Написав Туомас Пірінен із допомогою Ріка Прістлі та Алессіо Каваторе.
Переклав st_neOh для Крипти Архівіста із допомогою malalmalice.
Останнього року другого тисячоліття, за п'ятсот років до правління найшляхетнішого імператора Карла Франца, настали часи раніше небачені. Прямо як перед народженням божественного Зиґмара, вогняні крила у небі знову провістили прихід великих подій – прихід Чуми, прихід Війни, прихід Голода та Мора.
Бодай нечестиве ім'я його нині викреслено з записів Великої Бібліотеки Альтдорфа, а руїни спопелив Магнус Рятівник Імперії, я розповім вам історію проклятого міста, знищеного гнівом богів.
Я розповім вам історію міста
Мордгайм
Почуйте ви мою мелодію: ах, як співає моя флейта! Почуйте мій клич, смертні, та не думайте за те, що чекає у тінях, куди сиреною він вабить. Приходьте люди, приходьте щури, приходьте створіння пітьми. Глухі до криків тих, хто йшов перед вами, сліпі до краю безодні, куди веде вас танцюючий крок.
Танцюйте під мелодію моєї флейти, хоч ноги босі у крові. Усміхайтеся зі мною, хоч злізла шкіра оголила посміх черепів. Смійтеся зі мною, хоч горлянки й душить жовч. Усі ви, бо, мої ляльки, і я поведу вас у веселий танок.
Веселий танок смерті.
Минуло вже майже двадцять століть відтоді як Зиґмар Гельденгаммер очистив наші краї від мерзенних орд, що колись їх населяли. Так заснували найвеличніше з царств роду людського – Імперію. Сьогодні думки наші ізнову линуть до Зиґмара, Бога Битв, Зиґмара, Батька Людей, адже добігає кінця перше тисячоліття й наближається час його другого пришестя. Сонми людей збираються у храми по всій нашій землі, щоб взнати про численні дива, які мусять сповістити повернення живого бога до свого народу.
Літописець Остермарка - запис за рік 1999-й
Імперія у Полум'ї
Ніколи ще не потребували ми Батька Людей так сильно, як в останній рік останнього віку другого тисячоліття. Імперія, колись могутня зброєю й хоробра духом, зараз роздерта війною, послаблена корупцією та занепадом. Цими темними й жахливими днями жоден Імператор не править єдиною державою, натомість роздроблена вона на багато земель: від Остермарка на холодній півночі до Віссенланда на далекому півдні, від Марієнбурга близ Західного Океану до Сильванії попід Горами Краю Світу. Лорди застрягли в міжусобицях, воюючи з власними братами та сусідами водночас. Ось так і сваряться вельможі за регалії, поки лиходії гуляють на волі.
Але ніхто не страждає так сильно як бідняки-знедолені, тож не дивно, що вдаються вони до розпусти, пияцтва та усіх можливих вад. Жалюгідне їхнє існування: вбивають їх недруги вогнем та мечем, випивають з них останні соки податківці та грабують розжирілі на безладді торговці.
Саме в місті Мордгайм, що лежить в землі Остермарка, першого дня тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року ери Зиґмат віщунка Сестер Зиґмара вперше помітила у нічному небі довгоочікуване знамення. Подібне йому іще понад п'ятсот років тому в своїх текстах передбачив пророк Макадамн з Ґрейлла:
У місті його сестер, повернеться він до нас на крилах вогню.
Зі свого трону віки царюватиме у нетлінній плоті:
Не торкнеться смерть тих, хто стане опліч до нього.
І правитимуть разом лорди північні землями світу цього.
Пісні Макадамна - вірш CXXVI
Лише тоді стало зрозуміло – йдеться саме про Мордгайм. Найпівнічніше місто Імперії, яке, крім того, правило домівкою Священного Ордена Сестер Зиґмара, «сестер» з пророцтва. Щодо ж «крил вогню» усе було просто очевидно. У нічному небі яскраво сяяв священний знак самого Зиґмара – двохвоста комета, яка дві тисячі років тому провістила його народження. І щоночі ставала вона дедалі яскравішою. І щодня линули люди до Мордгайма, поки Імперією ширилася звістка про незабарне сходження Зиґмара на пломенистих крилах.
Минали дні останнього року двадцятого століття, а комета усе росла й росла, аж поки не щезла ніч із вулиць Мордгайма. Полум'я її так вирувало попід хмарами, що навіть Сонце поруч здавалося холодним та тьмяним. Під цим зловісним світилом люди Мордгайма неначе забули будь-яку скромність та віддалися безупинній оргії розпусти. Хто зна, скільки душ напхалися у це місто? Скільки сотень тисяч з'їхалися з усієї Імперії, що на кожній вулиці кожного району безперервно лунала музика веселощів? За міськими мурами гамірні натовпи новоприбулих штовхали й давили один одного. Ніхто не шукав відпочинку чи притулку – усі лише танцювали, бенкетували, пили та віддавалися непристойним втіхам. Потім розповідали нібито справжні демони виповзали з тіней та з радісними криками кидалися до юрби, заграючи що з чоловіками, що з жінками. Але вже ніхто з тодішніх гуляк не скаже вам напевне, бо пам'ять їхня назавжди затьмарена жахіттями тієї доби.
Так, напередодні свого знищення, Мордгайм зібрав разом усі гріхи людські, як збирає тілесні отрути гнояк, готовий до розтину ланцетом хіруржим.
Бернар Гал – Генерал мисливців на відьом
Не Зиґмар, натомість його кара зійшла на Мордгайм першої ж миті першого дня нової ери. Коли безбожна кавалькада досягла свого апогею, Молот Зиґмара упав додолу й назавжди обірвав життя кожного чоловіка, жінки та дитини, хто був тоді у місті. Із гуркотом у десятки тисяч разів гучнішим за грім сама земля немов постала назустріч полум'яній хвилі, скидаючи будинки, руйнуючи стіни та рвучи з корінням дерева. У віддаленому місті Альтдорфі здригнулися величні храми й дощем посипалася їхня кладка. Далеко за межами Імперії пішли тріщинами й занепали підземні фортеці дворфів, що міцно стояли поколіннями.
Ніщо не лишилося від Мордгайма крім погорілих й обвуглілих руїн. Але до того велелюдним було місто, що не всім дали увійти, тож деяким з тих гульвіс, хто стовбичив під мурами, пощастило пережити катастрофу. Тікали вони якнайдалі, поширюючи Імперією оповідь про Зиґмарове небесне покарання. Та навіть їхнє щастя не тривало довго – багацько згодом померли, їхні тіла скалічили й спотворили внутрішні мутації, а розум змучили спогади про побачені кошмари.
Сім днів та сім ночей висіла димова завіса над руїною, і пашіла земля сяйним жаром ніби вуглина з печей потойбіччя.
Літописець Остермарка - запис за рік 2000-й
Іще багато днів після свого знищення місто стояло оповите вихористою парою. Міазми ці жевріли зсередини неземним зеленим світлом і були настільки гарячими, що ніхто не міг підійти до них ближче. Зрештою, втім, пара трохи розвіялася, а руїни охололи – достатньо, щоб знедолені стали повертатися назад в пошуках поспіхом покинутих цінностей чи скарбів, які уникли гніву Зиґмара.
Того ж року почали ходити дивні історії про знайдений у місті чудесний камінь – сяючий темний уламок, здатний творити дива. Невдовзі стали знаходити й інші такі камені, різні за розмірами чи формою, але схожі силами дивовижного кшталту. Якщо вірити цим оповідкам, хворі могли зцілитися, сліпі прозріти, дужі дерева вирости за один день, а мертві воскреснути й заговорити.
Найвідомішим з таких чудес стало вдале перетворення свинцю на золото – подвиг науки, здійснений за наказом Зиґфрида, графа Райкландського, його особистим алхіміком ван Гоффманом. Чутки про це відкриття миттю поширилися Імперією та за її межами, і люди усього штибу кинулися до руйновищ Мордгайма шукати вірд-каміння – як тепер кликали ті чудернацькі самоквіти.
І от, руїни міста привернули увагу правителів імперських та не тільки – багатство й могутність під самим носом, бери скільки хочеш! Одних цікавило золото, яке купило би їм армії та вдовольнило загарбницькі амбіції, других надила магічна сила, а третіх спокушала банальна жадібність, або причини бридкіші, ніж добра й боговіддана людина може собі уявити.
Згодом з'явилися перші повідомлення про монстрів, що чаяться між руїн, велетенських щурів з людину заввишки, живих мерців, демонів та мутантів, які колись могли бути людьми. Більше про таких істот говорити тут не варто. Усі ступали до Мордгайма з власними мріями – та навряд хтось уявляв, що їхні дії невдовзі визначать долю світу.
Небеса, Земля та Пекло – трійця буде неподільна,
Від сьомого удару дзвону Сімох Імператорів.
Коли пала вогнем край Зиґмара,
І мрець йде між біса, звіра та людини.
Пісні Макадамна - вірш CXXXI
Місто Проклятих
Протягом року божевілля, що передував знищенню Мордгайма, Остермарк занепав до руїни небаченої, бо забула влада про всі питання державницькі. Родючі землі лежали порожні, адже селяни масово перебиралися до міста, ковалі зачиняли свої кузні та навіть купці й лихварі полишили усі спроби вести торгівлю. Ще до катастрофи край остермаркський поринув в анархію, а його правитель, граф Штайнгардт, вже давно як піддався нездоровим задоволенням, густо поширеним тими днями. Він разом з більшістю місцевих дворян загинув в очисному пломені Зиґмара і, на жаль, мало знайшлося бажаючих оплакати кінець давнього та шляхетного роду Штайнбардтів.
Вони линуть до Мордгайма
Нині від провінції Остермарка зосталося саме тільки ім'я. Дикі розбійники вільно вештаються його занедбаними та спустошеними землями. Іноземні армії марширують ними, не зустрічаючи опору, а жалюгідна дрібка чесних громадян мусить терпіти постійні мародерства, учинені злодіями та бандитами. Однак люди досі йдуть до Остермарка, линуть з усіх куточків Імперії ніби стервоїди до трупа. Їх вабить таємнича принада вірд-каміння, адже магічні властивості зробили його ціннішим за золото. Та якою би великою не здавалася винагорода і якими легкими статки, небезпека все одно лишається більшою.
Ті шукачі скарбів, які першими увійшли до Мордгайма, поводилися легковажно та необачно, часто трималися поодинці чи парами, бо й гадки не мали про жахіття що чатують між похмурих руїн міста. Більшість зникли безслідно. Інші повернулися скалічені тілом чи навіжені глуздом, белькотіли істерично про неземних істот, диких наче звірі. Деякі безупинно говорили про демонів та створінь з Ями. Ще хтось виходив з порожніми руками, але безперервно, шалено сміявся – і сміх цей не замовкає аж донині. Незабаром йти до Міста Проклятих наодинці наважувалися лише найдурніші шукачі удачі. Розумніші натомість збивалися у озброєні загони та банди – задля взаємного захисту.
Втім не лише чудовиська забирали життя мисливців за вдачею. Саме повітря Мордгайма виявилося отруйним для тих, хто затримувався в місті надовго. Навіть жаданий ними вірд-камінь ніс смертельну загрозу – його неприборкана магічна сила палила плоть й учиняла жахливі зміни розуму та тіла. Часто ті, хто входив до Мордгайма товаришами, невдовзі сварилися й різали один одного під впливом ядучого повітря та чаклунських енергій каменю. Іншим ж й простої знахідки коштовних самоцвітів було достатньо – мов дикуни, без жодної магії вони тієї ж миті встромляли ніж у спини побратимам, забувши про цінніші скарби навколо. Іще більше пригодників поверталися з походів на перший погляд неушкодженими, але невдовзі хворіли і вмирали, або мутували настільки кошмарним чином, що супутники кидали їх на смерть чи власноруч умертвляли, аби позбавити ганьби.
Увійти в пильновану гаргульями браму цього місця – те саме, що й пройти крізь саму браму смерті!
Останні слова невідомого авантюриста
Вони споряджають табори
Через пошесть усередині міста, за його потрощеними мурами виросли численні вбогі наметові поселення та грубі табори, мов ті, що під час довгого полювання розбивають мисливці у горах. Зайве говорити, що люди з різних земель Імперії, які суперничали між собою, ставили свої табори подалі один від одного та захищали їх незграбними земляними валами, аби хай якось вберегтися від нападу сусідів. Деякі, як-от Зиґмарів Притулок попри суцільний безлад вирізняються певною безпечністю, бо тримають найманих вартових та навіть облаштували ринок – золоту жилу для торговців зброєю, маркітантів та багатьох шинкарів, які за грабіжницькими цінами продають свої паскудні товари одразу всім станам, що оперізують руїни. Інші ж, на кшталт Лігва Різника – не більше ніж кубла убивць, де спокійно вештаються мутанти, а таємничі люди у каптурах віддають некромантам трупи в обмін на нечисте золото.
Ці притулки, авжеж мерзенні, однак значно безпечніші за самі руйновища Мордгайма, де навіть одна згаяна дарма година легко може вбити – чи зробити щось набагато гірше. Ватаги людей, які наважуються увійти до міста або справжні сміливці, або відчайдушні безумці. Наймані пригодники швидко пристають до озброєних загонів, які щодня вирушають крізь браму Мордгайма. Втім, тільки-но ваша нога переступає поріг Міста Проклятих, усі людські закони та звичаї втрачають свій сенс. Можна вільно калічити й вбивати, а кожен суперник стає смертельним ворогом. Чоловіки, які ще ввечері разом весело випивали та грали в кості, зранку можуть перерізати один одному горлянки. Такий закон Мордгайма – ніяких правил крім природнього «убий чи будеш убитим», адже лише сильнішим судиться здобути найвищу нагороду.
Граф Мідденланда пропонує стільки золота! Граф Райкланда пропонує ще більше! Великий Теогоніст пропонує благословення Зиґмара – я радше заберу його золото! Кожна сила Імперії хоче собі вірд-каміння і зробить усе, щоб його отримати... Усе крім прийти сюди та забрати його власноруч! Вип'ємо, хлопці, завтра ми зробимо за них брудну роботу, а потім... Змусимо їх заплатити!
Фернандо Павароті, капітан найманців
Вони прагнуть ще більшої могуті
Вже зо чотири сотні років жоден імператор не править мирно державою людей. Чимало імперських графів бажає носити корону, але ніхто не має могуті достатньої для придушення волі незгодних сусідів. Імператора – за давньою традицією – обирають між владик провінцій, відомих як курфюрсти, тож мусить претендент на престол укладати з собі подібними союзи, інакше більшості йому не здобути. Існують, крім того, інші можновладці, які попри відсутність права на корону лишаються впливовими курфюрстами та потребують уваги. Найвідоміший з них – Великий Теогоніст, духовний провідник людей Зиґмара, чиї храми стоять в усіх куточках Імперії.
Звістка про відкриття вірд-каміння у Мордгаймі надійшла мов грім серед ясного неба, сполохавши претендентів – шанс змінити перебіг їхньої партії зрештою настав. Кожен курфюрст добряче відсипав золота різного ґатунку найманцям – ті мають дістати стільки каменю, скільки зможуть. Найпалкіше марять троном правителі Райкланда, Мідденланда та Сильванії. Леді Маґрітта, водночас, фаворитка менших земель та купецьких гільдій, зазнала удару з боку Великого Теогоніста – все через доктрину чоловічого наслідування згідно з якою жодна жінка не має права носити Зиґмарову корону. Відтак погляди цих непримиренних суперників звернулися до Мордгайма та його чудодійного каміння, здатного метали обертати золотом.
Хто є владар над Остермарком? Чи ба, хто не владар, не Імператор? Щолиходій князює в краї, де влада кориться пройдисвіту, вельможі та почварі.
Літописець Остермарка - запис за День Літнього Сонцестояння року 2000-го
Влади прагнуть не лише курфюрсти. Сотні років міжусобиць, які точили Імперію, стали благодатним ґрунтом для посилення авторитету торговців і церковників. Скажімо в Марієнбурзі, найбільшому та найзаможнішому портовому місті Старого Світу, квітнули купецькі справи як ніколи – тож нині мають його бургомістри владу більшу за багатьох істинно шляхетних мужів. На вершині цієї піраміди стоять вільні торговці – потаємне зібрання найбагатших гільдійців, які плекають задуми звести леді Маґрітту Марієнбурзьку на престол Імперії. Так летить слава про пишноту одеж, любов до прикрас та франтівство жителів Марієнбурга, що серед імперського люду навіть з'явилося глузливе їм прізвисько – "папужки". На кожну кпину проте знайдеться ще більше заздрісників багатствам та безпеці Марієнбурга в добу незгоди. Із кожним занепадом графської сили зростала сила гільдійська. Сьогодні вистачає заможних простолюдинів, котрі бажають кінця старим порядкам та зведення нових – за яких торговельний клас отримає політичну владу гідну його скарбниць.
На хвилі суцільного невдоволення деякі багатії не спинилися навіть перед методіями найогиднішого штибу! Вони удалися до чаклунства, цього найтемнішого мистецтва, кожному правовірному знаного втіленням зла – чиї практики здавна каралися тортурами й смертю. Бодай вголос це говорити бояться, кожному відомо: чаклуни ходять Імперією, збираються потайки задля поклоніння темним богам та нишпорять цвинтарями, викрадаючи мерців. У таємниччі склепів кличуть вони демонів собі на службу. У мороці нічнім відряджають їхні некроманти неживих рабів убивати й грабувати. Подейкують, ніби ці чаклуни вільно блукають Містом Проклятих, самі в пошуках того вірд-каміння щоб підсилити за його рахунок могуть власних темних мистецтв. Відтак до Мордгайма збираються й Храмовники Зиґмара – їхні вози набиті клітками, жаровнями, кайданами та майстерними знаряддями тортур – щоб чинити труд Зиґмарів у місці найбільшої потреби. Кличуть їх мисливцями на відьом – зазвичай ті, хто ненавидить чи боїться, але самі вони теж цього імені не цураються, пишаючись гоніннями єретиків.
Куди не подиви, поле вкривали голі пеньки та масний попіл. Вулицями стелився дим багать, на яких мучилися відьми. Цей сморід ще довго не покидав наших ротів.
Зі щоденника Селестіана Брана
Мисливцями на відьом керує найвищий духовний провідник Імперії – Великий Теогоніст Зиґмара. Йому снага до світської влади також не чужа: злі язики кажуть ніби корони, якої позбавив Маґрітту Марієнбурзьку, він потайки жадає собі. Знищення Мордгайма лишило по собі хвилі релігійного жаху – одним голосом твердить народ про те, що суд Зиґмара настав і слуги його виявилися негідними. Від початку нового року тисячі прочан рушили до святих місяць щоб замолити перед Господом гріхи та прийняти кару. Безліч віддали усе нажите майно храмам і взули сандалії покутників. Цілі натовпи злидарів плентаються Імперією, безперестанку бичують себе та один одного у покаянні за гріхи людства. На позір Теогоніст відрядив мисливців до Мордгайма з метою очистити місто від зла, яке там безсумнівно оселилося – та подейкують, начебто головною його ціллю є збір вірд-каміння для власних потреб.
Вороне, чорного демона брате,
Мов падло до тіла що тягнеться радо.
Жадоба, підступ, ненависть та зрада,
Усі перейшли вогневирої брами.
Обранцю новий Зиґмара крони,
Вінцем тобі стане падіння додолу.
Пророцтво Кассандори, віщунки Сестер Зиґмара
Ватаги Мордгайма
Кого тільки не заносить до Мордгайма! У понівечених таборищах, які оточили місто чуються голоси з кожного куточка Імперії: від Мідденгайма, міста Ульрика, до Марієнбурга на березі Західного океану, від Сильванії до Віссенланда та усіх графств між ними. Декого ведуть власні, хіба їм відомі причини, але більшість має на меті лише одне – нажити статків. Головними їхніми наймачами є троє претендентів на імперський престол з найбільшими амбіціями та найтовщими гаманцями – курфюрсти Мідденгайма, Марієнбурга та Райкланда. Ніде правди діти, настільки люте суперництво між цією трійцею, що люди їхніх земель вкрай рідко ділять разом один табір, а б'ються в одній дружині й поготів.
Уздовж битого шляху на Місто Проклятих довгою смугою тяглися хрести із прибитими до них тілами, дорога скалічених мерців, якою нам також довелося пройти. Під їхніми поглядами, звернутими услід головами і тонкими, неживими голосами: «Повертайтеся... Повертайтеся... Повертайтеся.»
З-поміж решти охочих до престолу наймогутнішим є правитель Сильванії, граф фон Карштайн, чиє золото, втім, не переважує лихої слави. Подейкують, він практикує окультні єресі наймерзеннішого ґатунку: п'є людську кров та оживляє мерців огидною некромантією. Його слуги – дивні та підступні, вони ховаються в тінях й цураються світла дня, але в Мордгаймі також присутні. Либонь тільки вічно пильні мисливці на відьом здогадуються про істинну сутність графа – та наразі він лишається просто ще одним претендентом на трон Зиґмара.
Яких амбіцій зачаїв Великий Теогоніст не скаже ніхто. Відмова коронувати леді Маґрітту обернула проти нього купецькі гільдії та, передовсім, таємну спілку вільних торговців Марієнбурга, які вже глибоко вкорінилися у імперській владі. Так, він проголосив священний похід супроти мутантів і чаклунів, але наказ, з яким орден Храмовників (знаних як мисливці на відьом) рушив до Мордгайма, стосувався пошуків вірд-каміння. У своїх проповідях Теогоніст величить спокуту, кару небесну та відданість храмові, однак люд шепоче інше: він прагне радше влади мирської, ніж духовної.
Як щодо змарнованих задумів вільних торговців та їм подібних – тих, чиї жадання наче кайдани стримують старі порядки? Чимало доєдналися секретних культів, що коять найпотворнішу єресь вклоняючись темним богам, або ж стали практикувати огидне самій природі єство Хаосу – чаклунство. Потай, саме честолюбство спрямовує їх до міста та його скарбу. Там вони знайшли собі лідера, Темного Імператора, проте ніхто не скаже напевне людина він чи біс. Його кличуть Повелителем Тіней та Владарем Одержимих. Ходять чутки начебто він мешкає у ямі Мордгайма, самісіньких нетрях кратера де й досі палає вогонь Зиґмарового гніву та клубочиться крізь роззявлені тріщини смердючий дим. Його приховане царство породжує демонічних створінь, скривлених і потворних – істот бридкої подоби та надлюдської сили, що поволі опановують румовище Міста Проклятих.
В місті не зосталося й каменя на камені – воно стояло ущент знищеним та випаленим. На місці падіння молота тепер глибочіла яма: її края гарячі на дотик, а стінки чисті та гладкі мов скло, позаяк сама порода там розплавилася у горнилі божественної люті. Не один тиждень минув доки над нею бодай розвіялася щільна завіса отруйних парів. Коли зрештою розвиднілося і перші допитливі люди спустилися вниз, їхнім очам явилися обличчя мерців, які нажахано витріщалися зі своїх скляних гробниць ніби ув'язнені в бурштині комахи. Вони завмерли у тих самих позах, що й тієї лихоносної ночі розпусти та гулянь.
Що ж до Сестер Зиґмара, давніх ворогів Ордену Храмовників, чия фанатична доктрина заперечує святість жінки у його храмі? Суворі, непохитні та глухі до будь-яких проявів здорового глузду мисливці на відьом відкрито звинувачують їх у єресі та нарузі над Зиґмаром. Проте Сестринство здатне себе захистити. Їхні лави поповнюють доньки найшляхетніших домів Імперії. Їхні обителі неодноразово слугували прихистком для тих, хто інакше завдали би своїм родинам чимало клопоту або ганьби. Ця двійка знарядь волі Зиґмара б'ється пліч-о-пліч на вулицях Мордгайма, але водночас лишається найзапеклішими ворогами – їхнє суперництво непримириме та священне, жодним словам прощення не покласти йому край.
Сестри посідають у Мордгаймі особливе становище, адже їхній монастир – Храм Скелі Зиґмара – стоїть на високому кам'янистому острові прямо посеред річки Штир, яка перетинає місто навпіл. Знищення Мордгайма пощадило небагато споруд, але те, що Храм та його мешканки вбереглися неушкодженими є беззаперечним дивом. Поки грішники навколо віддавалися розбещеним гулянням, Сестринство зберігало святе бдіння та безупинно молилося Зиґмарові – і таким чином, мовляв, уникло його кари. Принаймні, так вони кажуть, а спростувати їхніх слів свідків вже немає. Ці побожні заяви викликають у мисливців тільки зневажливий сміх – на їхню думку, саме угода з демонами дала Сестрам вижити ціною зради цілого міста. Навіть сьогодні Сестри видаються або благословенними, або ж захищеними якоюсь диявольською силою: їхній притулок високо здіймається над отруйними випарами, а самі вони стверджують нібито здатні протистояти заразі без жодної шкоди.
Зрештою, як щодо інших мешканців, потворних та скалічених, мутантів та демонів? В яких лігвах вони ховаються та чого прагнуть? Це донині лишається таємницею... Та не існує таємниці, якої не відкриє у підсумку час. Зараз же не слід зайвого думати про тих дивних щуроподібних істот, які нишпорять руїнами – так само на нашому місці охоче зробив би всякий відважний найманець. Їхня історія не для наших умів, тим паче більшість людей або взагалі заперечує саме їхнє існування, або сприймає за інших почвар та виродків, яких у Місті Проклятих ніколи не бракує.
Тож ось вони, головні персонажі на цій зруйнованій сцені: наймані вояки Райкланда, Мідденгайма та Марієнбурга, неживі слуги графа-вампіра фон Карштайна, культ Владаря Одержимих, мисливці на відьом Великого Теогоніста, святі Сестри Зиґмара та найзагадковіші з-поміж усіх створінь руїн.
Хай ти сахаєшся тіней перед очима, а язик тобі пече гіркота Смерті, – та щодня за покликом долі йтимеш на битву до самої гибелі.
Хай ти спиш під сліпим саваном ночі, а у тьмі п'янить хіба перемога – та вкотре подолана мертва хватка і яскравішим сяє вічне життя.
Хай ти в обіймах тепер сирої землі, а уста прихистили мовчазне хробацтво, – та кліть твого зогнилого тіла пішла на поживу личинкам, їхній невидющій, бездумній, непевній надії.
