Можна любити місце, і все ж збирати речі, щоб піти.
Можна не шукати виправдань та упиватись розчаруванням, та все ж закривати двері із зовнішньої сторони.
Можна відчувати тягар коріння, яке вже впущено, однак все ж зі зойкотом відриватися, щоб покинути цей клапоть землі.
Можна любити у теперішньому часі, все ж не бажати повертатися.
Це боляче, розуміти, що місце, яке огортає теплом, наносить удари, виснажує та з’їдає. І руки тягнуться надягнути пов’язку на очі, щоб не бачити, що це одне і те ж місце.
Руки шалено трясуться, поки я наповнюю келих очам, що мене прорізають, дивлячись на мене як на зрадницю і ввічливо мовчать.
Я щиро зізнаюсь собі у прихильності до чужих слів, та все ж, коли вони промовляють до мене мовчанням, я мовчу під їхню пісню. Поважаю чужий голос і чуже мовчання.
Келих очей, повних гніву і благання дзвенить об мій келих і я промовляю “будьмо”, знаючи, що через один випитий напій, з’їдений цукерок, помитий посуд та підняття сумки на плече, я промовлятиму “па-па”. Сама не знаючи чому, але я буду намагатися приховати гіркоту у голосі цього слова.
Пісня чужого мовчання меланхолійна. Як тріск пряного, запашного печива у печі, дзвенкіт виделок об тарілки та свист протягу. Це пісня дому, який вже не твій дім. Який і не мав ним бути, та все ж, на виході двері скриплять на мене як на зрадницю.
Я щиро прихильна кожному, з ким розділяла тепло. Однак мені вже не тепло, хоч дрова ще не закінчились, а на столі чекає пряне, запашне печиво.
Можна називати місце, в якому тебе чекають домом. Все ж це не місце, в якому тобі є кого чекати.
Вага відчуття, що я вже чекаю інших речей малює обриси прощання. І можна ігнорувати, деякий час жити, ніби нічого не змінилось, поки одного вечора свист протягу та скрип дверей погучнішають за тріск пряного, запашного печива у печі.
Перш ніж сказати “па-па”, я вже давно попрощалась мовчанням. Ще раніше зі слізьми усвідомила, що чекаю вже інших речей. До цього ще довше обманювала себе і танцювала під пісню чужого мовчання, приховуючи власне.
Всю цю тяглість часу, слів і почуттів, я люблю тих, з ким розділяла відчуття дому. [Переочікувала тривогу в укритті].
І все ще люблю, в теперішньому часі. І все ж збираю речі та притримую двері, щоб не скрипіли так голосно.
