Машина раптово здригнулася від глибокої ями.
— Чорт! — вигукнула Зінаїда, коли коньяк холодним поштовхом бризнув їй просто в око.
Рідина обпекла слизову, очі миттєво засльозилися, і вона інстинктивно прикрила обличчя рукою, намагаючись утримати кермо рівно. Стареньке Volvo невдоволено рипнуло, але послухалось. Вона загальмувала й протерла повіки рукавом. Світ перед нею хитнувся, потім знову став рівним.
— Тільки цього мені зараз і не вистачало… — злісно прошипіла вона.
Фляга скотилася під сусіднє сидіння, але Зінаїда дотяглася до неї, і зробила кілька нервових ковтків. Алкоголю майже не залишилось, так — краплі що стікали зі стінок. Майже все розлилося по сидінню, заляпавши сумку. Вона лише невдоволено глянула на це й ледь не завила. Втома і так докучала, а тепер ще й брудний липкий салон. Усе як вона любить.
Поставивши флягу в підлокітник, вона глибоко вдихнула. Очі досі щипало, від чого світло часом злегка пливло. Та їхати треба було далі — вже за північ, а вранці потрібно здати звіт про “успіхи” розслідування.
Усмішка вийшла гіркою.
— Успіхи… Які, до біса, успіхи?
Керівництво вважало, що Зінаїда займається маячнею. «Ти бачиш зв’язок там, де його нема», — повторював головний.
Пропажі дітей, пропажі дорослих — різний час, різні райони, різні обставини. Нуль доказів. Нуль зачіпок.
Та нутро, оце нав'язливе, збіса вперте нутро, шепотіло: це неспроста.
І той шепіт гнав її туди, куди ніхто інший не хотів лізти.
— Лише час марно витратила на цю божевільну… — пробурмотіла Зінаїда, повертаючи на вузьку стару дорогу між трасами. — І який чорт мене смикнув? Чому я подумала, що якась там бабця, що яйцями по голові качає, може знати бодай щось про зниклих людей? Дура.
Вона намагалася не дати очам злипнутись остаточно. Ніч була беззоряна, важка. Ледь чутно шурхотів дощ, який то припинявся, то знову починав тонкою моросю бити по вітровому склу.
Фари Volvo вирізали з пітьми вузькі тунелі. Решта світу тонула у чорному небутті.
Час від часу їй здавалося, що на машину налітають тіні — довгі, кістляві, немов людські руки. А в обочині хтось стоїть і дивиться.
— Просто галюни, на фоні втоми — переконувала себе вона, коли чергова тінь проскочила в полі зору. — І трохи коньяку. Все нормально.
Та нормально не було.
Кермо вібрувало сильніше. Дорога стала нерівною, наче накидали каміння. Зінаїда не помітила, як з’їхала з основного шляху — тихо, непомітно, ніби хтось повернув за неї.
Тіні ставали чіткіші. Здавалося наче довжелезні кігті скребуть по металу. Ручки дверей почали стиха торохкотіти. А вона все далі намагалась себе втішати, що їй все здається.
Навігатор давно перестав ловити сигнал. Навколо — тільки ліс, старезний, темний, густий. Асфальт під колесами був потрісканий і майже розмитий дощами; місцями земля вже поглинула його зовсім.
Дивне відчуття пробрало жінку до кісток. Холодок по спині, щось схоже на інстинктивний страх перед хижаком, що сидить у кущах. Вона стиснула кермо так, що побіліли пальці.
— Да що за чортівня сьогодні твориться?..
Світло фар вихопило з темряви щось велике. Це щось рухалось швидше за неї, лишаючи по собі ледь вловиму тінь.
У наступну секунду на капот вистрибнув олень — молодий, темнуватий, з сухими рогами, що виблиснули мокрим металом.
Удар. Скрегіт металу. Жінку жбурнуло вперед, ремінь болісно в’ївся у ребра, серце вискочило в горло. Тихий стогін зірвався з вуст, коли Зіна відкинулася назад на спинку крісла.
Машина завмерла. Фари на мить погасли а потім знову ввімкнулись, освітивши дорогу.
— О Боже… — вирвалося у неї коли вона побачила зім’ятий копот..
Крило погнуло. На лобовому склі повзла тріщина.
Зіна вийшла з машини на холод, на дощ, на тремтливе світло фар.
Оленя не було.
Лише кілька крапель густої, майже чорної крові на землянистій дорозі. І відчуття, ніби хтось стоїть поряд — за спиною, у темряві, ледь дихає їй у потилицю. Вона різко обернулася — нікого. Лише стіна із дощу й миготіння від фар.
Вона зробила крок уперед. Просто щоб оглянути місце аварії. Просто щоб… пересвідчитись.
Дощ посилився.
Під ногами земля ніби стала м’якішою, глухішою. Повітря застигло.
Нога зізковзнула назад, потягнувши її слідом. Вона встигла вхопитися за повітря та встояти рівно. Однак було вже запізно…
Вона перетнула кордон.
Проклята земля прийняла її — життя в моменті завмерло…
Розділ 1.
Невдоволено пирхнувши, жінка плюнула на землю й знову поглянула на кущі, у яких, здавалося, хтось дихав. Примарне дихання було важким, дещо вогким, наче у того, хто сидів поміж листя, були мокроти.
Вона зробила обережний крок йому назустріч, немов боючись, що поранений звір нападе. Та втім глибше не полізла, її відволік тихий рев мотору, що вирішив раптом заглохнути.
— Ні-ні, тільки не зараз, — взмолилася жінка, сідаючи за кермо.
Вона провернула ключ, та машина лише закахикала, випустивши з-під капоту хмарку пари. Слідча вилаялася й вистрибнула надвір, гепнувши дверима:
— Та від консервної банки толку більше, ніж від цього металобрухту.
Вдаривши по колесу носком черевика, Зіна дістала з кишені цигарку. Тепер вона стояла бозна-де під дощем та в компанії зламаного авто. Краплі були несильні, однак свіжі сліди крові вже майже повністю змились.
Випустивши цівку цигаркового диму, жінка поглянула на живі кущі. Там нікого ж немає, правда? — стискаючи папірець між пальцями, запевняла себе жінка. Вона ніколи не вірила у потойбічне чи містику… Це просто вітер.
Однак чим довше вона вдивлялася в темряву, тим сильнішим ставало почуття, що вона дивиться на неї у відповідь.
— Це усе бабчині брєдні... — відмахнулася Зіна, затушивши цигарку об підошву шкіряних чобіт. — Того не буває. Оце наслухалась дурощів місцевих, тому й бачиться дурня всяка. — А всередині вкорінювалося те липке відчуття, наче за нею хтось стежить. Липнуло їй до спини, вимальовуючи в уяві жовті, мов прожектори, очі. — Треба забиратися звідси…
Погнуте крило не давало відкрити капот — деформувавши його, та наша Зіна не квапилася здаватися. Як завжди вперта Зося-бідося, що отримала своє прізвисько завдяки своєму характеру, була готова голіруч гнути метал, аби лишень до ранку повернутися додому, на службу, де на неї чекали.
Через хвилин п'ятнадцять клопітливого кректання, стертих до м’яса пальців та дрібки матів, дівчина зупинилась. Втомлено зітхнувши, вона оперлася на авто й, витерши з чола піт, заревла від безвиході.
Що за прокляте місце…
Поглянула на зоряне небо, що тепер здавалось особливо яскравим.
Раптом десь поряд почулося хлюпання, наче хтось біг по калюжах босими ногами. Жінка вловила цей звук й поспішно озирнулась довкола. Проте поряд була лиш пітьма, крізь яку де-не-де пробивались місячні промені.
За мить авто заревіло й увімкнулися фари, налякавши Зіну, від чого вона відскочила вбік, напружено ковтнувши. За її спиною пролунав тонесенький голосок, від якого шкіра так і кортить вкритися сиротами:
— Тітонько… — прохрипіла дитина, стискаючи у руках задрипаного ведмедика.
Перед Зіною постала дівчинка років семи, відносно охайного виду. На ній була сукня в горошок, тканина якої помітно зносилась й місцями порвалась після сутичок з лісовим гіллям. Світле волосся, акуратно заплетене в дві тоненькі косички, злегка стирчало. Босі ноги, вимазані мазутом, невпевнено переминались, збовтуючи воду в калюжі.
— Боже, дитино… — похапцем злетіло з вуст слідчої і вона, забувши про все, потяглась до малої, — Що трапилося? Ти ціла? Де твої батьки?
Дівчинка боязко відступила назад, скинувши її руку, боючись викриття, й стиха мовила спокійнішим тоном:
— Тітонько, мене викрали. Однак мені вдалося їх обдурити й утекти. Вони шукають мене. Будь ласка, не кажіть їм, що ви мене бачили.
— Хто Вони?
— Лихі люди, тітонько, — схлипнула дівчинка.
— Ну-ну, тише. Ти в безпеці.
— Правда?
— Правда.
— Чесно-пречесно? Ви мені допоможете?
— Так, допоможу, — жінка стягла з себе куртку й накинула на плечі дівчинці. — Поїдеш зі мною у відділок, а там і твоїх батьків знайдемо, і тебе до ладу приведемо.
Дівча шмигнуло носом, наче ледь стримавши нові сльози, й притислось до жінки. Не встигла Зіна й слова сказати, як малі ручки, що відчувалися мов крижинки, обійняли її ноги. При першому доторку Зіні спало на думку, що дівчинка замерзла, однак та відсахнулась так швидко, що слідча списала це на власну фантазію.
— Та ти зовсім заклякла… — мовила стиха, потираючи її по спині. — Як давно ти бродиш цим лісом?
— Не знаю, здається, кілька днів уже точно минуло…
Жінці було геть не до вподоби знайти посеред дивної місцини дитину, але що поробиш, така вже у неї робота — знайде навіть поза робочим місцем. Важко зітхнувши, Зіна підхопила дівчинку на руки й понесла до машини:
— По дорозі усе розкажеш. Гаразд?
— Угу, тітонько, — промуркотіла мала, пригортаючись до жінки, немов кошеня.
Я обережно посадила малу на заднє сидіння. Її тіло було легким, майже невагомим, наче я тримала оберемок сухого хмизу, а не живу дитину. — Посидь хвилинку, я тільки-но знайду щось сухе, — кинула я, зачиняючи дверцята.
Сама ж побігла до багажника. Дощ посилився, холодні краплі затікали за комір, змушуючи мене дрижати від холоду. Пальці, роздерті об метал капота, нестерпно пекли, але мені нічого не залишалося, окрім як зціпивши зуби, продовжити далі. Я почала гарячково порпатися в сумках, аж поки рука не наштовхнулася на в'язану кофту. Ура! Стара, розтягнута, але тепла.
Я розвернулася, витираючи обличчя рукавом, і відчинила задні двері. — Давай-но знімемо це мокре платтячко, а то зовсім...
Слова застрягли мені поперек горла. Я простояла під зливою заледве десять хвилин, і мій светр уже став вогким та холодним. А ця дитина, що "блукала днями", сиділа переді мною в абсолютно сухій сукні. Жодної краплі води. Навіть її тоненькі косички були ідеально сухими, хоча хвилину тому вона стояла босоніж у калюжі.
Я заціпеніла. У голові промайнула думка, гостра й холодна, як лезо: так не буває. Але професійна звичка відштовхнула страх на задній план. Може, вона ховалася десь? А може, я просто божеволію від утоми?
— Щось не так? — дзвінким голоском мовила дівчинка, витягнувши мене з думок.
— Ні, нічого. — Я мовчки накинула кофту їй на плечі. Мій голос прозвучав хрипко: — Нічого не болить? Руки, ноги цілі? — Все гаразд, — відповіла вона. Занадто спокійно. Занадто чітко.
Я потяглася до її передпліччя, на мить мені здалося, що там була подряпина. Однак дівча грубо відштовхнуло мою руку, ледь не засичавши по-звірячому. Я лише встигла здивовано округлити очі, як раптом із глибини лісу, з тієї самої темряви, де щойно хтось "важко дихав", пролунав рев. Це не було схоже на ведмедя чи вовків. Щось значно більше. Лютіше… Це був звук металу, що скрегоче по кістках, змішаний із людським зойком. "Вони шукають…", — згадала я її слова. По спині побігли мурашки.
Зброї в мене не було. Тільки службове посвідчення і старий ніж у бардачку. — Пристебнися, — скомандувала я, стрибаючи на водійське місце.
Машина на диво піддалася одразу, ніби сама хотіла втекти з цього проклятого місця якнайшвидше. Я втиснула педаль газу в підлогу, і колеса зі свистом крутнулися на розмитому ґрунті. Земля відпустила нас не одразу, пробуксувавши в ній кілька секунд, нас кинуло вперед, і машина заскреготіла, набираючи швидкість по залишках старого асфальту.
Коли зловісна ділянка дороги зникла в дзеркалі заднього виду, я трохи ослабила хватку на кермі.
— Отож... як ти кажеш, тебе звати? — запитала я, намагаючись повернути собі маску впевненої слідчої.
Я глянула в дзеркало заднього виду, очікуючи побачити налякану дитину. Але мала не дивилася на дорогу. Вона дивилася прямо на мене. Її погляд був нерухомим, націленим точно у відображення моїх очей. Здавалося, вона не просто спостерігає, а повільно перебирає мої нутрощі, вивчаючи кожну думку, кожен пройоб.
Під шкірою зачесалося. Огидне відчуття, наче по мені повзають сотні комах. Я мимоволі здригнулася, спробувавши струсити їх із себе. Раптом на лобове скло впала тінь, і тріщина під нею почала помалу рости, наче на неї натисли. Потім ще одна. З придорожніх кущів знову вистрибували сірі постаті. Вони рухалися ламано, неприродно. У світлі фар я встигла побачити узбіччя: там стояли люди. Ні, не люди. Істоти, подібні до них, з понівеченими, стертими обличчями. — Господи... — прошепотіла я, сильніше стискаючи кермо. Навігатор на панелі спалахнув червоним, карта почала крутитися, мов оскаженіла, видаючи замість маршруту суцільну лінію, що замикалася в коло, а потім і зовсім зникла, розчинившись у пікселях. З вулиці, крізь зачинені вікна, сочився сміх — тонкий, деренчливий, перемішаний із криками болю.
Мені здавалося, наче я сходжу з глузду. Мозок відмовлявся приймати цю чортівню. Боже, мене ніби наркотою накачали? Галюцинації від перевтоми?.. А дівчинка сиділа нерухомо. Кам'яний ідол у моїй старій кофті. Вона дивилася у вікно на монстрів і... посміхалася. Коли вона знову перевела погляд на мене через дзеркало, я відчула, як кров у жилах гусне. Її очі... у них не було дна.
За якийсь час усе стихло. Тіні зникли, сміх урвався. Попереду, між стовбурами дерев, майнуло світло фар. Траса! Нарешті! Повз мене, по зустрічній, промчало авто. Таке ж Volvo, як моє. Потім ще одне. І ще. Слава Богу, люди, — подумала я, не помічаючи в стані афекту, що кожна машина була копією моєї, а номери на них були безглуздим набором цифр, що змінювався на ходу.
Я їхала вже пів години, але шосе все не з'являлося. Телефон наполегливо малював пряму лінію, але ліс навколо здавався незмінним. Той самий зламаний дуб, та сама калюжа... Я кружляла.
Я глянула на дитину. Вона все ще посміхалася. — Тітонько, а ми скоро приїдемо? — тихо запитала вона. І в її голосі мені почувся гуркіт того самого звіра, що ревів у хащах…
— Вже скоро, маленька, — збрехала я, і власний голос здався мені чужим, наче записаним на стару касетну плівку.
Я витерла піт із чола, але долоня залишилася сухою. Дивно. Секунду тому я відчувала, як піт застилає мені очі, а тепер... шкіра була паперовою. Навіть рани на пальцях більше не пекли. Вони просто заніміли, перетворившись на сірі борозни.
Повз мене знову пролетіло сіре Volvo. Точно таке ж, як моє. Навіть подряпина на лівому крилі була в тому самому місці. Я придивилася до номерів: «АБ 0000 АБ». На наступній машині, що випірнула з туману через хвилину, було: «ЯЯ 9999 ЯЯ».
Це не машини. Це декорації, — промайнуло в голові. — Хтось дуже поспішав, створюючи їх, і полінувався вигадати деталі.
— Тітонько, а чому ви не дивитесь на дорогу? — голос дитини пролунав прямо над моїм вухом злим шепітком, хоча вона мала б сидіти ззаду, пристебнута ременем.
Я сіпнулася, ледь не випустивши кермо. Глянула в дзеркало. Вона сиділа на місці. Але її відображення... воно запізнювалося. У склі дівчинка все ще тримала голову опущеною, тоді як у реальності вона дивилася мені в потилицю, витягнувши шию так сильно, що це здавалося анатомічно неможливим.
— Дивлюся, сонечко. Просто дорога... трохи дивна сьогодні, — видавила я.
Навігатор раптом видав короткий писк і згас. Екран став чорним, як зіниці дівчинки, а потім на ньому почали проступати літери. Не координати. Не назви вулиць. Щось незрозуміле. “ТИ КОЛО. ТИ ЦЕНТР. ТИ КОРМ. МОЯ”.
Прямісінько перед нами вискочила тінь, надто реальна. Я вдарила по гальмах. Машина зарилася носом у м’який асфальт, який на дотик здався мені... теплим? Наче я зупинилася на чиємусь гігантському язиці.
— Візьми себе в руки, — прошепотіла я собі під ніс, вчепившись у кермо мертвим хватом. — Ти слідча. Ти бачила трупи, бачила маніяків. Це просто галюцинація. Кисневе голодування. Газ у салоні...
— Це не газ, Зіно, — дівчинка вперше назвала мене на ім’я. Без “тітоньки”.
Звідки вона… Я повільно, дуже повільно повернула голову назад. Дівчинка більше не посміхалася. Її обличчя стало ідеально симетричним, неживим, як у порцелянової ляльки. Моя кофта, яку я на неї накинула, почала чорніти, всмоктуючись у її шкіру, проростаючи на ній жилами.
— Ти ж хотіла мені допомогти? — вона схилила голову набік. Почувся хрускіт хребців, довгий і повільний. — Хазяїн не любить, коли гості йдуть так швидко. Йому подобається, як ти кружляєш. Твій страх пахне гнилим лимоном та солодкою ватою.
За вікном знову почувся той сміх. Тепер він лунав із тисяч глоток. Тіні на узбіччі відділилися від дерев і почали повільно підходити до машини. У світлі моїх фар я нарешті розгледіла їхні обличчя — вірніше, те, що від них лишилося. Це були не люди, як мені раніше здавалося, і навіть не подоба якогось звіра... Чорти… — промайнуло в думках. Їхні очі були зашиті тими ж грубими нитками, якими була залатана сукня дівчинки.
— Виходь, Зіно, — прошепотіла дитина, і її рот розкрився ширше, ніж це під силу людині.
Я глянула на свої руки, з пальців бігли червоні струмочки. Мій цивільний одяг почав тьмяніти, перетворюючись на брудну ганчірку в дрібний горошок. Точно таку ж, як на ній. У дзеркалі вже не було мене, залишилася лише вона. А в моїм серці осів невимовний жах. На мить мені здалося, що я стала заміною ведмедика у її руках…
