Кухня. В чайнику закипає вода, наповнюючи простір тихим гуркотом. Настя сидить в футболці Анни – трохи розтягнута, пом'ята й з потрісканим логотипом якоїсь військової академії. Щось зосереджено пише, час від часу гризучи ковпачок ручки й щось мугичучи собі під ніс. Кнопка чайника нарешті клацає й шум починає стихати. Анна заходить в кімнату й не може не усміхнутись при виді цієї картини.
— Чим займаєшся, люба? – питає генерал схиливши голову набік.
— Подяки пишу. – відказує, не відриваючись від письма, й стиха усміхається сама собі. – Хочу щоб усе справжнім було, живим... - тому сидить пише усе від руки вже другу годину.
— Які подяки? – злегка хмурить брови Ворона, наливаючи окроп в чашки з чаєм.
— Як які? Весільні. Ти бачила скільки всього наші гості подарували? – відклавши на мить аркуш паперу, Настя усміхається кутиком вуст й обертається до дружини. — Мені навіть якось ніяково, що твої колеги зробили такий внесок. Ви військові там усі такі багаті чи як?
Анна на мить не розуміє про що каже її кохана, та потім, згадавши про дачний будиночок який їм подарував полковник, тихо пирхає та не встигає нічого сказати як русява вже опиняється поряд, виснучи на шиї, та ніяково мовить:
— Ні ну справді, вони для нас стільки всього зробили, що мене вже совість почина гризти за те що я з тобою зв'язалася.
— Ти жалкуєш? – на мить посерйознішала Анна, злякавшись, що Настя не хоче бути з нею.
— Ні, ні в якому разі, кохана. – відповідає Гривко, одразу беручи обличчя чорнявої в свої долоні. – Я ніколи не пожалкую, що обрала тебе. – короткий поцілунок вкриває сухі вуста, а потім з них зривається тихе: – принаймні я сподіваюсь на це...
Відповіддю слугують міцні обійми й зітхання у вигин шиї:
— Ніколи, люба. Нізащо не зраджу тобі. – блакитні очі зазирають в ті що стоять навпроти. — Я собі не пробачу якщо скривджу таке диво...
Ще один поцілунок зароджується в цих неспішних зізнаннях. Німа обіцянка – клятва. Знайомі руки ковзають по тілу, намагаючись здійняти футболку. Жодна не чинить опір. Обом до мурашок по шкірі подобається ця мить. Проте тишу перериває тихе й невпевнене:
— Аню?..
— Гм? – муркоче генерал, пробігаючись губами по ніжній шиї Анастасії.
— А ти не проти... Ні, так не годиться. – Настя перериває саму себе й трохи відсторонюється від Анни. Зазирає їй у вічі й, зробивши глибокий вдих, нарешті питає, з легким тремтінням у голосі. — Дозволиш бути твоєю... твоєю Вороною?.. – щоки миттєво рожевіють, а губа нервово закусується, в очікуванні відповіді.
Анна на мить замовкає, не знаючи як ліпше відповісти аби не злякати, аби не зіпсувати усе. Обмірковує як краще вчинити. Вона акуратно бере її за руку, бажаючи передати власне тепло, й хрипло шепоче:
— Люба, я... Я... – з вуст мимоволі зривається щирий усміх, а очі блищать. Вперше в житті хтось питає подібні нісенітниці в генерал-лейтенанта. — Що за дурниці ти взагалі питаєш?
— Це не дурниці! – Гривко злегка пхає старшу в плече, намагаючись показати, що це все не жарт і їй справді важливо знати. — Це навіть дуже важливо. Вважай питання життя та смерті.
Анна стоїть в легкому ступорі, не здогадуючись, що для Насті це дійсно може щось значити:
— Але ж... ти сама казала що не хочеш усієї цієї волокити з паперами, зміною документів та й на роботі...
— Так, казала, але... – перебиває зеленоока, накривши губи генерал-лейтенанта вказівним пальцем, змушуючи замовкнути. — Сонце, це особливо... Ні, не так. – хитає головою й, поклавши трямтячі руки на плечі своїй коханій, нарешті мовить, зібравшись з думками. — Ти –особлива. Ви, Анно Володимирівно, унікальна, неповторна. Таких ще спробуй пошукай, і ти навіть не уявляєш як сильно ти змінила моє життя... Так, для світу я буду Гривко, принаймні тому, що так легше. Так того вимагає робота й інші аспекти, але... Але для тебе, для наших родин та в нашому домі я хочу... – вона закусує губу й проводить великим пальцем по щоці Анни, з невимовною ніжністю, відчуваючи як всередині все клекоче. – Ти надто важлива для мене і я хочу бути твоєю. Я хочу мати можливість сміливо сказати "Ти хоч знаєш хто моя дружина?" або коли до мене почнуть чіплятись, сміливо показати обручку прямісінько в їхні дурні пики й мовити "Я взагаліто Ворона, якщо вам очі повилазили й ви раптом не помітили". І не питай за яких це обставин я буду вимушена сказати щось подібне, зараз не про це мова. – на мить усміхається Настя й видихає, нарешті приборкавши власний голос. – Я справді хочу цього, тому питаю ще раз: Дозволиш бути твоєю вороною?
Вона бачить як на зазвичай холодних й серйозних очах з'являється блиск, а на скам'янілому обличчі з'являються мокрі сліди – сльози. Проте вони не від болю чи горя. Вони нарешті не горять, обпікаючи все обличчя. Вони тихі, спокійні, немов від приємної дивної втоми. Ніжні пальці акуратро ковзають по щоці й м'яко торкаються повік, витираючи виступивші краплі.
— То що? Дозволиш?
Анна, хитнувши головою, злегка кривить уста. Вона не знає, що й сказати на це. Таке із нею вперше. Її знову ламає на дрібненькі уламки від нерозуміння, що з нею коїть ця кляте дівча, уже жінка. Її бляха жінка. Вперше хтось зміг залізти їй у душу так глибоко й міцно, що вона не взмозі вигнати її геть. Але вона й не зробить цього, не тому що не може, тому що не хоче. Знову вона відчуває себе такою вразливою й слабкою як ніколи, прям як двадцять років тому коли нарешті повернулася додому з важкого відрядження. Проте цього разу вона не сама. Вона розгублена, тому що це не вписується у звичний їй протокол. Та кому вона бреше? Настя ніколи не вписувалась в жоден із існуючих протоколів й наврядчи колись підійде під ці сухі інструкції. Вона завжди писала власні правила. Вона створювала. Жила. А поряд із нею живе й сама Анна.
Жінка нарешті відкриває рота, проте замість слів зривається лише тихе хрипіння:
— Ти... – не взмозі більше нічого сказати, вона мовчки притискає Настю до себе й ледь помітно здригається, утикаючись носом в знайому ключицю. – Так.. ти моя маленька ворона. Моя наймиліша... – Здавлений шепіт лунає десь під вухом й за мить змінюється тихим сміхом та чутливими поцілунками. — Боже, ти справжнє чудо... – а у відповідь теплі обійми й прийняття.
Нарешті вона когось любить й у відповідь люблять також. Вона не одна, уже ні. Уривчасте дихання, тиснуче тепло десь у грудях й прохолодні краплі, що досі біжать по щоках – ось воно щастя. Ось він – дім.
Уже пізніше, коли обидві трішки заспокоїли свої почуття й вони нарешті згадали про вихололий чай, Настя дещо нахабно питає, з усмішкою до вух:
— То ти так і не сказала... Можна чи ні?
Анна дивиться на неї, примружуючи очі, а потім, відставивши чашку на стіл й поклавши голову на плече адвокатесси, питає у відповідь:
— А ти іще не зрозуміла?
Настя відводить погляд кудись у стелю, роблячи вигляд, що нічого не розуміє. Проте щоки як завжди зрадницьки її видають, залившись рожевим рум'янцем.
— Ти уже моя ворона, люба. Хоч і лише на словах, проте моя і тільки моя. – каже генерал, ковзаючи пальцями по чужій долоні. Намацавши нарешті обручку, вона здіймає руку коханої вгору, ніби демонструючи підтвердження власних слів, й муркотить прямісінько у вухо. – А ще, ти до біса мила коли соромишся. Досі не можу звикнути, що тебе насправді досить легко вибити з колії. – й справді важко звикнути, що твоя кохана – до біса ляклива й тривожна людина, яка іноді навіть їсти зготувати не може без пригод. Втім заради тебе вона готова весь світ на коліна поставити, навіть якщо тобі цього й не потрібно. — Люблю тебе...
Стриманий сміх лунає кухнею, а Настя лише показово схрещує руки на грудях, однак в той же час спирається спиною на чуже плече, бажаючи бути ближче ніж будь-коли. Так, тепер вона дійсно її Ворона – віднині й навік.
Дівчина уже заплющила очі, насолоджуючись любов'ю своєї коханої, як раптом тишу вчергове порушив тихий шепіт:
— А я твоє сонце.
— Люблю тебе... теж. – шепоче нарешті Настя й пригортається до генерал-лейтенанта, насолоджуючись теплом.
