Один абзац. I

Ми знову у синхронії. Вона відчиняє своє вікно у будинку навпроти, я стою на балконі у себе. Вона курить свої дві сигарети, а я димлю гліцерином з електронки. Мені ввижається єхидність у її мовчазному погляді. Я відчуваю укол докору у русі, яким вона загасила сигарету та зачинила своє вікно. Не ображаюся. Зрадниця тут я. Скільки місяців я не курила? Більше двох. Уявляю як їй було. Щоденно, немов на роботу, вона відчиняє вікно, щоб пережити діалог нашого мовчазного спільного куріння, а мене, як частини ритуалу, немає. Пам’ятаю її миттєвий посміх, коли вона помітила мене з чашкою зеленого чаю у руці та навушниками на голові. Тоді вона скурила одну сигарету та швидко зачинила вікно. Нестерпність її важкого, втупленого у мою сторону погляду, відчувалась як тягар, який потягне мене вниз, разом з балконом. Кожної наступної зустрічі я зраджувала. Вона з кавою та сигаретою. Я з чаєм або водою та телефонною розмовою у вухах. Нарешті спека зникає. Я вийшла посидіти та почитати. Щось змушує мене кинути погляд від книги на її будинок. Бачу її. Махаю їй. Вона ігнорує. Встаю зі стільця, щоб спертися на перила. Випускаю дим з електронки, яку треба вже ставити заряджатися. Ми знову у синхронії.