Колись життя було барвистим.
Була жага. Було жадання.
Колись — було усе.
А зараз раптом зникло…
І не несуть вже більше щастя, радості та втіхи,
Яскраві епізоди ,
Люди, що живуть довкола,
Успіх той дрібний.
Наразі всі вони — бліді мов попіл.
І я вже не людина.
Просто тінь…
Так — з голосом й правами,
Вмію щось навіть робить.
Проте для себе — я вже непомітна.
На місці де колись кипіла пристрасть до буття,
Лише пронизлива, скрипуча тиша.
Залишилась лиш скринька спогадів,
Що з кожним днем згасають в небутті.
Вже не звернути — надто пізно.
Не повернути у минуле час.
А у майбутнє — наче не пускають.
Ті кляті демони, що оповили душу.
Коли усе пішло не так?
Коли почався злам?
Чому ніхто те не помітив?
І я сама закрила очі
На те як стрімко гасне власная душа.
Обличчя — маска.
Щаслива усмішка, без краплі фальшу.
Проте брехня проникла глибоко, без попереджень,
Труїла все зсередини роками.
Ілюзія, що все колись постане кращим.
Життя відновиться бодай на мить.
Проте усе це виявилось маривом нічним.
Безглуздим сном у божевільні.
І ось тепер я помираю.
Гнию зсередини й шукаю втіхи.
Однак вуста продовжують імітувати.
Успіх, то є радість від життя.
На жаль не гроші, як казали більшість.
Щастя — це щось більше ніж матеріальні блага.
Пізнала я це надто пізно,
Коли душа стала ламкою і не витримала врешті болю…
І ось настав той час,
Коли всередині усе тріщить й ламається на друзки.
Колись щасливая людина, що вірила у краще,
Вдягає маску, щоб сховати бездну.
Аби не бачити ту тишу.
Ховає себе справжню від усіх.
Відіграє чергову роль.
Настане час коли нарешті хтось помітить,
Однак буде вже надто пізно…
В руках месія триматиме лиш оболонку.
Маску, що колись жила.
І знову непомітно зникла зі світу ще одна
Чистая душа…
