Ранком баба Параскева встає по темноті, та аж так, що ще й зорі досвітньої не видно. Кришить поживу птахам, лісовим та польовим, на всі чотири сторони світу, що відходять від хати. Кролям смаколиків кладе: кріль — тварина легковірна та нахабна, напевне прийде, а тут її лисиці і вхоплять. Розчісує гриву своєму вовкові. Кидає сухих дров у піч, щоби на ній змії вигрівали своїх змієнят.
Виходить у поле, сіє вітер, жне бурю.
Нема сусідів у баби Параскеви, тільки волонтери коли-не-коли заїдуть, допомогу завезуть. Отрут, м’яса для улюбленця, та щось від тиску. “Збирайтеся, бабо, в місто, — кажуть, — тут іще сто років ніхто не розмінує”. “І добре, — каже баба, — мені таке й треба, щоби не розмінували. Ваш народ біля мене не селиться, а звірина-то вже знає, якими стежинами гулять, то й мені добре”. А тоді регоче, аж заходиться, з того, як волонтерів олені ганяють. Не до смерті, звісно: своїм баба Параскева смерті не дарує. Так лише, для сміху.
Як настає ранок, встає з ліжка бабин син, чи-то пак пасинок, а може, і внук. Вона його ніяк не зве майже, але рідко таки можна почути: “Юліку, то ти геть уже заспався, маєш купу справ! Чи я за тебе роботу твою маю робити, стара баба?” Тоді Юлік встає, вмивається з червоної криниці, п’є молоко від олениці дикої, вдягається та йде запрягати бабиного улюбленого вовка.
“Ти б мене пощадив, я немолодий уже”, — каже величезний вовчище, вихляє хвостом та підлащується до Юліка, а той невблаганний: “Де я знайду іншого такого, як ти, друже-вовче? Та й побачиш: виїдемо на шлях — ти звеселишся!” І справді виїжджають, і вовк звеселяється.
Поле обабіч дороги, та й сама дорога повні зброї, що не баба її тут посадила, але ж баба зрошує, баба поливає, баба жде, коли з тої зброї що виросте. Бо не та матір, що родила, а та — що виростила. Може, колись із того навіть путнє щось буде, а поки воно тільки часом люди жере.
Та Юліку те, що в землі росте — кулі, порох і кості — не завдає лиха. Він мчить на вовку високо в небі та видивляється, чи нема де ще супостатів, які хочуть місто, чи село, а чи ліс перетворити на ще одне бабине поле. І як знаходить — отоді вже втіха буває і йому, і його вовку. Біле світло б’є тоді з неба в землю, і веселка зі снігу закручує горе-сіяча віхолою, і блискавка випалює його слід зі тла земного. А що лишиться, вони удвох із вовком доїдають — гарна виходить печеня, на славу! А тоді йде баби Параскеви син, чи внук, чи пасинок далі, тягне догори дерева, проливає світле срібло рибам на луску, а птаству на пір’я, відверзає очі та лишає ластовиння на дитячих носах. Багато в нього справ.
А баба в цей час риється в землі коло хати чи подалі. То руку з неї дістане, то платівку стару з музиками, то кристал якийсь. Повниться земля коло її хати різними знадобами, не всі вони бабі треба, котрісь вона волонтерам віддає, інші просить Юліка забрати — а є й ті, що їх назад закопує. Так відрила одного разу якесь древнє божество, те стало вити, жертов просити, мимрити щось про те, “пора”, мовляв — то баба Параскева поклала його в землю назад, ще й вапном притрусила. Не треба воно світу, і бабі не треба теж.
А тоді надходить обід, і баба сидить у хаті коло віконця з чаєм та печивом, слухає новини, свариться з радіо, одяг штопає. Нашіптує над брудним посудом прокльони, тоді миє його та за водою слова пускає. Так минає день.
А надвечір повертається вершник на вовкові, старший, ніж був від ранку, і більш утомлений, ніж учора. Баба питає його, що він бачив — хоч вона й так про те знає, бо ж із ним її вовк був. Але внук (чи, може, син?) їй усе переповідає. Сидить у підхололій за день хаті, слухає, як розгоряються підпалені ним щойно свіжі дрова. Як час іде, як він спливає: з чайника — в чашку. В хаті пахне чебрецем, старим одягом, сирою деревиною, вовчим потом, смертю.
Баба розказує новини. Він — уважно слухає. Бо він не чув, лиш тільки бачив. А люди он уже скільки про все те, свідком чого він був, набрехали, ти диви!
Тоді Юлік іде до вбиральні, потім миється, залазить на піч і біля змій умощується спати — раніше від баби Параскеви. Заплющує тисячу очей, а другу лишає розплющеною: бо раптом треба буде кому його поміч серед ночі!
А баба сидить іще годину чи дві, дивиться в вікно, грає з темрявою в те, хто першим зморгне. І якщо першою зморгне темрява, і загуде, зашипить, закричить налякано, в очі баби Параскеви надивившись — то завтра буде не згірший день, і світ іще не загине.
А й навіть як першою зморгне баба Параскева, і за вікном таки станеться щось таке, що люди вінчають катастрофою — зітхне баба тихо й поважно, візьме залізну ступу та мітлу. Тоді покличе свого пасинка, а той, не прокидаючись, сяде в ступі поряд неї, — і полетять вони вже робити не його, а її роботу. Збирати по бабиному полю та провадити душі на всі ті світи, що вже чекають на них із новим життям.
Шкода одне лише: поле баби Параскеви ніби й лиш коло її хати, ніби на прикордонні, ніби не таке й велике — а здається, що нема йому кінця. І що скільки не було б у Юліка очей, і як не боялася б баби сама темрява — цього завжди недостатньо, і роботі їхній нема краю.
А без них було б іще гірше.
Так баба Параскева і каже вовкові, коли той знову ниє, що стомився, що скільки можна, що він своїх вовченят небесних уже тисячі років не бачив: “Крім нас нема нікого, сіромахо. Хто, як не ми”.
Тоді лягає баба на лавку біля печі, спиною до жару, лицем до ночі та жде досвітньої зорі. Жде та не спить. Бо коли спала, була молодша, Юліку в сестри годилася. Але ж якщо вони оба спатимуть — не спатиме лиш темрява.
А так не годиться. Тому...
