Це стається мимовільно. Як і має ставатися.
Раптово, немов дзвоник, дзвін якого невідомо звідки лунає. Як подих долі. Ти просто скоряєшся їй і дозволяєш моменту огорнути себе хвилею почуттів.
Кожного разу, коли я закохуюся в якийсь образ, я немов промовляю безмовну молитву. Я немов пишу її своєю душею, з наміром залишити її непрочитаною. Бо якщо читати власне письмо, воно перестає бути для мене. Воно одягає на себе шари одягу, необхідного, щоб стерпіти непередбачувану суспільну погоду. Я не думаю свою молитву. Я слухаю її. Не намагаюся її запам’ятати. Я просто є у ній.
Це робить акт закоханості, актом діалогу. Між маленьким “я” та великою Душею.
Коли якась дрібниця закохує мене в себе, я втрачаю час. А час губить мене. Я духовно починаю їсти. У цьому моменті, і світлі, що він випромінює, я гублюся і втрачаю відчуття простору. Моя сумка падає з плеча, а телефон розбиває захисне скло, впавши на сіру, повну пилу і бруду, підлогу тролейбуса. У цьому моменті є повно сенсів. Але немає часу. Я закохуюсь позачасово. Мене підштовхує сила краси і я лечу. Падаючи.
Я ніколи не знаю чому і через що саме я знову закохуюся в картину перед собою. Мабуть якби знала, то вже б давно померла від сорому бути настільки сентиментальною.
Однак я певна, що знаки були. Якось так заходило сонце. Якось так дерева лишали тіні, а тролейбус їх ковтав. Якось так по-філософськи водійка керувала тролейбусом.
Кілька фрагментів пам’ятаю. Я помітила її акуратні, ніжно-рожеві нігті. Вона була у джинсах та у кедах vans, а її руде волосся, подекуди всипане сивиною, іскрилося та упивалося травневим сонцем. Я звернула увагу на те, яке акуратне в неї робоче місце. На її зосереджений та по-мудрому простий погляд, що вдихав закоханість у її профіль. Будучи просто жінкою середніх літ, вона закохала в себе. Будучи просто водійкою. Будучи просто людиною, що плавно керує транспортом. Будучи просто спокоєм у плоті, вона закохала в себе. І я закохалася у неї та у цю картину.
Я полюбила життя, яке втиснулося та засунуло себе на замок у цій вічності. Так по дрібному і так легко я схиляюся перед красою життя і оголяюся перед тим спектром, який ми називаємо любов’ю. Я вже не пам’ятаю ні рис тієї жінки, ні той день, ні себе тоді. Однак я все ще ношу у собі один слід [поріз] - лоскіт янгольського крила, яке мене тоді зачепило.
Я дійсно не знаю чому і для чого я так закохуюсь у дрібниці. Чому так легко падаю дрібницям у полон.
Але після кожної такої дрібної закоханості, я більшаю, ширшаю і росту. Я тішуся, що лишаюся з ілюзіями, немов торкнулась чогось із чарівного задзеркалля. Принаймні так відчувається. Після кожної такої дрібної закоханості я менш голодна і дійсно немов поїла трохи. Трохи того сонця. Трохи того тепла. Трохи тієї жінки. І я вдячна за це.
Я пишу про це, щоб відчути та посмакувати цим коханням, цим життям ще раз. Пишу, щоб зробити свої почуття до себе і до життя більш справжніми. І я вдячна за це.
Хоча, зараз, я знову голодна. Душа знову терзається у пошуку знаків, що вкажуть, що життя до нас обох прихильне. Мені знову нічого не смакує і залишається лише сподіватися, що якась чергова дрібниця мене ще у себе закохає.
[І я вдячна за те, що можу сподіватися]
