Я заховалась від спеки під ковдру. Так не працює, знаю. Але так на краще.
Дні відчаю минули. Дні, в які я вискубувала заплановане як бур’яни. Бур’яни муніципального пляжу. Стало вільніше. Тепер дні волі. Свободи. Простору. Порожнечі. Моїм ногам та очам відкрився сяйливий пісок днів.
Тепер дні не в очікуванні та не в біганині за привидами, а дні для себе. Дні для днів. Пісок для піску. Сиплеться крізь пальці заради сиплення крізь пальці. І це нестерпно. Як неможливість сховатися від спеки. Пісок швидко нагрівається під зенітом сонця та обпікає кожен крок. Кожну мою стопу у кожному кроці. У кожному кроці пече все те, що знову пригадується. Від чого не сховатися. Від чого себе відволікала вискубуванням бур’янів муніципального пляжу.
На пляжі повно людей. Однак з кожним кроком, з кожною стопою я все більше одна. Я - стопа, що відділяє лінію горизонту сіруватого піску та сіруватого неба. Чи самотньо стопі?
Ховаюся під ковдрою, бо на прибраному муніципальному пляжі видно всі помилки. Всі слова з вітерцем мене наздоганяють. Всі промовлені та змовчані помилки. Слова в очах перехожих, у вигуках чайок, у докорах хвиль. З кожною стопою у кожному кроці пісок жалить соромом, провиною. І клятою покинутістю.
Я визираю з-під ковдри, щоб нагадати екрану ноутбука, що я в нього дивлюсь. Намагаюся. Дивитися та вникати у сюжет. Цього разу я ховаюся від спеки [піску] з ірландськими серіалами, назви яких не запам’ятовую. Не встигають з’явитися титри одного, як вже їх нахабно перебиває інтро наступного. Так я не одна. Так окрім піску мені складають компанію ще меланхолія, католицизм та “гінес”. Так нестерпність стає стерпною. А тепер самотньо стопі?
Розділяю хованки під ковдрою з екраном перед собою, оголена перед самотністю і покинутістю. Ми вдвох з екраном оголені перед самотністю і покинутістю. (Кому з нас обох нестерпніше від спеки та піску?). Ховаємося під ковдрою, немов під янгольським крилом.
Мені дуже тихо. Я заглушила себе голосами, що сперечаються на екрані. Мені погано. Але стерпно. Кімната повна голосів людей, які благають, вимагають, скаржаться та посилають один одного англійською. Плачуть, сміються, дивуються, ненавидять і люблять… мабуть ірландською.
Якою мовою легше говорити про покинутість?
Я маю дякувати. Я звільнена від зайвого. Від бур’янів муніципального пляжу. Від людей, які вирішили піти. (Поселені тепер тільки в моїх екранах, щоб сміятися, скаржитися і робити репости у мене в стрічці).
Мені так туго і тихо давно не було. І від цього якось мирно.
Підкручую яскравість в екрані, бо західне сонце неочікувано зазирнуло у кімнату. Встаю, щоб зсунути разом штори і задивляюсь на видиво у небі. Йогуртний спалах перед очима раптом має повно життя та музики у собі. Повно тепла. Тепла, що не ховає у собі. Тепла без затишку. Тепла, що світить. Світить та оголює всі таємниці. Сонцю не треба казати, що в тебе був складний день чи що тебе покинули. Воно знає. І йому якщо чесно байдуже.
Розсуваю штори ще ширше. Залізаю у ковдру і дивлюсь одним оком в екран, іншим у вікно. Обманюю себе, що взагалі так можна. Авжеж ні. Або я та людина, яка вилазить з ковдри і сповідається у нестерпній тиші сонцю. Або я та людина, яка дивиться серіал, назву якого, навіть не… згортаю повноекранний режим, щоб таки глянути його назву.
Пісок сиплеться крізь пальці, щоб сипатися крізь пальці, а сонце не чекає і покидає. Для ночі. Ніч для ночі.
Що мене збудило? Одномоментне вмикання приладів чи тиша, коли генератор вимикається, а світло ще не ввімкнулося? (Це якийсь жарт? Жарт янгола?).
Крізь щілинку зсунутих штор вперто світить світанкове сонце. Само для себе. Ранок для ранку.
Риска світла мабуть ділить моє обличчя навпіл. Янгольський жарт. Чим сильніше зсуватимеш штори, тим більш концентрована смуга світла жалитиме сонні очі своєю впертістю та нахабністю. Не ображаюсь. Це світло не про мене і не для мене. Сонце для сонця.
Споглядаю елегантність лінії світла на стіні та подушці. Вітерець дмухає штори і смужка танцює. Сама для себе. Так дивно бути очима, що споглядають стрічку світла і водночас бути чимось, що танцює разом з нею. Я не хочу втратити цю мить.
Тиша. Я не буду опиратися їй. Вона ж для себе. Як і вологість моїх очей. Краплинка для краплинки. Ця смужка припинить танцювати і покине подушку.
Якимсь чином хвилююче пасмо світла, що спочиває в мене на подушці, мене заспокоює. Мирно. Ця мить, як тільки завершить сповідь, покине мене. Щоб я була для себе. Щоб жила свої дні для днів.
