Передмова:
Займаючись своїми справами й намагаючись не піддаватися паніці перед вступними іспитами, натрапила на свій давній твір… Не можу сказати, що це щось неймовірне, але перечитавши його, виникла думка, що він вартий того щоб побачити світ. Тому додавши легкі корективи, аби при читанні у вас не надто боліли очі, вирішила все ж таки опублікувати його. Приємного читання :)
Люди не вміють казати правду. Ми завжди брешемо, усім. Ми не можемо спокійно сказати правду навіть самим собі. Ми до останнього живимо себе та оточуючих марними надіями, мріями та подібними речами. Нам чомусь легше втекти від реальності ніж прийняти її. Більшість людей падають в прірву омани коли горе приходить в їхній будинок. Дуже часто люди заводять шкідливі звички, не помічаючи як власноруч ще більше шкодять собі. Ми брешемо найдорожчим людям, бо боїмось почути осуд чи критику від них або ж найболючіше — що вони відвернуться від нас. Ми живемо у постійному страху та ілюзіях…
Небагатьом людям вдається вирватись із уявної прірви, що забирає барви з їхнього життя. Ми завжди витрачаємо свій дорогоцінний час на переживання, страхи та загони, які зазвичай взагалі були створені й не нами. Напевно кожен хоча б раз стояв перед дзеркалом і з острахом дивився на своє відображення, з шукаючи в собі недоліки, а все через те що ми боїмося що хтось може побачити їх раніше за нас й ткнути в це носом — бо ви якийсь не такий, не вписуєтесь у їхнє уявленні ідеалу. Ми так боїмося жити моментом, тому що знаємо — інші осудять, почнуть ганьбити, якщо щось піде не так як того бажає суспільство. А потім усе жалкуємо, думаючи про втрачені миті ймовірно щасливого життя.
А звідки цей осуд взагалі береться? Чому хтось колись вирішив що має право образити іншого? Чому тій людині взагалі дозволили так чинити ? А все тому що, висловивши свою огидну думку, та людина залякала інших і водночас отримала авторитет у їхніх очах — ніби химерний вожак. В наш час мало що змінилось, лише думки таких людей стали набагато огиднішими, гострішими та болючішими. І що ми робимо? Правильно, — ні-чо-го. Нічого не робимо, лише живемо в очікуванні, що хтось зробить усе за нас. Ми просто терпимо і дозволяємо чужим думкам керувати нашими життями. Звісно хтось скаже, що є люди які на цьому не зациклюються і живуть в своє задоволення. І ви будете праві, такі дійсно є. Але таких людей значно менше в порівнянні з тими хто залежить від чужої думки — хто живе чужою вірою. Незалежні люди які роблять усе так як їм хочеться та чхають на осуд чужий та непрохану думку, зазвичай мають цілком здорову психіку та нерви, і звісно сильний характер які й дають їм таку можливість. Але в наш час на жаль далеко не всі люди мають здорову психіку та нервову систему. Ми живемо у дуже напруженому світі. В наш час навіть дрібниця здатна вивести з рівноваги, а що вже казати про серйозні проблеми.
Отже… виходить, що ми обманюємо себе аби отримати хоча б хвилинку спокою?
В якійсь мірі саме так і є. Ми годуємо себе пустими надіями аби відволіктись від свого життя, проблем, рутини яка супроводжує нас кожен день. На жаль ті хто не мають буйків, так званої опори в реальному житті, наприклад у вигляді людей які тебе підтримають у важку хвилину, дуже часто назавжди губляться у глибині своїх пустих надій та затишних мрій. А все тому що чим більше людина живе у своїх фантазіях тим важче їй із них вийти назавжди та повернутись до звичного темпу життя. А щоб підсилити ефект своїх фантазій люди частенько можуть додати до них щіпку шкідливих звичок, які і гублять її життя остаточно. Немов кухар, що сипле спеції в нову страву аби вона мала глибший смак, так само й вони приправляють свою ілюзію, аби затьмарити нею реальність довкола. Наприклад вживання алкоголю ми часто виправдовуємо подібними фразами: «Ну це ж всього лише одна пляшка пива, на вечір, аби розслабитися», «Я не п’ю, я лише дегустую » а в результаті напивається до такого стану, що вже й говорити не може. А паління цигарок люди виправдовують заспокійливим ефектом. Наркотики, зі слів тих хто їх споживає, допомагають розслабитись. Отже виходить, що алкоголь зазвичай п’ють аби забутися та втекти від своїх думок бодай на хвилинку. Паління використовують як альтернативу заспокійливим, а потім уже просто не можуть прожити й доби без рідної цигарки. Наркотики — просто стирають спогади на якусь мить, також дають змогу потрапити у такий бажаний світ мрій та тиху гавань без моря думок. Усі ці речі допомагають на певний час відволіктись, забути про тривоги та просто розслабитись і потрапити у світ про який мріє людина, що вживає подібні речі.
Але ж чому не обрати корисніший метод втечі до свого світу?.. А відповідь криється у ціні яку людина готова заплатити за цю подорож. Шкідливі звички потребують найменше фізичних та моральних затрат, але в майбутньому зазвичай сильно страждає гаманець та здоров’я. Люди, що обирають такі хобі, зазвичай не думають про своє майбутнє та рідко зазирають далі межі завтрашнього дня. Натомість люди, які мають хоча б краплю волі, особливо в поєднані з сильним та впертим характером, обирають методи, що дають змогу відволіктись від певних проблем і при цьому не створюючи нових. Принаймні намагаються зробити такий вибір якщо бачать можливість. Наприклад самий відомий спосіб відігнати погані думки це спорт, а також прибирання. Велика кількість людей маючи поганий настрій або ж просто втому від свого життя йдуть робити фізичні вправи, які дають змогу відчути себе не лише в психологічному плані, а й у фізичному. Коли ми робимо щось фізично, наприклад той самий спорт, ми викидаємо з голови зайві та непотрібні думки, які й заважають ясно мислити. Або ж навпаки допомагають знайти вирішення певним проблемам. Так само діють інші сфери саморозвитку. Однак щоб це спрацювало потрібно докласти бодай краплю зусиль аби далі отримати результат та приємні наслідки. І при цьому людина не втратить зв'язок із реальним світом в якому живе. Людина ж яка обрала шкідливі звички — назавжди губиться у своєму світі ілюзій.
Насправді ми брешемо та створюємо собі ілюзії через свій страх. Через страх осуду, через страх невідомого, через страх не виправдати свої або чиїсь очікування. Ми боїмося жити. Ми боїмося відчувати щось нове. Боїмося бути якимись “не такими”. Боїмося відвідати та пережити щось нове та незвичне для нас. Ми часто боїмося зробити те про що мріємо з дитинства, бо думаємо що нас ніхто не зрозуміє. А як ми боїмося сказати дорогій нам людині що ми її любимо та цінуємо більше за всіх. Ми боїмося банальних розмов. Та й дуже часто ми того просто не вміємо нормально робити. Однак не треба робити все нормально, ніби за протоколом якимось. Ми всі живі й вперше живемо своє життя. Нам дуже страшно зробити помилку, навіть малу та незначну. Бо думаємо, що все це може змінити наше і так наповнене стресом буття. І так після цього воно дійсно може змінитися, але доки ми не спробуємо зробити бодай щось, то ми ніколи не дізнаємося як саме це вплине на нас, на наше життя та наше бачення світу, в яку сторону хитнеться стрілка маятнику й куди вкаже наш внутрішній компас.
Скажіть прилюдно свою думку, можливо хтось її підтримає та встане на вашу сторону — стане вашим однодумцем. Зробіть вже нарешті комплімент незнайомцю який вам сподобався, а раптом він ваша доля. Та навіть якщо це не так, то людині буде просто приємно та ви піднімете їй настрій, а можливо навіть самооцінку. Зізнайтеся вже на решті у коханні тому через кого не можете спати ночами та спокійно жити, раптом це взаємно. А якщо ні, то і це не страшно. В такому разі ви відкриєте нові сторони цієї людини та отримаєте досвід про який вам ніхто не розповість. Перестаньте порівнювати себе з іншими, успішними людьми з інтернету. Хто вам сказав, що вони справді щасливі? Ми не знаємо, що справді коїться в їхньому серці. Досить ревіти по ночам через те, що не змогли чогось зробити чи сказали не те що хотіли. Замість того щоб лити сльози зі своїх чудових очей, краще скажіть собі що це не останній епізод вашого життя та все ще можна виправити. В житті бувають різні ситуації та страхи з яких здавалось би немає виходу, але вихід є завжди. Просто ми не завжди його бачимо, іноді нам потрібна допомога, поштовх зі сторони, аби його знайти і це абсолютно нормально, коли людина не знає що їй робити. Усе буває вперше, головне в такі моменти не опускати руки та не пірнати в прірву пустих надій та ілюзій. Після пітьми завжди приходить світло. Не бійтесь бути собою люди! Живіть так як бажає того ваше серце! Найбільша помилка яка може бути у нашому житті – це прожити його чужими бажаннями й при цьому нічого не зрозуміти.
Ми брешемо, тому що ми боїмося подивитися в очі правді. Нам страшно зізнатись самим собі, що наше життя прожито даремно, що ми не принесли ніякої користі, що не добились якихось там цілей. Ми боїмось не виправдати своїх сподівань. Але якщо ми зрозуміли це, і ми ще живі, то значить іще не пізно щось змінити. Навіть малий вклад, дрібна дія можуть змінити життя назавжди. Варто ризикнути хоча б раз у житті. Живіть так ніби це ваш останній день на цій планеті, так ніби завтра може і не настати.
Ми живемо так ніби ми будемо ходити по цій землі вічно, ми боїмося замастити улюблений одяг і через це він висить на вішаку ніби картина яку лише іноді показують людям. Ми боїмося користуватися вишуканими столовими приборами які нам колись подарували і через наш страх вони стоять у шафі за склом ніби музейні експонати, які дістають лише для поважних гостей. Ми боїмося сказати щось симпатичній людині бо вважаємо себе недостатньо вишуканими в порівнянні з нею. Ми боїмося поцілувати прилюдно кохану людину. Відстояти чужу думку та захистити слабшу особу яку інші цькують безпідставно ми теж боїмося доволі часто. Нам лячно зробити подібне, бо нас хвилює думка оточуючих. Нас по сей день лякають суспільством.
А насправді усім начхати, тому що люди довкола такі ж втомлені від свого нудного життя. А коли бачать особу, що вийшла за межі свого таємного страху, — починають нахабно заздрити її стійкості та незламності, від того й кажуть огидні, колючі слова вслід. Так-так, саме вслід, бо сказати це все в обличчя до жаху страшно. А що як не змовчать й промовлять кілька ласкавий слів у відповідь? А ймовірність велика що саме так воно й буде.
Ми не вміємо казати правду. Ми завжди брешемо. Але ми робимо це так вишукано та елегантно, я б сказала навіть віртуозно, що з часом самі починаємо вірити в свою брехню. Ми справжні актори, що не знають як правильно грати свої ролі, тому беремо за приклад чужі ролі — чужі долі. Одягаємо чужу маску й чоботи та йдемо стежиною, що хтось протоптав власними щастям та горем. Наше життя це просто театр у якому ми самі обираємо, що нам грати. Власним пером, що тримає тремтяча рука, пишемо свій сценарій та майбутнюю долю…
