Це мабуть вперше так. Тому і болить. Вперше так гостро відчуваю неосяжність відстані до людини, тіло якої поряд. Оповило моє.
Ми злиті в обійми. Твоя рука гладить мене. Я зітхаю та бажаю приховати тремтіння. Понад усе на світі я хочу втекти, однак прилипла до солоду цієї криги. Ти дуже теплий. Але мені холодно. Слова висять. Вони оточили мою голову як терен, що звужується на скронях. Вони прагнуть звільнення. Хочуть бути промовлені. Хочуть долетіти до твого берега. Але ти так далеко.
Нашим тілам добре та злагоджено. Затишно. Але я не відчуваю себе вдома в тебе на руках. Мені так сильно хочеться прокричати, що все було несправедливо! Що мене не було у нашому діалозі. Що в мене не було реплік.
Я дивлюсь у наше відображення у серванті та бачу фантазію як зриваюся з твоїх колін та трощу усе, що тобі матеріально дороге. Трощу і кричу, що ми різні до оскаженіння і о хай буде проклятий той день, коли моє тіло розпашілось від твоїх поцілунків!
Я йду зараз до зупинки, ридаючи, згадую кожен твій дотик як укол, а кожне твоє замовчування як синець.
Я фантазую як довела, що маю хоч якусь краплину гідності, але ми обоє знаємо, що це не так. Особливо ти це знаєш. Я маю сказати хоч слово. Інакше розслаблюсь і тоді не зможу вирватися з твоїх рук. А тоді ти скинеш мене на підлогу.
З мого нутра вже поштовхами нудоти виривається хвиля слів, які я повинна сказати. Але, ще не сказавши, вже завинила тобі. Я не здатна тримати все всередині. Ні слів. Ні сліз. Я зітхаю та тихо промовляю твоє ім'я, яке ти питально повторюєш. Робиш вигляд, що чекаєш на слово. Однак ми обоє знаємо, що ті слова потрібні мені. Мені треба, щоб ти їх почув, а не тобі, щоб я їх сказала.
Я набираюся сміливості і... Кого я обманюю! Абсолютно без жодної сміливості в голосі я тихо кажу, що це кінець. Те, що між нами було [чим би це власне не було] припиняється. Ти киваєш. Оповитий мовчанням обіймаєш мене та цілуєш. Усміхаєшся. Тобі не треба слів.
Я завмираю. Мені легше. Я не маю нічого пояснювати. Але це було б по-людськи, якби ти запитав хоч щось! Хоч слово. Ти гладиш мене по спині. Мені до незручності самотньо. Різким вітром прірва в моїх грудях затягується. Це має сенс.
Раптом ти дуже близько. Ти тут. І я з тобою. Якщо прислухатися, то чути як хтось стукає по меланхолійній ноті тривкою рукою. Тільки зараз усвідомила, що нас єднають тільки дні, що пахнуть туманною чорною жовчю. У цьому вся трагедія. Ми були приречені ще на початку.
Я стримую сльози, щоб не плакати при тобі. Поспішаю вийти з твоєї квартири. Не хочу плакати перед тобою. Не хочу слабнути в твоїх очах, знаючи, що вже сповзла на підлогу. Дещиця моїх сліз будуть краплиною гідності, яку я ще плекаю.
Як же довго треба спускатися сходами від тебе! Я хочу на свіже повітря. Хочу сховатися серед потоку перехожих, щоб не стримувати сльози. Щоб виглядати як первертка, яка любить страждати. Якою я весь час з тобою була.
Я ненавиджу тебе за те, що після слів про кінець ти поцілував мене у шию та вухо! Навіть у мить моєї невеликої перемоги ти зловживаєш своєю силою.
Мої ноги несуть мене все далі і далі. Благословенні. Твій берег всього лише згадка, що в тому напрямку колись була земля. Я рада, що з нас обох плачу я. Що з нас обох усміхаєшся ти. Ти смієшся, бо я розсмішила світ.
Я дурепа. Ще до того, як наші вуста вперше ледь торкнулися один одного, можна було відчути наближення гіркоти, яку я чомусь сплутала з запахом пригорілого цукру. Це можна було побачити ще на початку. Тому і болить.
