленької Примули в час осіннього збору врожаю. "Зимова історія" про Сніговий бал у сніжних глибинах.
- друга четвірка історій ("Таємні сходи", "Високі Пагорби", "Морська історія", "Дітки Маківки") більш різноманітна за темами. "Таємні сходи" розповідають про святкування дня зимового сонцестояння, та таємницю Дубового Палацу лорда Гаймиша, яку віднайшли Мирось та Примула. "Високі Пагорби" про подорож до жителів Високих Пагорбів, яким потрібні нові ковдри до холодів та пригоди в пошуках скарбів Мирося та пана Яблуневого і що з цього вийшло. "Морська історія" про подорож Маківки, Пилька, Мирося та Примули на кораблі за сіллю до морських мишей. Ця історія подарує вам малечу, котру звуть Креветка. Чудове ім'я. "Дітки Маківки" про складнощі материнства Маківки та новий дім для неї, Пилька та їх трьох дітей.
З однозначних бонусів циклу. Навіть якщо вам тридцять-сорок років - це ідеальний вибір для вечірніх сімейних читань вголос. Це я перевірила. Ілюстрації офігезні, сюжети ідеальні у своїй ламповій теплоті, якоїсь особливої моральної застарілості не помічено. Звичайне пасторальне сільське життє, як воно є в книгах.
Про технічні нюанси. Українською цей цикл видали у восьми окремих книжечках. Це плюс для дітей-читачів. Перевидаються вони в нас дай боже, як добре. Книги в мене на руках видані в діапазоні з 2021 по 2023 роки, а зважаючи на те, що переклад перших книг маркується 2020, то, можливо, вони перевидаються і з 2020 року. Тепер про мінуси. Колористика малюнків трохи сповзає в синій відтінок. Сторінки, на відміну від того ж "Петрика" - лискучі, що не дуже зручно для читання навіть якщо ви дорослий. У всіх книжок глянцеві обкладинки, окрім "Зимової історії", яка, чомусь, матова. Плюс конкретно в мене "Дітки Маківки" 2022 року видання мають трохи хвилясті сторінки. З урахуванням року видання буду вважати, що книжку видавали зимою, під час відключень світла, тому її не вийшло нормально просушити. Так, там характерні хвильки на тій частині сторінки де є щось надруковане.
Шановні, якщо вам сподобався цей текстик та хочеться більше чогось на кшталт нього, то запрошую вас сюди, в ТҐ, де все написане мною з'являється раніше. А іноді й взагалі з'являється тільки там.
