Я зайшов до вбиральні, у стіни приміщення не були вмонтовані пісуари чи рукомийники, лише багато чорних дверей. Я відкрив одну з них: білий унітаз, холдер для туалетного паперу та кнопка змиву. Закривши двері та вмостившись на унітазі, я дістав з карману спущених штанів телефон та почав набирати повідомлення. Праворуч, з ґлоріхолу у стіні, до мене простягнулась рука з хустинкою.
“Ти теж прийшов поплакати? Ось, тримай, витри соплі та сльози. Це наш чоловічий ретрит, тримай мою руку, друже, та випусти свої емоції”. - перемазана невідомими рідинами хустинка колихалась перед моїм обличчям. Одним пальцем я відвів руку у сторону та промовив: “К щастю, вона мені не потрібна. Я прийшов до вітру та вже буду йти.”
Рука зникла у отворі, через кілька секунд інкогніто простягнув мені візитівку з дуже дивною емблемою: два перехрещені прутні, та шкірящийся ведмідь, над цією композицією ряснів напис “Туалетний чоловічий ретрит: відкрий у собі справжнього звіра!”.
Я взяв візитівку та швидко покинув дивне приміщення під тихі схлипи та звуки шморгаючих носів.
___________
“Ді, у тобі занадто багато параноїдальних конструкцій. Розслабся, відпочинь, скуштуй супчику! Це особливий рецепт нашого кухаря”. -він ставить тарілку з супом на липкий сірий стіл, - ”Мене навіть й близько не підпускають до цієї кухні, хоча я офіс-менеджер! Це моя робота!! Але ні, вони беруть продукти для своєї кухні десь на стороні, я навіть на постачальника вийти не зміг. Все було засекречено, які вони кумедні!”
Тур підніс ложку з дивним супом до роту, одним рухом, з огидним хрускотом та човганням, ця жижа потрапила до ротової порожнини. Тур на секунду завмер та двома пальцями витягнув з роту цілий людський ніготь. Над нами нависла аура німого шоку.
“Це мушля якогось рідкісного молюску. Точно! Головний секретний інгредієнт - це морепродукти! Ніколи їх не любив, фу.” - Тур кидає ніготь у тарілку та з блаженним обличчям продовжує поглинати таємничу жижу.
___________
Кабінет був затягнутий пітьмою та лише одна настільна лампа витягувала з темряви єдину живу душу. Підстаркуватий чоловік сидів у кріслі та ретельно змащував мисливську рушницю. Ганчірка у його руках була просочена машинною оливою, дрантя динамічно змінювало свою форму та розмір, слухняно обіймаючи собою кожну деталь зброї. У кабінеті стояв нестерпний запах свіжого м’яса, на підлозі та дверях рясніли червоні краплі крові.
Чоловік підняв на мене свої стомлені очі, його густі брови насупились, він точно не очікував вторгнення на свою територію.
“У цих місцинах полює ведмідь. Два дні тому, він розірвав мою помічницю. Тікай. Я залишусь тут та буду чекати на нього. Його берлога у серверній, тому оминай це місце десятою дорогою. Мені залишилось два тижні до пенсії, тому я встигну виконати свій обов’язок та вб’ю звіра.”
Стариган відкинув ганчірку та взяв у руки коробку з набоями, яка грайливо дзвеніла, розрізаючи тягучу темряву приємним звуком захищеності.
“Відчуваєш? Кондиціонери, напрямок вітру змінився, він вже точно внюхав нас. Тому йди, у мене лише два патрони.”
Я мовчки підійшов до дверей ліфту. Останнє, що я почув перед тим, як двері закрились, був звук важкої ходи та тихе гарчання з глибини офісного простору. Вітер був північним.
