000
Under a phantom divine
Touched by the light
In ambrosial grace…
(Kamelot, “Phantom Divine”)
001
Головні двері замку відчинилися опівночі.
Вейш зібрала себе з туману в центрі зали та вклонилася.
-Вітаю вдома, пане, - сказала вона. - Сподіваюся, ваша прогулянка була результативною?
Старий упир на ім’я Кріґер вклонився покоївці у відповідь, але нічого не сказав.
-Плюс-мінус, як завжди, - відповів за нього Мандрівник, зачинивши двері за собою. - Майже з усім впоралися, а з чим не впоралися - почекає до наступної ночі.
Покоївка приязно кивнула у відповідь.
-Вейш, - звернувся до неї Кріґер. - Рупрехт ще на місці?
-А де йому бути, пане? Знову крутить щось у гаражі.
-Позви його. Ми з Мандрівником чекатимемо на вас обох у моєму кабінеті. Є справи.
-Я тільки нагадаю, що там на столі лежать кілька листів, що потребують вашої уваги…
-Я пам’ятаю, - Кріґер скривився. - Та вони почекають, нам треба дещо негайно вирішити.
-Так точно, пане командире, - Вейш схилила голову й розтанула туманом.
Кріґер скосив око на Мандрівника, який відчайдушно вдав, що він тут зовсім ні до чого.
002
-Викликали, командире? - з цими словами Рупрехт зайшов у кабінет Кріґера. Вейш зайшла слідом за ним, зачинила двері та залишилася стояти біля них.
Кріґер, який сидів у своєму кріслі біля вогню, розлючено кахикнув, відкусив собі шмат пальця і виплюнув його у вогонь. Новий палець відріс так само швидко, як старий зайнявся полум’ям і згорів, не залишивши навіть попелу.
-Так, по-перше, - почав вампір. - Мандрівник!
-Тут! - чоловік у камуфляжній формі підскочив з крісла та витягнувся у стійку “смирно”.
-Сядь! - гарикнув на нього Кріґер.
Мандрівник слухняно й мовчки сів.
-Я розумію, що це вони від тебе нахапалися дурних звичок, але скільки ж разів я тобі казав…
-Не розумію, про що ти… - сказав Мандрівник, уважно роздивляючись стелю. - Пане командире…
-Ось саме про це! - Кріґер знов клацнув зубами і виплюнув вже другий палець у камін.
-Слухайте! - він розстібнув верхній гудзик своєї сніжно-білої сорочки та трохи розпустив її комір, ніби той заважав йому дихати. - Ви не в армії! Ми не армія! Я вам не командир, як би мене не звали!
-Але ви віддаєте накази, - пророкотів Рупрехт. Мандрівник подивився на нього здивовано, бо ж очікував, що Кріґерові відповість Вейш, а не цей чолов’яга у шкіряному одязі.
-Ні, - відрізав Кріґер. - Я вам не наказую, я вас дуже прошу щось зробити. І ви це робите, бо знаєте, що ми робимо спільну справу - і що те, про що я прошу цій справі допоможе, навіть якщо й не знаєте, як. Розумієте?
-Так, пане, - відповіла у голос Вейш. Рупрехт із Мандрівником обмежилися мовчазними кивками.
-Тому переставайте. А тобі, Мандрівник, - Кріґер повернувся до солдата й примружив праве око. - Якщо вони не припинять це неподобство, буде… як у вас кажуть? Сувора догана? Зрозумів?
-Зрозумів, пане… - Мандрівник майже сказав “пане командире” але неймовірним зусиллям зупинив себе.
-От і добре. - Кріґер знов застібнув гудзик на сорочці та поправив на собі піджак. - А тепер, Рупрехте, я маю тебе про дещо дуже попросити…
003
-Посилайте Мандрівника, - Рупрехт був непохитний. - Він в нас добре вміє з людьми спілкуватись, не я. Я їх тільки…
-Рупрехте, - Кріґер жестом зупинив здорованя на півслові. - Якщо я дуже прошу про це тебе і саме тебе, це значить, що є причина…
-Ви самі сказали, що не можете мені наказувати! - перебив вампіра Рупрехт.
-Не можу, - погодився той. - Але мушу наполягати. Якби я міг послати Мандрівника, я б його послав.
-Не треба мене посилати… сам піду. - пробурмотів Мандрівник.
-Але у нього є інше завдання! - Кріґер пропустив солдатське бурмотіння мимо вух. - Тим більше, що людина, - спеціаліст, - що звернулася до нас по допомогу… він просив зустрітися саме з тобою.
-Чому це? - недовірливо промовив Рупрехт. - І з якого переляку це ми почали спеціалістам допомагати? Хіба ця публіка нам не вороги?
-Не завжди… - промовила за рупрехтовою спиною Вейш, подивилася в очі вампірові та знов замовкла.
-Не завжди, - повторив за покоївкою Кріґер. - Їх справа - захищати своїх. То ж, вони ставляться ворожо до нечисті, що загрожує людям і не більше.
-Все одно, - тон рупрехтового голоса залишався недовірливим. - Мені це не до вподоби. Та й чого це запитувати саме про мене?
-Ось підеш, зустрінеш того спеціаліста і дізнаєшся, - відрізав Кріґер, дістав з кишені й простягнув Рупрехту паперовий прямокутник. - Ось, тримай візитівку. Зранку о десятій зустрінетесь за адресою, що там надрукована.
-Артур… - Рупрехт прочитав ім’я на візитці. - Артур Ді… Ніколи про нього не чув.
-Справжні маги - як справжні шпигуни, - Мандрівник знову бурмотів щось собі під ніс, не звертаючись ні до кого конкретно. - Їх мало хто знає, поки вони не допустяться помилки…
-Добре. - Кріґер плеснув у долоні. - Рупрехт, Мандрівник - це все на сьогодні, відпочивайте. Вейш… що там з тими листами?
-Вони на столі біля вас, пане, - покоївка відійшла від дверей, випускаючи чоловіків з кімнати. - Я дозволила собі впорядкувати їх за ступенем нагальності…
004
Артур Ді виявився звичайним на перший погляд чоловіком віком двадцяти-тридцяти років. Вдягнений у темно-сині джинси, кросівки та темне гуді із логотипом якоїсь невідомої Рупрехту рок-групи, він кілька хвилин кружляв навколо мотоцикла, розглядам то одну його деталь, то іншу й здивовано цокав язиком.
-Оце так, оце так машина!
-Мотоцикл.
-Я в сенсі “механізм”, - навіть не задумуючись пояснив Артур. Те, що Рупрехт агресивно випромінював незадоволення всім і всіма навколо, його, здавалось, не обходило. - Даш проїхатися?
-А ти вмієш? - Рупрехт неохотно перейняв від мага фамільярний тон спілкування.
-Не знаю, - потис Артур плечима. - Але сьогодні якийсь такий день, що може й зумію.
-Не знаєш - не берися. - роздратовано пробуркотів Рупрехт. - І взагалі, давай до діла: навіщо ти мене сюди викликав?
-Мені треба потрапити у… як його… - Артур несподівано запнувся і почав озиратися по сторонах із таким виглядом, ніби забув щось важливе. Потім розгублено подивився на Рупрехта. Потім його розгубленість змінилася спалахом згадки. - Лієдбах! Мені потрібно попасти у Лієдбах. Ти пам’ятаєш це містечко?
-Лієд… бах… - задумливо промовив Рупрехт, копирсаючись у спогадах. - Так, я був там кілька років тому. Як раз під час пандемії, вивозив звідти ундину, яка спромоглася підчепити людський вірус.
-От і чудово! - Артур широко посміхнувся.- Звісно, я не про річкового духа, що невідомо як захворіла на хворобу, на яку ніяк не могла захворіти… А от те, що ти, Рупрехте, пам’ятаєш, де це відбулося - це просто фан-тас-тич-но!
-Чого це? І чого просто не сісти на автобус, чи найняти машину?
-Не так воно й просто, Рупрехте, - Артур засунув руки у кишені й качався на ногах - з п’яти - на пальці, з пальців - на п’яти, вперед-назад…
-А чого саме не просто, я як раз і намагаюся зрозуміти, - відповів маг на незадане питання. - І сподіваюся, ти мені в цьому допоможеш.
-Ну добре, - Рупрехт надів на голову шолом та опустив на ньому скло. - Як вже пан Кріґер мене про це дуже ввічливо попросив… сідай, маже, скочимо до твого Лієдбаху.
005
Містечко Лієдбах було звичайним тихим німецьким містечком у зелених луках на березі невеличкої річки. Якби ця річка була широкою повноводною рікою, як Рейн чи Дунай, чи будь-яка інша широка й повноводна європейська ріка, містечко, можливо, позичило б в неї назву, щоб стати більш упізнаваним. Лієдбах-на-Рейні звучить значно більш значуще, ніж просто Лієдбах.
Але річка була звичайною маленькою річкою, єдиною значущистю якої було те, що вона впадала у більшу річку, яка у свою чергу впадала вже у велику відому ріку. І Лієдбах-на-притоці-притоки вже аж ніяк не звучало значуще, зовсім навпаки.
Та мешканці цього маленького надзвичайно звичайного містечка не переймалися такими дрібницями. Якщо чесно казати, їх це ні малечко не цікавило: вони просто жили у маленькому містечку на березі маленької річки - і це їх цілковито влаштовувало. Кінець кінцем мало хто оселяється у таких містечках із думкою “я зроблю цю маловідому точку на мапі загальновідомою!” Люди або живуть в них все своє життя, не знаючи іншого, або їдуть у більші й відоміші міста, щоби досягти більшого, або навпаки, тікають до маленьких містечок, аби загубитися, аби зникнути з людської пам’яті.
Лієдбах було ніби створено саме для цього. Ідеальне маленьке містечко рівних чистих вулиць і високих дерев; маленьких домівок та живих ізгородей; усміхнених сусідів та прихованих скелетів у шафах.
Це було ідеальне маленьке містечко. Настільки ідеальне, що його важко було відрізнити від будь-якого іншого.
Зараз цю ідеальність дещо псували вогні машини “швидкої допомоги”, що зупинилася перед одним з будинків та метушіння людей в одязі медиків, які закочували у “швидку” ноші, накриті чорною плівкою.
-Цікавий досвід подорожі… - сказав Артур зіскакуючи з мотоцикла, що з’явився у реальності на вулиці за кілька будинків від “швидкої”. - І, здається, ми прибули дуже вчасно.
-То моє завдання виконане? - з надією прогуркотів Рупрехт.
-А тобі не хочеться тут затриматися? Розібратися у тому, що тут відбувається?
-Ні. - відрізав здоровань. - По-перше, я і не знаю, чи тут відбувається щось. Абсолютно звичайне, на перший погляд, містечко.
-В якому на вулиці у “швидку” грузять мертве тіло…
-Люди вмирають. Хіба це не звичайно?
-Важко сперечатися, - Артур замислився. - Але якщо я тобі скажу…
-Скажеш що?
-Ні… нічого… поки що. - Артур подивився услід машині “швидкій”, що від’їхала від будинку та рущила вулицею цього маленького ідеального містечка.
-Рупрехте, - сказав маг. - Не хочещ прогулятися?
-Не хочу.
-І тебе зовсім не цікавить, чого померла та людина, чиє тіло щойно увезли?
-Не цікавить.
-А якщо я дуже попрошу, підеш зі мною?
-У ту хату?
-Так.
-Ну… - Рупрехт роздивився навколо. - Я про це обов’язково пожалкую, але добре, пішли.
006
У хаті було темно, неприбрано й тягнуло пліснявою та гниллю. Артур та Рупрехт стали посеред вітальні, розглядаючи засмічену підлогу, облізлі стіни, вкриті товстим шаром пилу, та кілька дверей, що вели в інші кімнати.
-Ніби тут вже давно нікого не було, - пошепки сказав Рупрехт.
-Але ми знаємо, що не так вже й давно… - Артур натомість говорив у повний голос. - Принаймні не так давно, щоби стеля із стінами почали сипатися.
-То…
-Не знаю. - відрізав маг і підійшов до привідкритої двері. - Ідемо далі.
Це “далі” виявилося кухнею - на диво більш чистою, ніж кімната яку вони тільки що залишили. Входячи до кухні, Рупрехт очікував, що гнилий запах посилиться, але цього не сталося.
Артур стояв перед холодильником та щось роздивлявся. Рупрехт підійшов до нього та побачив кілька клаптиків паперу, притиснутих до металевих дверцят магнитами. На одному з них було написано “вимити посуд; винести сміття; вимити підлогу”. На наступному: “купити: хліб; яйця; олію…” Перелік був достатньо довгим, але Рупрехт припинив читати його, коли зрозумів, що це звичайний перелік закупів. Наступний клаптик був дещо цікавіший: “Прийняти душ; зрізати нігті; поголитися”.
І нарешті, під останнім папірцем, прямо по металу дверцят холодильника було виведено чорним маркером: “Їсти; пити; туалет”.
-Цікаво… і навіть ще цікавіше… - Артур взявся за ручку холодильника, потім відпустив її. - Ні, чогось мені не хочеться зазирати всередину… Пішли, Рупрехте, знайдемо, де тутешній мешканець спав.
-Спав?
-Там більше особистих речей… більше шанс знайти хоч якусь інформацію.
007
Ліжко було зім’ятим і брудним.
Стіна над ним була вкрита написами, зробленими тим самим почерком, що й на папірцях на холодильнику.
“СПАТИ”
“ВСТАТИ”
“ДИХАТИ”
“ДИХАТИ”
“ДИХАТИ”
008
-Це… - почав щось казати Рупрехт, але не договорив, не змігши сформулювати думку.
-Нагадування. - відповів Артур на незадане питання. - Здається, ми можемо констатувати причину смерті, без розтину і навіть без тіла.
-Тобто?
-Якщо людина пише собі на стіні нагадування дихати, то без перебільшення можна очікувати, що вона задихнулася, бо забула дихати.
-Не дуже логічний висновок…
-Можливо, але єдиний, який має сенс.
-От чому я так не люблю магів, - Рупрехт схилив голову. - Ви спочатку кажете щось, що не має жодного сенсу, а потім починаєте доводити, що це взагалі єдине, що має сенс!
-Але ж визнай, зазвичай ми праві… - Артур копирсався у тумбочці біля ліжка, поки не дістав з неї товсти зошит із синьою обкладинкою. - Ага!
-Що це?
-Якщо я не помиляюся… А я не помиляюся… Людина, яка тут жила, справді любила все записувати… Це щоденник, Рупрехте!
-Особисті речі, кажеш?
-Саме вони! Тепер подивимось…
009
-Хм, хм, хм… - хмикав Артур, гортаючи сторінки. - Хм!
-Що там?
-Звичне життя звичної люди у звичному містечку, - відповів маг. - Кількадесять сторінок “сьогодні нічого не сталося, сонце світило, вітер дув”. Потім декілька записів про новини, коронавірус, пандемію й карантин… все звичне.
-Але чекай… - Артурове обличчя набуло зацікавленості. - Ось це вже незвично… Рупрехте, у вас в країні карантин вже зняли, так?
-Так. Кілька років вже як.
-Цікаво… слухай, - Артур відкашлявся та почав читати вголос:
“...І знову якийсь новий варіант того клятого вірусу. Скільки можна? Міський голова каже, що цей ще небезпечніший за попередній. Невже вони збираються посилити карантин… як це все вже набридло. Емілія знову загубила десь свого чоловіка та галасувала весь ранок намагаючись його знайти. Голова болить від…”
-Який ще новий варіант?
-Гарне питання, Рупрехте… - Артур перегорнув сторінку, потім ще одну, потім знову прочитав вголос:
“...Нас замкнули у місті. Зовсім. Ніхто не може ані залишати, ані приїздити сюди. Голова каже - це єдиний спосіб запобігти розповсюдженню віруса. Ці його нові приватні медики ходять по домівках, влаштовують якісь перевірки. Невже приватна медична компанія краща за державну медицину? Чи може у Голови в тому свій інтерес? У сусідів знов біда: пані Едел забула вимкнути праску та ледь не спалила будинок. Вона така неуважна, постійно все забуває…”
Артур хитнув головою та перегорнув ще пару сторінок.
“...Цей вірус… щось жахливе… Люди. Люди гинуть. Відбирає мозок. Пам’ять. Забувають все всі. І всіх…”
-Якось так, - Артур закрив зошит і поклав його туди де взяв. - Далі ще кілька малозрозумілих записів, але ні “здається, вони йдуть за мною”, ні навіть воззвання до Давніх Богів… нічого. Лише порожні сторінки.
-Вірус, що відбирає у людей пам’ять? - проговорив відсторонено Рупрехт та потис плечима. - Що це ще за казочки?
-Саме вони, Рупрехте, саме вони…
-Що?
-Це не вірус. - сказав Артур. - В Лієдбасі нема і ніколи не було ніякого нового захворювання.
-Його просто всі забули, - маг розвів руками.
010
-Як це “всі забули”!? - перепитав Рупрехт..
-Ось так взяли й забули. Зовсім. Викреслили з пам’яті. Це, насправді, не так вже й важко: ніхто не починає день ставлячи собі питання "А що там сталося у Невідомодеширі?" Ти чув про Беліфельдську змову, Рупрехте?
-Це те місто, якого нібито не існує?
-Так. Старий жарт, що зайшов занадто далеко. Але може це й не жарт був? Може хтось хотів би, щоб всі вважали це лише жартом…
-Коспірологія, - потис плечима Рупрехт.
-Так, але дивись: подібні ж “жарти” трапляються і в інших країнах. В Італії, в Україні… Раптом велика кількість людей починає стверджувати, що якогось міста, чи навіть області не існує. Чого б це вони? А якщо і Білефельд, і інші були насправді першими невдалими спробами того, що сталося тут, у Лієдбасі?
-Добре, припустимо, але чого саме тут?
-Лієдбах… Лієдбах… що ця назва означає? Ні, мовчи, це не важливе питання. Важливе питання: чому з усіх міст і містечок країни обрали одне з саме цією назвою?
Припущення: ця назва сприяє досягненню мети експеримента.
Перша відповідь: її легко забути?
Ні, щось тут не зовсім так. Так, але не зовсім. Надто прямолинійно?
А!
Відповідь: цю назву легко сплутати з іншими. Лієдбах, Лієдербах, Лієдах, Лієдау… і так далі, і тому подібне. Це засмічує пам'ять непотрібними зусиллями. Розмиває її.
-Це дещо пояснює, - погодився Рупрехт. - Але все одно: містечок із подібними назвами багато, тож чому…
-Через тебе, Рупрехте. Ні, чекай, не треба мене одразу бити. - Артур підняв руки, ніби готувався здатися у полон. - Коли ми тільки зустрілися, пам’ятаєш я ледь згадав назву цього містечка? А з часу, коли ми прибули сюди, ще, здається, нічого не забув?
-Ну і що тут такого?
-Людська пам'ять - як вода. - сказав Артур. - Людський розум - темний ліс. Але єдина вода в лісі - це ріка, яка не може зупинитися. Вона не стоїть на місці, вона тече й тече… у забуття.
-...
-Хто ж в цьому образі ви, нечисть? Ви не забуваєте, нічого і ніколи. То ж ви… Ви - острови на річці, прихистки пам’яті на водах Лети. Вода забуття омиває вас, та не може зрушити з місця.
-...
-Тому, коли весь світ невідомо чого був змушений забути про існування маленького містечка Лієдбах, ви, нечисть, - єдині, хто вперто не піддалися та зберегли спогади про нього. Ба більше, близькість до вас допомагає і звичайним людям триматися на плаву, не дає воді забуття тягнути їх за течією. А чому ти, Рупрехте, пам’ятаєш це містечко? Евакуація нечисті. Ви тоді вивезли звідси всіх, хто міг супротивлятися ефекту забуття.
-Ну от, ніколи такого не було - і знову: люди звинувачують нечисть у власних негараздах.
-”Ніколи такого не було - і знову”? Де ти таким висловам навчився?
-В Мандрівника підслухав.
-Мандрівник… - Артур замислився. - Цікаво, що сталося б, якби тутешнє “поле забуття” стикнулося б з тим ходячим осередком забутого…
-А я казав треба було його замість мене посилати, - Рупрехт знесилено понурив голову. - Ну добре, припустимо частина моєї провини в тому, що тут відбувається, є, визнаю, винен. Що далі робити? І що ти сказав? Яке ще “поле забуття”?
-Я не думаю, що того, що цих людей забув весь світ, вистачило б, щоби спровокувати той “новий вірус”. Скоріше за все, містечко опинилося під умовним “ковпаком”, який працює в оба боки: люди ззовні забувають те, що всередині; люди всередині - забувають, можливо - забувають усе. Якщо це правда, то щось мусить це “поле” утримувати, звідкісь воно мусить виходити. І щось підказує мені, що це “звідкісь”...
-...Це міська рада?
-Браво, Рупрехт, браво! - Артур навіть у долоні плеснув. - Ідеш зі мною?
-Може мотоциклом?
-Краще не привертати зайвої уваги… Зараз вже вечоріє, поки дійдемо, вже темно буде, а це на краще.
-А двоє невідомих пішоходів у місті в жорсткому карантині зовсім не привертатимуть уваги… - Рупрехт зітхнув. - Але як скажеш, маже.
011
Будівля міської ради зустріла Артура й Рупрехта зачиненими дверима та темними отворами вікон.
-Хм… - Артур провів пальцями по дереву вхідних дверей. - Здається, вдома нікого немає…
-Постукаємо? - тихенько запитав мага Рупрехт. - Хоча б якийсь охоронець всередині мав залишитись.
-Та ні, хай це буде сюрприз, - сказав Артур і додав кілька слів мовою, якої Рупрехт не зрозумів. Але двері у відповідь скрипнули та відчинилися всередину.
-Що ти сказав? - приголомшено запитав Рупрехт.
-Ввічливо попросив двері відчинитися.
-Але чому я цього не зрозумів?
-Ох, так, ти ж нечисть, ти звик розуміти всі людські мови без перекладача… Але ця мова - не людська.
-Не людська?
-Це мова ангелів… наш маленький родинний секрет. - Артур картинно вклонився, вказавши рукою на темний дверний пройом. - Тільки після вас, пане.
Рупрехт видав коротке роздратоване буркотіння, зняв з пояса і роздвинув свою телескопичну палицю, та обережно зробив крок усередину будови.
012
Рупрехт пройшов повз місця де зазвичай мав сидіти охоронець - прозора кабінка була пустою і майже втратила прозорість від пилу, товстий шар якого вкривав усе навколо.
Він зупинився і прислухався - не стільки до звуків навколо, скільки до властних відчуттів.
-Єдиний людський погляд, який я зараз відчуваю, дивиться мені у спину, - сказав Рупрехт магові не обертаючись. - Може вже зайжеш всередину, Артуре?
-Ах, так-так, - маг штовхнув двері, зачиняючи їх за собою та поспіхом наздогнав Рупрехта. - То ж на нас зараз не дивиться жодна людина? А як щодо нелюдів?
-Погляд нечисті не обтяжує так як людський, то я його не відчув би… - Рупрехт задумливо подивився на мага. - Але ти кажеш, що нечисті в цьому містечку немає?
-Просто питаю з цікавості. Про всяк випадок, - Артур потис плечима. - І цей задумливий вигляд тобі не личить, Рупрехте. Зовсім руйнує імідж.
-Імідж-шмімідж… - буркотнув здоровань. - Нікого тут немає, лише пил.
-Але ж людей мають кудись відвозити… - Артур опустився на одне коліно, підняв з підлоги трохи пилу, уважно принюхався до нього, розтер між пальцями й майже зібрався спробувати його на смак. Потім передумав.
-Це звичайнісінький пил, - кінець-кінцем проголосив він.
-А то без цієї пантоміми не було зрозуміло…
-Ні, ти дійсно не зрозумів. Пил - це добре, на ньому залишаються сліди.
-А ти не тільки маг, а ще й слідопит?
-На такому шарі пилу їх важко не помітити…
Рупрехт хмикнув-був недовірливо, але придивився і зрозумів, що Артур правий. Сліди на підлозі дійсно важко було не помітити: дві колії, - мабуть щось котили, - та відбитки підошв вздовж них.
-Бачиш, куди нам далі? - запитав Артур.
-Ідемо, - кивнув Рупрехт.
013
Сліди вивели їх до дверей, що відкривалися у майже повну темряву.
-Рупрехте, ти щось там бачиш?
-Коридор… Довгий. Майже порожній. Тільки… тільки щось лежить вздовж стін на підлозі… не можу роздивитися, що.
-Ну, пішли потихеньку… - Артур дістав звідкись невеличкий налобний ліхтарик та клацнув кнопкою, запаливши слабке червоне світло.
В його червоному колі Рупрехт із магом побачили складені попід стінами чорні пакети, про вміст яких можна було лише здогадуватись - і здогадатися було не важко, бо ж саме такий пакет на їх очах погрузили у “швидку” невідомі лікарі.
-Скільки ж їх тут… - проговорив Рупрехт.
-Мабуть всі, - Артур несподівано розвернувся і посвітив ліхтарем назад.
Вони пройшли вже більше половини коридора, Рупрехт вже навіть бачив своїм нелюдським зором не зачинені двері в його кінці.
-Не подобається мені це, - маг знову розвернув ліхтаря і подивився собі за спину. - Навіщо їх тут тримати? Чом не поховати?
-Ти сам сказав, що це експеримент, - потис плечима Рупрехт. - Може сподіваються, що розтин покаже, що пішло не так?
-Можливо, можливо… - Артур зробив паузу, потім раптово крикнув. - Біжимо!
Рупрехт не втримався й кинув оком назад. Там чорні пакети із мертвими тілами рухалися, вигиналися і каталися, ніби лялечки метеликів. Тільки народжувалися з них не метелики й навіть не гусінь…
Шкіряне лахміття обвисало на кістках схудлих рук і ніг. Висохла, вибілена й порепана шкіра обтягувала черепи. Очі сиділи так глибоко, ніби дивилися в потилицю зсередини. Скам’янілі нігті шкрябали підлогу та стіни.
Істоти вибиралися з пакетів та піднімалися на коліна, потім на ноги. Всіх їх цікавило лише одне. Лише один. Їх стухлі погляди зійшлися в одній точці.
Рупрехт.
-Біжи, дурень! - гаркнув Артур знову, штовхаючи здорованя вперед до дверей у кінці коридору.
014
-Та що це таке? - запитав Рупрехт, коли вони опинилися в умовній безпеці, підперши двері за собою чим прийдеться у сподіванні, що виснаженим істотам не вистачить сил пробитися всередину.
-Це… люди? Колись вони ними були. Враховуючи, те, що ми знаємо, роблю припущення: це люди, які забули, як помирати.
-Таке можливо взагалі? І навіть, якщо людина забуде, як помирати - що з того? Вона ж помре все одно, це - одна із основних якостей людини…
-Твоя правда, у ніякий природний спосіб це неможливо. Але ми маємо справу з неприродним, то ж… - тон мага нагадував шкільного вчителя, який пояснює учневі складну теорему. - Та ти знову правий: людина, що втратила здатність помирати - це вже не зовсім людина.
-То вони нечисть? Існують ж безсмертні істоти - ті ж фенікси…
-Які вдають з себе молодших сестер… Ні, не звертай уваги. Але якщо ми вважатимемо цих істот нечистю…
Положення: вони стали такими, бо забули.
Протиріччя: нечисть не може забувати.
Висновок… висновок…
Можливо, вони не можуть запам’ятовувати? Можливо, вони - це протилежність нечисті, анти-нечисть, подібні у всьому за винятком стріли спогадів?
-Якось надскладно виходить…
-Це ти ще не намагався зрозуміти квантову метафізику, Рупрехте, - Артур всміхнувся. - Ось де головоломки.
-Мені все одно… Чим розводити теорії, краще скажи, що нам робити?
-Хотів би я знати… - Артур озирнувся навколо. Вихід з кімнати був лише один і він вів у коридор в якому було повно невідомих, але відчутно недружніх істот.
-А ти не можеш… отією своєю мовою… дуже ввічливо попросити їх всіх щезнути?
-Ні, Рупрехте, на жаль не можу, - Артур зітхнув. - Словник, який уклав мій предок, дуже обмежений. І розширити його не так вже й легко: за кілька сторіч моя родина додала в нього хіба кілька слів.
-То що, невже мовою ангелів не можна сказати “любі друзі, згиньте будь ласочка, як роса на сонці”?
-Ні, не можна, - Артур хитнув головою, потім несподівано витріщився на Рупрехта. -Але можна!
Маг ривком відкинув шафу, якою вони з Рупрехтом підперли двері - і таким самимривком відчинив їх. За дверима був коридор, повний голодних невідомих безсмертних створінь.
Артур підняв голову та голосно промовив щось тою самою незрозумілою Рупрехтові мовою. У відповідь під стелею спалахнуло яскраве біле світло, що висвітило кожен закуток приміщення перед ними. Невідомі створіння спочатку не звернули на це світло уваги - їх значно більше зацікавили двері, що їх відчинив Артур.
А от світлу ці своріння були дуже цікаві. Воно ніби викупало їх у собі - обіймаючи з усіх боків, залазячи під розірвану посохлу шкіру, лоскочучи молочно-білі очі…
Світло подивилося на них і вирішило, що їх не має існувати. Світло стало гарячим, розпеченим, як метал, щойно розігрітий ковалем.
Одна за одною істоти спалахнули білими факелами полум’я.
-Хай буде світло? - Рупрехт косо подивився на Артура.
-Тільки не кажи, що ти почав розуміти цю мову.
-Я догадався по результатах, - Рупрехт потис плечима.
-Але ж спрацювало!
-Але тепер замість невідомої антинечисті ми маємо на руках пожежу!
-Так… - Артур схилив голову. - Невеличкий бічний ефект… Побігли!
-Щось забагато ми з тобою бігаємо, Артуре, - бурмотів Рупрехт, прориваючись крізь полум’я. - Надто забагато.
015
На вулиці на них чекали. Звісно, Рупрехт здогадувався, що проникнення всередину й підпал будови міської ради не пройде непоміченим, але він очікував побачити натовп місцевих мешканців та, можливо, отих приватних лікарів. Для нього вони не мали становити жодної загрози. Тому він сміливо обійшов Артура та першим вибіг за двері…
І вперся у стволи незвичної йому зброї, яку тримали люди у військовій формі, яка не була схожа на жодну з відомих Рупрехтові.
Пролунала команда і військові одночасно вистрілили. Зброя виявилася метателями сіток - але Рупрехт швидко зрозумів, що ці сітки призначалися не для того, щоб ловити людей. Магічні печатки вплетені в їх дизайн притискали його до землі, сковуючи рухи. З-під однієї такої сітки він би ще зміг вибратися, але їх було одразу декілька - і ще кілька вояків вже спрямовували зброю нс нього на той випадок, якщо він все ж спроможеться виплутатися із суміші капрону й заклять.
Рупрехт впав на коліна, безсило намагаючись розірвати плутанину неприродних і надприродних ниток.
Останнім зусиллям він повернув голову назад, скільки міг, щоб побачити, що там робить Артур.
Маг стояв в дверях, піднявши руки вгору.
-Вибач, Рупрехте, - сказав він. - Мені дуже, дуже шкода…
Користуючись тим, що увага невідомих військових була значною мірою сконцентрована на Рупрехті, Артур скоромовкою проговорив кілька нікому незрозумілих слів.
Божествене сяйво вкутало його й вознесло в небеса.
Рупрехт впав на землю.8
