Первоцвіт - благодать
Де живуть Янголи? Та майже всюди. Театри, вулиці, парки, лікарні та вокзали.. Саме на вокзалу граються Янголи, не тільки граються, а ходять та проводжають людей які не мають когось хто б їх провів на потяг.
А це тепер ставалося дуже часто, на вокзалі було завжди багато, але тепер вони всі бігли сюди.. Та чому я вам це розповідаю? Вам це розкаже одна з них, та яка знає як це бути провідником.
Я сиділа на одному з цоколів колон, коло мене сиділа Дзвінка вона їла морозиво та гойдала ніжками в чоботях. Вже лютий і скоро весна, а на дворі далі холодно, особливо в ночі.
-Яна.. А як думаєш зранку буде багато людей?
Спитала вона як завжди, її це хвилювало завжди. Я стиснула плечима
-Не знаю.. Сьогодні п'ятниця, багато хто буде повертатися додому після навчання, роботи чи ще чогось додому.
-А як думаєш.. - Дзвінка задумалася — Буде багато тих хто не повернеться назад? Назад до цього вокзалу.. Міста.. Чи взагалі життя?
Я завмерла чомусь її питання налякало мене.
-А ти чого питаєш? - з насторогою питаюся я.
-Просто.. - Дзвінка зам'ялася — Просто мені тривожно, страшно, але не знаю чому.. Я думала що перестала боятися за весь час.
Я видихнула та задумалася
-Ну.. Не знаю.. Мені здається що немає чого боятися. Та й.. Те що люди не з'являються тут знову не значить що вони померли, може переїхали..
-Ні.. А ті що тут народилися? Ті яких ми знаємо від крихіток?
-Вони теж можуть переїхати.. І знаєш Я іду погуляю мені нудно сидіти.
Я встала та повільно пішла попри групи людей які чекали на нічні рейси, їх трохи, але є, тепер мало тих хто їде самотній тому я лишень спостерігала, люди не бачили нас, але відчували. Коли ми відправляли їх на потяг вони могли відчути теплий подих вітру, чи те що їхнього плеча хтось торкнувся.. А ті які їхали надовго відчували як щемить серце це янголи цілували серце на прощання.
Але.. Тепер стали ми янголами, бо ми тут були ще до появи потягів, вокзалів, валіз, та.. Церков в яких часто ми збираємося, хоч частіше десь в парку чи за містом. До того всього ми були просто духи, просто діти які не мали імені або були не народилися в сім'ї де їх любили. Нас багато.. І ми не стаємо дорослими тому ми вічні діти, по іншому вогники.
А імена в нас сучасні, бо старі які давала нам земля ми забували, позаяк і я, я своє ім'я забула тому мене почали називати Яною. Так само ми забули як це говорити з землею, до кого ми ходили розповісти все, і кому говорили свої страхи, бо ми все ж діти.
Коли я проходила повз колону почула дивний звук з надвірка.. Це було як довгий гул потяга, але тривожніше, люди злякалися почали обзиратися навколо та шепотітися витягуючи телефон. За пару секунд у всіх по одному дзвонив телефон, голоси тривожні, налякані..
Всі Янголи які або спали на парапетах або між колон здивовано збиралися навколо лавочки. Я пішла до них.
Звуки навколо злилися в один потік, гул став гучнішим.
-Ти чула?.Що це?..
-Так! Але що це?
-Послухай.. Це не вітер..
-Щось гудить це напевно літак! Так вони такі гучні!
Всі слова людей які питалися як так, чому все так, як там хтось, що їм робити, договорювалися куди їхати та намагалися допомогти одне одному.
Цей страшний гул створив кокон навколо нашого вокзалу. Місто прокинулися зарано.. Воно не виспалося, люди будуть злі знову.. А моє серце яка я думала перестало битися тепер згадавши своє давнє призначення калатало як шалене я озиралося навколо.
Я здригнулася, щось голосно бахнуло як пачка від чипсів які діти любили підривати. Але це в сто раз гучніше, все затихло і тоді народилася паніка.
***
Буквально за годину вокзал був переповнений людьми, всі кричали, плакали, тривога засліпила очі.
Ми бігали по вокзалу, попросивши допомоги в вуличних янголів. Тепер наш вокзал став схожим на хаос. Білети друкувалися швидко, на 24 лютого та по годині, та тепер ніхто не просив білета в потяг, ті дорослі які працювали на потягу допомагали всім сісти та стати в потяг, щоб чим більше людей змогли поїхати.
А янголи лишень встигали цілувати серця, але, в людей вони й так боліли, ми заспокоювали людей, допомагали літнім людям хоч трохи. Було враження що того спокійного життя ніколи не існувало. Той гул не зупинявся, а бахкало все більше.
Я чула від людей все більше незрозумілих слів, вони говорили про ракети, але не ракетки для тенісу, не ті ракети які летять до зірок.. А які летять до нас. Тут і зараз, про безпілотники та те як це описує той хто.. Поганий.
Я намагалася не слухати тих розмов, бо це було так.. Боляче? Я ж не людина чому боляче?..
В одну мить Я завмерла серед натовпу, мій світ, моє серце руйнувалося з кожною секундою, з кожною людиною що ніколи не повернеться. Я знала мало хто повернеться сюди, де гудить та бахкає.
***
Через пару днів нічого не змінилося, в місті ставало все небезпечніше для життя. Але ми ж не живі тому ми залишалися одним цілим. Але тепер люди хоч і налякані.. Але злі. Я тепер чула більше поганих слів, або тих яких я не знала.
Але навколо міста поставили їжачків, щоб тим.. кацапам було важче. Я не хотіла, щоб вони були тут, я чула які вони погані, вони не жаліють нікого.. Вони гірше смерті, вони як гумка якою стирають гарний малюнок.
Найбільше ми налякалися коли до нас почали приходити новенькі, ті діти які.. Які померли від кацапів. Їх відводили до нас, бо в метро що під вокзалом сходилися ті хто не поїхав, і часто діти знаходили своїх батьків.
Ми лишень рахували скільки знову не зійшли в метро, скільки вже не приходило до нас.
Небо над пишним вокзалом стилю рококо (це я почула від вуличних янголів) ставало не таким блакитним, а сірим, скоріше все ставало сірим навколо, від тих бахкань та диму. Навіть аромат у вокзалі колись такий свіжий, мав аромат випічки, квасу та морозива, в зимі теплих шуб та ялинки тепер постійно пах пилом..
Новенькі які не знайшли батьків боялись всього, хоч ми пояснювали що мертвий ще раз не помре та вони від цього ще більше плакали.. Але тепер і я мала сумнів чи направду мертвий не може померти ще раз? Чи не винайшли кацапи зброї й проти нас?..
Але ці роздуми приривало все, як мінімум одна з новеньких яка сиділа в мене на руках, я гойдала її вже не один день, хоч вона і не плакала, але я відчувала її страх, вона ж мовчки гладила моє темне волосся... Тому робила все з нею.
Я перевіряла чи ніхто не забув про потяг з нею, цілувала серця людям.. А для воїнів тих хто захищає нас, і робить так щоб новеньких було менше ми не просто давали оберіг у вигляді поцілунку, на ньому завжди був значок, це було сонечко яке могло хоч трохи гріти його в холодні ночі в окопах.
Я перевіряла стан метро, чи ніде немає ніяких подарунків від 'спасатєлєй', так називали в метро тих дядьків які говорили не зрозумілою мовою та робили боляче всім. А от подарунки в них зовсім не добрі, а смертельні.
Часто тепер гул не затихав по пару днів. Для тих хто був в метро порятунком були волонтери, вони як ті супер герої попри всі умови їхали до нас. Щоб люди мали що пити та їсти.
А ми що їли? Янголам необов'язково щось їсти як люди.. Частіше всього ми їли емоції та думки людей.. Але деякі лишали на згадку яку сувеніри.
Сівши на одну з лавок над якою тепер була дірка в даху я прислухалася до того як ворони розповідали за недавні прильоти й те як наші хлопці збивали ракети. Не так давно ворони стали для нас новинарками, такими ж потрібними, але деколи лячними
Почувши що сьогодні поки що ніхто не помер я прислухалася до тихо дихання новенької, до тепер ніхто не знав навіть її імені, вона мовчала відколи прийшла.
В перший день вона плакала гірко та довго, я тоді взяла її на руки та здається скоро ще не відпущу. Тому ми стали не роздільними, дивно, але коли я думала про це все навколо мені здавалося що.. Я не маю чим дихати, серце яке як я помітила почало стукати боляче стискалося. Це відчувала мала і тоді міцніше обіймала мене, вона намагалася заспокоїти мене коли сама не могла спокійно посидіти мить.
Та цього разу я відчула як до очей приливають сльози, як хвилі на берег. З моєї щоки впала одна єдина сльоза, крихітна, холодна та здається непомітна.
-Яна.. Дощ паде..
Тихий голос прозвучав коло мого вуха, це була мала. Вона заговорила.
Я підняла голову догори до сірого неба яке стало темнішим від хмар. Справді падав дощ, брудний та холодний.
Вставши з лавки я погладила її по голові.
- Так мала, падає дощ.. Ідемо, бо будемо мокрі.
Так вона почала говорити, так почалася моя відлига, бо те що замерзло в середині, топилося від її питань, слів, від кожного 'Яна ', від того що вона розповідала мені.
Її звали Злата, це я дізналася від неї ж.
***
Вже весна, не така тепла як минулого року, але не така холодна як зима. Ця весна вона сіра, холодна.. Наче все що гріло та давало радість нашій домівці пішло під землю.
Злата сидячи на моїх колінах поки я плела їй косицю питалася коли зацвітуть первоцвіти.. Бо її мама казала що коли вони цвітуть значить настала справжня весна.
Дитина жила тим що вона знайде свою маму, тим що вона приїде на одному з потягів. І тоді вона зможе бути коло мами.. І чомусь вона свято вірила що це буде тоді коли зацвітуть первоцвіти.
А я підтримувала її вогник надії хоч розуміла що.. Що..
Доплітаючи її косичку я поцілувала її в тім'я. Ми далі робили все разом, я вчила її цілувати серце, робити сонечка та прощатися, вона щиро махала ручкою на прощання кожному потягу. Коли були тривоги вона бігала разом зі мною по вокзалу перевіряючи чи нікого немає, вона тоді сміялася думаючи що це гра, так як хованки. В метро перевіряли чи все добре, деколи коли вона дивилася як інші діти пригортаються до батьків я бачила як її очі починають більше блискотіти. Тоді я видумувала сто причин тільки щоб піти геть з нею з метро.
Так само в нас з'явилися 'останні пасажири' це були ті хто помер.. Їхні душі часто блукали по вокзалу та метро, а були ті які знали куди їм їхати. Ми допомагали сісти в потяг та в метро, для них білетів не треба.. А от та щирість що вони поїдуть додому багато значить. Їм хоч трохи спокійніше коло рідних. А дехто просто блукав, сідав в потяг приїжджали знову.. І так по колу.
Златині первоцвіти ніяк не цвіли.
***
Почало тепліти, в місті затихли вибухи та тривоги. Вони були, але не так багато. Злата тепер бігала окремо від мене, я вперше за три місяці вийшла на вулицю, раніше не було коли.
Мене не зустріли ті знайомі будівлі, бо їх не було.. Там були урвища від вибухів, глибокі та великі.. Єдине що відновилося це природа, дерева зелені.. Травичка.. І в одній з клумб яка на диво уціліла я побачила щось жовтеньке. Не сміливо підійшла туди.. І побачила маленькі квіточки, жовтенькі та ніжні схожі на ключі від раю.
Я завмерла чомусь щось в середині змінилося.
Зупинилася навколо шукаючи когось очима тоді зірвалася з місця та побігла в середину вокзалу, шукаючи малу, щоб сказати що квіти зацвіли.
-Мамо! Я так скучила!
Почула веселий регіт Злати. Я побігла на цей звук, побачила як мала міцно обіймає жінку яка.. Теж дух.
Злата обіймала її ногами та руками, жінка теж не відпускала її ні на мить.
Я завмерла. Її первоцвіт зацвів.
***
Від того дня почалася.. Моя історія. Злата отримала свій первоцвіт і поїхала до бабусі.. А от я залишилася, пообіцяла собі що я буду допомагати тим хто загубив свій 'первоцвіт' і ніхто, навіть мертвий немає бути самотнім, навіть ті що здається за життя не мали права на щастя мають отримати.
Бо той хто витримав пекло на землі заслуговує на щастя. Кожен і кожна. І я буду тут допоки до мене не перестануть приходити вони.
Кінець..
