Пролог
2025 рік. Земля, що століттями дихала весняним теплом Лади та громовицями Перуна, промерзла до кісток. Зі сходу, немов зимовий подих, сунула Мара — богиня мору, що перетворила степи на крижану пустку. Темрява повзла поміж містами, а її армія, яка складалася з упирів, нічниць та криксів, сіяла відчай. Стародавні ліси завмирали, ріки сковував лід, а шепіт духів ставав дедалі тихішим або і зовсім замовкав.
Світ людей, де панував мир, тепер став світом, де виживали. Люди ще не знали, що їхня битва — це відлуння великої війни, що точиться між богами. В їхніх серцях ще жевріла надія, але Мара прагнула загасити її назавжди, щоб її влада стала вічною, а світ — її могилою.
І тільки найдавніші духи пам'ятають пророцтво, що коли настане найбільша темрява, народиться той, хто зможе знову запалити світило на світовому дубі, та знайде чашу життя, яка здатна врятувати всіх.
Розділ 1. Останній прихисток
2025 рік. Повітря над маленьким селом, що притискалося до густих лісів, було наче кришталеве — чисте, але з кожним подихом ставало все холоднішим. Олесі було двадцять два, і вона майже не пам’ятала світу, де за обрієм не висіла тінь. Війна була не лише в новинах, вона була в повітрі, у напруженому шепоті дерев, у сумовитих поглядах односельців, що працювали на полях, які, попри все, продовжували дарувати життя.
Їхній дім, старенька хата з побіленими стінами, тримався на диво. Його оберігав Домовик — маленький, сивий дух, що жив за піччю. Він завжди був там, його присутність відчувалася у затишку, в теплому запаху хліба, у неспішному поскрипуванні підлоги. Він був їхнім мовчазним оберегом, і, здавалося, його сила захищала не лише від ворожих снарядів, але й від глибшої, незрозумілої темряви, що сунула зі сходу.
Олеся сиділа на ґанку, розглядаючи вишитий на її старовинній сорочці візерунок. Кожен хрестик був символом, кожна нитка — історією. Вона розуміла їхню мову з дитинства, бо знала: у цій вишиванці, як і в ній самій, є сила, що передавалася від покоління до покоління. Вона відчувала, як її серце прискорюється, коли над обрієм пролітав гул вибухів, і як її Домовик починав схвильовано тупцювати по кімнаті.
Тієї ночі вона не могла заснути. Холод проникав у хату навіть крізь зачинені двері. З печі почувся шерхіт, а потім вона побачила його — її Домовика. Він вийшов зі свого укриття і, немов примарна тінь, став посеред кімнати. Його очі світилися тьмяним, але рішучим світлом.
— Час настав, дитино, — прошепотів він голосом, що звучав як шелест сухого листя. — Темрява, яку ви бачите — це лише її тінь. Марена йде, і її мета — не міста, а сама душа цієї землі. Вона прагне задушити останнє життя, що залишилося у світі, і зробити його своїм царством.
Олеся нічого не розуміла, але в її серці все ставало на свої місця. Вона завжди відчувала, що це не просто війна, а щось більше. Домовик простягнув їй старовинну Лунницю, срібний оберіг у вигляді півмісяця.
— Цей амулет захистить тебе. А це, — він вказав на маленьку вишиту торбинку, що лежала на столі, — твоя Чарівна торбинка. Вона завжди буде повна, поки в твоєму серці є віра.
— Куди я маю йти? — запитала вона.
— Твій шлях лежить на захід, до гори, де зустрічаються світи. До Гори Триглав. Тобі потрібно знайти там богів, що можуть наділити тебе силою. Іди, Олесю. Наша доля в твоїх руках.
Дівчина довго не вагалася. Вона одягла Лунницю, взяла Чарівну торбинку, кинула останній погляд на свою рідну хату і вийшла в ніч. Залишивши тепло свого дому, вона зробила перший крок у невідоме, крок, що мав або врятувати світ, або знищити його назавжди.
Розділ 2. Стежка крізь морок
Ніч поглинула село. Олеся йшла далі, залишивши за спиною останній прихисток. Холод, що раніше здавався лише передвісником, тепер огортав її повністю. Вітер став гострішим, він шепотів щось незрозуміле, а його голос був схожий на плач загублених душ. Дівчина відчувала, що це не звичайний вітер, це був подих Марени, який проникав у кожну шпаринку, намагаючись дістатися до її серця.
— Я йду. Я повинна йти, — шепотіла вона сама до себе, стискаючи Лунницю на шиї. — Але чи зможу я? Я ж просто Олеся. Я не герой із казок.
Вона не була впевнена у своїх силах. Вона лише знала, що не може залишити свою землю на поталу. Вона відчувала, як у неї забилося серце від страху, коли почула глухі вибухи. Це була робота упирів. Вони не просто руйнували, а висмоктували з землі її життєву силу. Лунниця на її грудях відчутно похолола, і Олеся зрозуміла, що оберіг реагує на загрозу.
Дівчина дійшла до Лісу Берендея, що раніше був повний зелені, він виглядав як чорний лабіринт. Листя майже не було, а ті нещасні гілочки, що залишилися, були викривлені морозом і болем. Але десь усередині, глибоко в коренях, вона почула тихий писк. Це були Хухи — маленькі пухнасті духи, схожі на клубочки моху, які тремтіли від страху.
Олеся нахилилася.
— Ви теж боїтеся? — тихо запитала вона.
Хухи почали кружляти навколо її ніг, наче маленькі цуценята, а потім показали лапками вглиб лісу. Їхні вказівки привели її до джерела, що було єдиним не замерзлим місцем у лісі. Там вона зустріла Лісову Бабу. Вона сиділа, вмостившись на камені, на її обличчі було стільки зморшок, скільки років цьому лісу. Вона була не страшною, як у казках, а скоріше втомленою, але її очі світилися мудрістю. Вона знала, хто така Олеся і навіщо вона прийшла.
— Я чекала тебе, дитино, — прохрипіла вона, а її голос був схожий на шелест осіннього листя. — Я бачу твій страх, але я також бачу вогонь у твоїх очах. Ти — це віра, що залишилася у нашому світі.
Олеся відчула, як її щоки залилися фарбою від збентеження.
— Я не розумію… Я не знаю, чи зможу я. Все, що я маю, — це цю Лунницю і Чарівну торбинку, а навколо — лише морок.
Лісова Баба м’яко посміхнулася.
— Цього достатньо. Пам'ятай, що у твоєму серці є сила, що не згасала століттями. Ти — не лише плоть, ти — душа цієї землі. Візьми це, — вона простягнула їй маленьку Чарівну сопілку, вирізану з папороті. — Цей інструмент допоможе тобі врятуватись від упирів. Вони не переносять музику. Їхня сутність — це порожнеча. Заповни цю порожнечу музикою, і вони розвіються, як дим.
Лісова Баба вказала на схід, де було чутно глухі вибухи.
— Це їхній шлях, а твій — на захід. Іди до джерела Дударів, що ховаються за трьома соснами, і вони покажуть тобі вірний шлях.
Олеся взяла сопілку, вона відчула, як її серце забилося швидше від рішучості.
— Дякую, — лише змогла вимовити вона.
Попрощавшись із Лісовою Бабою, вона вирушила далі. Тепер вона була не просто дівчиною, а воїном світла, що йшов на битву, і її віра, так само, як і Чарівна торбинка, ставала все міцнішою. Вона прямувала до джерела Дударів, щоб почати свою боротьбу за життя.
Розділ 3. Мелодія надії
Стежка, яку вказала Лісова Баба, вела Олесю далі, вглиб замерзлого лісу. Вона обережно йшла по хрусткому снігу, відчуваючи, як Лунниця на її шиї то зігрівається, то холоне, реагуючи на непомітну магічну енергію навколо. Напруга, що панувала в повітрі, почала потроху розсіюватися. Олеся відчула, як її серце б'ється повільніше, а її свідомість наповнюється спокоєм.
Здавалося, ніщо в цьому світі не могло видавати звуки, але звідкись, з-за трьох старих, покручених сосен, до неї донісся тихий, але натхненний передзвін. Він був ніжний, немов краплі роси, і при цьому могутній, немов гімн, що вітає новий день. Це були Дударі.
Дівчина обережно зазирнула за дерева. Біля незамерзлого джерела, на листі водяної лілії, сиділи маленькі, наче жабенята, істоти. Їхня шкіра була переливно-зеленою, і вони тримали в лапках крихітні дудки. Їхня музика була чистою, наповненою радістю, яка, здавалося, змушувала навіть дерева навколо прокидатися.
Олеся наважилася вийти на галявину. Побачивши її, Дударі замовкли і затремтіли від страху, ховаючись у траві. Їхня музика була єдиним, що захищало їх, і вони боялися, що чужинка може відібрати її у них.
— Не бійтеся, — лагідно промовила дівчина, тримаючи в руці Чарівну сопілку. — Лісова Баба послала мене до вас. Вона сказала, що ви знаєте шлях до Гори Триглав.
Дударі обережно визирнули. Один з них, що здавався трохи сміливішим за інших, підстрибнув до неї та торкнувся її Лунниці. Відчувши тепло і силу оберега, він відступив, а потім, жваво заграв. Його мелодія несла в собі не лише музику, але і слова, які Олеся чітко розуміла.
— Тобі потрібно пройти далі, але дорога буде небезпечною. Перед Горою Триглав є місце, де панує мовчання, і там ти зустрінеш Чугайстра. Він може бути і другом, і ворогом. Тобі потрібно заграти йому. Нехай твоя музика розтопить його серце, бо він танцюватиме. І якщо ти не зможеш, він затанцює тебе до смерті.
Олеся взяла свою Чарівну сопілку і заграла просту мелодію, яку колись чула від свого діда. Музика наповнила повітря, і Дударі замовкли, слухаючи її. Вони були вражені тим, як її мелодія поєднувалася з їхньою власною.
— Ти наповнена силою, — сказали Дударі в один голос, і їхні очі засяяли. — Твій шлях — це шлях віри. Але пам'ятай, щоб дійти до Гори Триглав, тобі доведеться пройти через Мертву ріку.
Розділ 4. Перехід через річку забуття
Олеся йшла далі, залишивши за спиною джерело Дударів. Вони, немов маленькі охоронці надії, проводжали її поглядами, і їхня музика звучала в її серці. Стежка привела її до місця, де світ замовк. Перед нею, немов рана на тілі землі, лежала Річка Смородина — широка, чорна, її вода не текла, а була застиглою. Повітря було настільки важким, що кожен вдих був наче ковток отрути. З-за обрію було видно смугу світла, що ніби запрошувала її йти далі. Це був Калина-міст, який мав привести її до Гори Триглав.
Дівчина ступила на міст, і з першим кроком холод пронизав її до кісток, Лунниця на її шиї стала крижаною. З усіх боків почали з'являтися блукаючі вогники, що мерехтіли, наче очі зла, намагаючись збити її зі шляху. Вони не були добрими, а лише ілюзіями, які заманювали на погибель.
— Не дивись на них, іди вперед, — прошепотіла вона сама до себе, стискаючи руки в кулаки.
Але тут, з холодної води, почали підніматися нічниці. Їхні голоси звучали в її голові, відлунюючи спогадами, які, здавалося, були колись, але тепер здавалися чужими. Вони шепотіли про її страхи, про її невпевненість.
— Ти просто дівчина, що ти можеш? — шепотіли вони. — Твоя боротьба марна. Ти залишила свій дім. Заради чого?
Олеся відчула, як її ноги стають ватними. Вона майже не могла дихати, а її серце боліло від відчаю, яке було таким же холодним, як і вода під ногами. Їй здавалося, що її поглинула темрява. Вона хотіла зупинитися і просто здатися. Хай вже буде.
Раптом, коли її рука потягнулася до краю моста, в її очах спалахнув маленький вогник. Це був спогад про рідну хату, про тепло печі, про голос Домовика. Це був не просто спогад. Це була її віра, що не згасла. Вона була вогнем, який ніхто не міг загасити.
Нічниці продовжували шепотіти, але їхні голоси вже не мали такої сили, а вогники відступили. Вона взяла свою Чарівну сопілку і почала грати. Її музика, як світло, пронизала темряву. Вона була настільки потужною, що змогла відігнати зло, і Олеся знову відчула, що її ноги наповнилися силою.
Вона дійшла до кінця моста. Перехід був завершений. Позаду залишилася Мертва ріка та морок, а попереду — чиста, освітлена Місяцем дорога. Вона була виснажена, але в її серці палала надія. Вона зрозуміла, що її сила не в магічних предметах, а в ній самій. Вона підняла голову і рішуче пішла далі, знаючи, що тепер вона готова до будь-якого випробування.
Розділ 5. Танець Чугайстра
Покинувши берег, Олеся опинилася в новому, дивному світі. Тут не було крижаного повітря, як у царстві Марени, і не було смутку, як у лісі, що страждав. Це місце було сповнене тиші. Навіть вітер, здавалося, завмер, і єдиним звуком був хрускіт снігу під її ногами. Олеся інстинктивно відчувала, що це царство Чугайстра.
Вона йшла, слухаючи лише своє серце, яке підказувало їй правильний шлях. Незабаром вона побачила його. Високий, худий, одягнений в білий одяг, він стояв біля самотньої старої верби. Його обличчя було добрим, а очі сяяли вогнем. Він був не злим, а скоріше самотнім.
— Я чекав тебе, дівчино, — пролунав його голос, немов шелест листя. — Дударі казали мені, що ти йдеш. Вони вірять у тебе. А я перевірю.
Олеся відчула, як її серце забилося сильніше. Вона знала, що він не бажає їй зла, але в його очах була рішучість.
— Ти вмієш танцювати? — запитав він. — Бо якщо ти не знаєш ритму, я затанцюю тебе до смерті.
Він простягнув їй руку, і Олеся, не вагаючись, взяла її. Він почав свій танець, і його рухи були настільки стрімкими та швидкими, що вона ледь встигала за ним. Його ноги, що з такою легкістю ступали по землі, немов були крилами, а його рухи, що були настільки граційними, немов розповідали історію. Дівчина відчувала, як її ноги починають боліти, а її серце калатає від напруги. Вона розуміла, що їй не вистачить сил, і вона не зможе йти в його ритмі. Вона почала чіплятись.
— Ти падаєш! — сказав він, посміхаючись. — Тобі не вистачає ритму, а твій танець наповнений болем!
Олеся зрозуміла, що вона не може перемогти його. Вона відпустила його руку і відійшла на кілька кроків. Вона взяла свою Чарівну сопілку і почала грати. Її музика була не просто мелодією, а розповіддю про її подорож, про страхи, про надію. Музика була її серцем, що виливалася в ноти. Чугайстер перестав танцювати і почав слухати. Він був настільки вражений, що його очі засяяли ще яскравіше.
— Ти змусила мене зупинитися, — прошепотів він, — твоя музика — це танець твого серця, а він сильніший за мій танець.
Олеся відчувала, як її сили відновлюються. Чугайстер зник, а на його місці залишилася лише Чаша життя. Олеся зрозуміла, що вона пройшла випробування і що Чугайстер — не ворог, а лише випробовувач. Вона взяла Чашу життя і пішла далі. Вона знала, що тепер вона готова до зустрічі з богами на Горі Триглав.
Розділ 6. Святилище під горою Триглав
Здолавши випробування на Мертвій ріці, перетанцювавши Чугайстра та отримавши Чашу життя, Олеся відчула приплив сил. Вона йшла далі, а навколо вже не було того гнітючого мороку. Проте шлях залишався небезпечним. Замість чистого неба, над головою висіла сіра імла, і, здавалося, сама земля втомилася. Шлях, який їй вказали Дударі, вів до місця, яке в сучасному світі було напівзруйнованим заводом, що стояв у самому серці колишнього промислового міста.
Коли дівчина підійшла ближче, її шия відчула поколювання — це була її Лунниця, яка реагувала на щось невідоме. Старі стіни, покриті іржею, немов дихали давньою, забутою магією, і Олеся не відчувала страху, а лише глибоку повагу до цього місця. Вона знала, що вона на правильному шляху, але не знала, що їй робити далі. Вона обережно пройшла через розбиті ворота і опинилася усередині. Навколо були лише руїни. Вона йшла далі, слухаючи лише свої внутрішні відчуття, які підказували їй правильний шлях. Вона відчула, як її ноги самі ведуть до місця, де знаходилися старі, покинуті сходи.
Зійшовши вниз, вона опинилася у величезному залі, схожому на печеру. У повітрі з'явився приємний запах, що був немов сумішшю трав, квітів та диму. У його центрі стояло три трони, на яких сиділи Лада, Стрибог та Мокоша. Їхні очі були сповнені мудрості, а обличчя не виражали жодних емоцій. Вони дивилися на неї. Олеся, відчувши трепет, опустилася на коліна і мовчала.
— Ти прийшла, — пролунав голос Лади, сповнений тепла, але в той же час рішучості. — Ми бачили твій шлях, твоє серце, твій біль. Ти витримала.
Олеся підняла голову. Вона відчувала, що це не просто боги, а сама душа цієї землі.
— Я прийшла, — тихо сказала вона. — Я прийшла, щоб отримати сили та знайти Живу та мертву воду. Мара йде, і лише вона може врятувати нас.
Лада кивнула головою, а Мокоша заговорила голосом, схожим на гул землі.
— Ти отримала Чашу життя від Чугайстра. Це знак того, що він вірить у тебе. Але Жива та мертва вода знаходиться в іншому місці. Тобі потрібно пройти до Річки Смородини, але цього разу ти підеш іншим шляхом. За її межами знаходиться місце, де ти знайдеш те, що шукаєш.
Стрибог вказав рукою вбік, і на стіні з'явилася карта світу. Він показав їй шлях.
— Ти отримаєш від нас останні дари. Це Золотий перстень та ключ, який відкриє двері до джерела. Але Мертва ріка — це небезпечне місце, тому ти повинна бути обережною.
Олеся розуміла, що її шлях ще не завершений. Вона відчувала, що їй потрібна не лише Жива та мертва вода, а і щось інше, чого вона ще не знала.
— А що мені робити із Золотим перснем? — запитала вона. — Домовик не розповів мені про нього.
Лада знову посміхнулася.
— Ти дізнаєшся про нього пізніше, він — це ключ до перемоги, але він дасться тобі лише тоді, коли ти будеш готова. А тепер іди, дитино, час спливає, а Мара вже на порозі.
Олеся піднялася з колін, вклонилася богам і вийшла із зали. Її тіло було легким, немов його наповнили новою енергією, а її серце — новою рішучістю. Вона не знала, що на неї чекає, але вона знала, що вона не відступить, і що вона знайде Живу та мертву воду.
Розділ 7. Повернення до джерела
Покинувши Святилище Олеся попрямувала назад. Її шлях був знайомим, але тепер вона йшла з іншим почуттям. Вона була обтяжена не лише Чашею життя та Золотим перснем, але й величезною відповідальністю, яку на неї поклали боги.
«Це не просто подорож, — думала вона, — це місія, яку мені доведеться виконати, незважаючи на все». Її свідомість була сповнена рішучості, але десь у глибині душі ховався тихий, невпевнений голос. «Чи зможу я? Я лише людина. Чи вистачить у мене сил?»
Чим ближче вона підходила до Річки Смородини, тим більше наростала тривога. Повітря знову ставало холодним, і її накрило відчуття дежавю. Ось вона знову, на березі річки, що несе смерть. Цього разу не було блукаючих вогників, не було нічниць, була лише тиша. Здавалося, навіть Мара не наважувалася ступати в це місце. Напруга в її тілі наростала, а на шиї, де висіла Лунниця, з'явилося неприємне відчуття, що ніби щось душить.
Олеся зупинилася на березі і, заплющивши очі, спробувала заспокоїтись. Її розум почали наповнювати спогади. Вона згадала свою бабусю, яка часто співала їй пісні, щоб заспокоїти. Олеся почала співати. Її голос, тихий та ніжний, лунав над мертвою річкою, а її пісня була наповнена теплом та любов'ю, що здатні були відродити життя.
Ой, вітре-вітре, мій брате,
Не збивай мене з дороги.
Ти ж знаєш шлях мій єдиний,
До сонця, до весни.
Кожна нота була кроком до перемоги. Її спів був її щитом. Він наповнив її силою, і вона знову відчула, як у неї з'являється рішучість.
Олеся дістала Золотий перстень та ключ, що були її останніми дарами від богів. Вона закрила очі і згадала слова Мокоші: «Це ключ, який відкриє двері до джерела». Вона відчула, як її розум прояснюється. Погляд дівчини упав на дерево, яке стояло на березі, — це був старий дуб, його гілки були вигнуті, а кора — потріскана. Вона підійшла до нього і доторкнулася. Її руки самі почали обмацувати кору, і знайшли маленьку виїмку, яка була схожа на кільце. Вона вставила ключ у виїмку і, одягнувши Золотий перстень, повернула його.
Дуб, що стояв перед нею, немов ожив. Він почав світитися м'яким, теплим світлом. А з його стовбура почала витікати вода. Це була Мертва вода — чорна, наче смола, але вона не була холодною, а навпаки — теплою, і вона несла не смерть, а пам’ять. Вона обережно набрала її у Чашу життя. Вона розуміла, що це не просто вода, а пам’ять її народу, його історія, його біль та його перемоги.
Вона пішла далі, і незабаром вийшла до джерела, де текла прозора, немов сльоза, вода. Це була Жива вода. Вона була не холодною, а теплою, і несла в собі життя, яке давало сили. Вона набрала і її у Чашу життя та пішла далі. Вона знала, що тепер у неї є все, щоб перемогти Мару, але вона розуміла, що і шлях ще не завершений. Вона має знайти місце, де зможе відродити життя і принести надію. Це місце знаходиться біля Світового Дуба, який знаходиться на Лисій Горі.
Олеся підняла голову і подивилася на схід. Вона бачила, як над обрієм з'являється сіра хмара, яка була схожа на завісу. Це була Мара. І Лиса Гора чекала на неї. Дівчина зрозуміла, що тепер вона готова до будь-яких випробувань, і що вона не одна. Олеся подивилася на свої руки, що були повні сил, і пішла далі, до своєї долі.
Розділ 8. Поклик Лисої Гори
Олеся попрямувала на схід, де темна хмара, схожа на завісу, повільно повзла по небу. Кожен крок був не просто рухом, а рішенням, яке вимагало від неї всієї рішучості. Дівчина відчувала, як навколишній світ стає іншим. Повітря було важким, з гірким присмаком, що нагадував запах іржі та зів'ялого листя. Від цього запаху в неї крутилася голова, а свідомість почала затуманюватися.
Вона йшла, слухаючи лише свої внутрішні відчуття. Вона згадувала Домовика, який обрав її, Лісову Бабу, що дала їй Чарівну сопілку, Дударів, що грали музику надії, та Чугайстра, що вчив її вірі. Всі вони були її дороговказами.
«Чи достатньо цього?» — думала вона. — «Чи вистачить мені сил, щоб протистояти злу, яке загрожує моєму світу?»
Напруга в її тілі наростала, а на шиї, де висіла Лунниця, з'явилося неприємне відчуття, що її ніби щось душило. Дівчина підняла голову і побачила Лису Гору. Вона була не просто горою, а місцем, де зустрічалися світло і темрява. Її вершина була покрита снігом, а схили — чорною землею, що була, немов спалена. Вона почала підніматися, і з кожним кроком відчувала, як сили повільно зникають. Але дівчина продовжувала йти, слухаючи лише своє серце.
На вершині Олеся побачила Світовий Дуб. Він був величним, але на його стовбурі були глибокі тріщини, а його листя було засохлим. Це був результат діяльності Мари, яка стояла біля нього, висока, з чорними очима, що були, немов дві чорні діри, і з довгим волоссям, що було схоже на павутину. Поряд з нею стояв Руєвіт — високий чоловік, його обличчя було сповнене ненависті, а в руках він тримав меч, що був схожий на блискавку.
— Ти прийшла, дівчино, — пролунав голос Мари, схожий на шелест снігу. — Ти прийшла, щоб відродити світ? Але ти не зможеш. Ти не гідна цієї місії.
Олеся відчула, як її тіло затремтіло, але вона не відступила бо знала, що не одна. Дівчина подивилася на свої руки, що були повні сили, та перевела погляд на Мару та Руєвіта. Вона знала, що готова до боротьби, і що може перемогти.
— Я не гідна? — пролунав голос Олесі, сповнений рішучості. — Я йшла крізь темряву, і не зламалася. Я перейшла Річку Смородину, і вона не забрала моєї пам'яті. Я знайшла Живу та мертву воду, і готова її використовувати. Я — це душа цієї землі.
Мара здивовано подивилася на неї, а її очі засяяли злістю. Руєвіт підняв свого блискавичного меча до неба, він був готовий до битви.
— Я думала, ти будеш молити про пощаду, — промовила Мара. — Але ти знайшла сили. Ти будеш битися зі мною, а я покажу тобі, що таке справжня темрява.
Олеся підняла Чашу життя і зробила крок вперед, до своєї долі. Вона знала, що вона готова до будь-яких випробувань, і що вона не одна.
Розділ 9. Останній танець світла і темряви
Напруга на вершині Лисої Гори була настільки відчутною, що здавалося, саме повітря стає густим, мов смола. Олеся, тримаючи в руках Чашу життя, зробила перший крок назустріч своїй долі. Її обличчя було спокійним, але очі горіли рішучістю.
— Невже ти думаєш, що з кількома цяцьками зможеш протистояти нам? — зневажливо промовила Мара, а її голос, схожий на скрегіт льоду, відбивався від схилів гори.
Не втрачаючи часу, Руєвіт кинувся вперед, націлившись на Світовий Дуб. Його меч, схожий на блискавку, розсік повітря і впився у стовбур Дерева. З рани полилася не смола, а чисте, сяюче світло, що миттєво почало тьмяніти. Світовий Дуб застогнав, і земля затремтіла. Олеся відчула гострий біль, немов це її власне серце пронизав меч.
— Зупиніться! — закричала вона, її голос був сповнений відчаю. Вона дістала Чарівну сопілку і почала грати. Її мелодія була непростою музикою, а живою стіною, що захищала Світовий Дуб. Вона грала про своє кохання до рідної землі, і цей звук був настільки потужним, що змусив Руєвіта зупинитися. Його очі, що були сповнені ненависті, на мить стали чистими, але Мара лише посміхнулася.
— Ти марнуєш сили, дівчино, — прошипіла вона. — Дерево вже вмирає. Ти нічого не зможеш зробити.
Олеся відчувала, як сили покидають її. Вона розуміла, що музики вже недостатньо. Біль за Світовий Дуб був нестерпним. Дівчина подивилася на свої руки, що були повні сили, в очах спалахнув вогонь. Це був вогонь віри, вогонь любові до її народу, вогонь її душі. Лунниця на шиї засяяла срібним світлом, що розвіяло темряву.
— Ти помиляєшся, Мара! — її голос пролунав гучніше, ніж будь-коли. — Я — це душа цієї землі!
Олеся підняла руки догори і з долонь вирвався сріблястий потік енергії, що, немов блискавка, вдарив у Мару. Богиня крижаної смерті закричала від болю. Її тіло почало розсипатися на тисячі крижаних уламків, а чорне волосся розвіюватись в повітрі. Вона відчула нестерпний біль, не від фізичного удару, а від дотику до істинної, живої сили, яка була для неї отрутою. Мара зникла, залишивши по собі лише крижаний подих.
Руєвіт опустив свій меч. З його очей поволі почала сходити ненависть, і він, немов знесилений, упав на коліна. Він був не злим, а лише знедоленим і самотнім богом, який не міг знайти свого місця у світі. Олеся підійшла до нього і торкнулася його. Він подивився на неї, і його очі засяяли вдячністю.
Потім Олеся знову звернула свій погляд до Світового Дуба. З його рани все ще сочилося світло, але воно було ледь помітним. Вона використала Золотий перстень. Він засяяв яскравим, золотим світлом, і це світло обгорнуло Світовий Дуб. Потім вона виплеснуласпочатку Мертву воду, що зцілила його рани, а потім Живу воду, що відновила енергію і силу дерева, яке почало оживати. Його листя стало зеленим, а його кора — гладкою.
Олеся опустила Чашу життя і подивилася на світ. Сніг почав танути, а на землі з'явилася перша зелена трава. Вона відчувала, що вона зробила щось неймовірне. Але вона також відчувала, що вона повністю виснажена.
Розділ 10. Повернення додому
Напруга на вершині Лисої Гори спала, залишивши після себе лише відчуття нереального спокою. Олеся, повністю виснажена, опустилася на коліна. Її руки тремтіли, але в душі був світ, якого вона ніколи раніше не відчувала. Вона дивилася, як сніг починає танути, а на чорній землі пробиваються перші зелені пагони. Повітря наповнилося запахом весни та вологої землі, що оживала.
Вона підняла очі і побачила, як Руєвіт піднімається з колін. Його обличчя більше не було сповнене ненависті, а в очах, що були сповнені спокоєм, була лише вдячність. Він підійшов до неї і простягнув їй руку.
— Ти врятувала мене, — тихо промовив він. — Ти показала мені, що не всі люди однакові, і що в них є надія. Ти — справжня героїня.
Олеся намагалася піднятися, але її ноги не слухалися. Руєвіт зрозумів її стан.
— Ти дуже втомлена, — сказав він. — Дозволь мені допомогти тобі. Я проведу тебе додому.
Олеся не мала сили відмовити, і вони вирушили в дорогу. Шлях назад був легким та швидким, і, здавалося, сама природа допомагала їм. Вони пройшли крізь ліс, що був тепер зеленим, і перейшли через Річку Смородину, яка тепер текла кришталево чистою водою.
На її рідному пагорбі, де стояв її дім, Руєвіт зупинився.
— Далі я не можу йти. Моє місце в іншому світі. Але я хочу залишити тобі подарунок.
Він дістав з кишені маленький, гладкий камінець, що був схожий на блискавку.
— Це частина мого меча. Він більше не буде нести смерть, а лише удачу. Не забувай про мене.
Руєвіт простягнув камінь дівчині та вклав його їй до рук. Дівчина прийняла подарунок та обернулась подивитись на свій будинок.
— Можливо все ж таки завітаєш на чай? — але коли Олеся обернулась подивитись на Руєвіта, той безслідно зник. Ніхто не знав, звідки прийшов, і куди він пішов.
Дівчина помалу піднялась на пагорб до будинку та побачила свого Домовика, який стояв на порозі і чекав її. Він посміхнувся їй, і Олеся зрозуміла, що вона вдома. Олеся обійняла його, і на очах з'явилися сльози радості.
З того дня в її селі життя почало відроджуватися. Весна прийшла раніше, а літо було теплим і сонячним. Люди стали більш відкритими та доброзичливими. Олеся стала для них символом надії та віри. Вона не розповідала всього про свою подорож, але знала, що вона зробила щось неймовірне. Вона врятувала світ, а також знайшла себе. Та зрозуміла, що в кожному з нас є сила, щоб змінити світ, і що ця сила — це любов.
