Віднині це вже точка зламу.
Незворотня суміш тих подій.
І ось ти знову — сам на сам із власним болем.
Довкола знов лиш кипа попелу сухого.
І ти сидиш між цих згорівших гір,
Однак на диво, не вмираєш.
Ти просто мовчки глянеш на це все
Й почнеш повільно мовити кудись в далечину:
"Навчіть мене, благаю!
Ні, не прошу я вже, а тихо вам молюсь:
Навчіть мене як треба жити.
Навчіть чи покажіть оте своє "любити".
Скажіть як після краху всіх надій,
Спокійно підвестися із колін
Та так щоб крок твій знову став твердим.
Щоби не зникла віра в себе
Та впевненість у завтрашнєму дні.
Навчіть мене як справді жити.
А не мов у театрі — грать..."
І раптом в тиші цих благань
Подує легко вітерець.
Прийде немов старий вдівець,
Що тихий плач твій зміг почуть серед чужих благань,
Розкине ті згорілі спогади отруйні
І з них складе він тобі шлях
Доріжку, розміром із нитку.
Її ніхто побачити не зможе,
Проте тобі, десь глибоко в душі
Так тьохнє, як ніколи, і тихо заболить.
Й відкриєш ти нарешті очі
Й побачиш, що нема уже нічого.
Нема тієї кипи білої довкола.
Нема їдючих тих уламків
Що різали колись, лишаючи по собі шрами.
Що можеш врешті-решт ти знову
Почати вільно дихать. Як колись.
