Твоє волосся заквітчали білим. Вбрали у сукню, вишиту червоними маками. Співали пісень та називали Подоляночкою. Ти не хотіла.
Тиждень тому, вони прийшли до тебе з подарунками. Розповідали про виснажену землю і що хорошого урожаю нема вже два роки поспіль. Так, ніби ти не знала.
Розповідали про обряд — дитячу забаву, «символічну» жертву полю.
— Ми маємо відродити звичаї пращурів, — поважно промовила старостина, — земля помирає.
Ти відмовлялась. Не бажала навіть слухати їхні дурнуваті байки та вмовляння. Ти вже не дитина.
Баба Ґандзя — стара та зморена, як наш світ — наказала жінкам вийти та залишилась з тобою наодинці. Ти сказала собі, що не боїшся.
Її напівсліпі, затягнуті більмами очі, дивились крізь тебе. Хоч ти здогадувалась, що стара відьма все бачить. Вона посміхнулась, продемонструвавши беззубі, у виразках, ясна, поманила скоцюрбленим пальцем. Ти підійшла, бо не послухатись було неввічливо. Стара міцно схопила за руку, потягнула до себе. Ти скривилась від нудотного запаху цибулі, часнику та гнилого м’яса, що виходив з її рота. За мить, Ґандзя опинилась за твоєю спиною, а її кістлява рука — на твоєму животі. Спробувала вирватись — даремно. Ти завмерла, а стара захихотіла. Кілька крапель слини впали на твою щоку.
— Ну що ж ти, ясочко, злякалася? — прошамкала тобі на вухо. — Нема чого боятися старої Ґандзі, хіба я тебе скривджу?
Ти похитала головою. Не тому, що повірила.
— Не слухай їх, — кивнула вона на двері. — Тупі курки, булькочуть про звичаї пращурів, а самі ні біса в них не тямлять. Землі не всралась твоя цнота.
Відьма гладила твої золотаві коси, а ти застигла від невіри та відрази. Очі пекло від невиплаканих сліз.
— Призначення, що жінки, що землі — родити. В тобі вже проросло сім’я, — кістлява рука провела по животу, — земля це відчує і відізветься.
Ти заклякла, не в змозі поворушитись. Якщо Ґандзя знає, то скоро…
— Не скажу я їм, не переймайся! — розсміялась вона, бризкаючи слиною. — Після обряду вийдеш заміж, а згодом народиш — все, як годиться.
— З-за кого? — прошепотіла, затинаючись.
— Знайдемо тобі легіня, — примовляла стара, — хіба ж їх мало по світу ходить? Он твій — прийшов, натішився тобою та пішов. А ти, дурненька, на приблудного повелася. От і маєш…
Ти нарешті вивільнилась з її рук, сіла на лавку.
— А якщо відмовлюсь? — запитала нерішуче.
— Можеш… — погодилась вона. — Тоді ті квочки для обряду оберуть якусь цнотливицю й обряд нічого не дасть. Третій рік без урожаю люди не витримають — розбіжаться по світу у пошуках долі. Село спорожніє. А ти залишишся — з пузом і без легіня.
Сльози таки полилися. Гіркі й колючі.
— Можеш, звісно, сама пошукати. Поки пуза не видно. Та хто тебе, сироту без посагу візьме? Та ще й поспіхом?
Вона знов підійшла до тебе, погладила по голові.
— Не плач, ясочко, стара Ґандзя все владнає.
Ти стояла у гаю, заквітчана й ошатна, серед інших, гарно вбраних дівчат. Оксана, кароока й жвава, розпочала гаївку. Всі інші підхопили. Не ти. Твій голос хрипів від хвилювання, не слухався. Та сьогодні співів від тебе не вимагалося.
Ти дозволила взяти себе за руку, повести у коло. Слухняно йшла, змучено посміхаючись. Думки твої були деінде.
Хто стане твоїм чоловіком?
Хіба не байдуже?
Як і не важлива причина, чому він погодився. Ти вийдеш заміж, а у дитини буде батько.
Хіба не цього ти хотіла?
Вечоріло. Ти втомилась, тому не пручалась, коли Ґандзя взяла тебе за руку та відвела в сторону. Дала напитися молока із глечика. Гладила по косам, заспокоювала.
Тебе привели до межі неораного поля, показали на яму, застелену рушниками.
— Лягай, ясочко, відпочинь. Стара Ґандзя все зробить.
І ти лягла. Слухняно та безвольно. Лежала, відчуваючи, як холод непрогрітої землі пробирається під шкіру.
«Десь тут була Подоляночка…», — почула спів здалеку.
Ти мала підвестися, та не змогла.
«Десь тут була молодесенька…»
Не змогла поворушитись. Говорити, кричати. Руки, ноги — заніміли.
Останнє, що побачила боковим зором, до того як Ґандзя засипала землею твої очі — труп чоловіка, що лежав поруч. Його плоть зотліла, місцями оголивши кістки.
— Бачу, ясочко, познайомилась з нареченим? — захихотіла стара. — Він, сердешний, тебе вже рік чекає. Зараз, зараз… повінчає вас поле.
Земля сипалась, придавлюючи своєю вагою. Падала на обличчя, забивалась до рота, носа та очей. Якби тільки ти змогла поворушитись… Чи бодай покликати на допомогу.
Зібралась силами, щоб закричати. Та подих застряг у горлі, коли «наречений» узяв тебе за руку та злегка стиснув, втішаючи.
Така собі розрада, коли тебе ховають живцем під бурмотіння старої відьми та спів дівчат у гаю. Та ти стиснула його руку у відповідь.
Тепер ти належиш цій землі. Відчуваєш, як крізь твоє тіло проростає коріння. Висмоктує з тебе та ненародженої дитини соки. Нічого, ти почекаєш — часу в тебе вдосталь. І коли, наступної весни, зачуєш «Подоляночку» — вийдеш зі свого сховку, встанеш у коло. А коли спів затихне — обереш «ту, що з краю», щоб твоєму малюкові було з ким гратися.
