У прочинене вікно несміливо вповзає дощовий ранок. Початок серпня. Літа немає. Є лише вологе, затаєне передчуття осені.
Перші ознаки вже давно тут. І тепер вони очевидні. Простір довкола повільно бронзовіє. Зелене буяння життя, уся ця антоничівщина, потрохи згасає. Дощі байдужіють. У пташиних голосах зростає тривога. І лише настояне вечірнє світло торкається шкіри невимовним, ще не забутим теплом. Це світло дозріє у вересні, коли відігріватиме нас від перших туманних світанків.
Та літо ще повернеться. Рум'яне, спрагле, достигле. Із запахом яблук і жита. Але вже буде не так. Голоси громів захрипнуть. Ріки сповільняться, вслухаючись у рухи темних риб'ячих зграй, які ще якийсь час будуть метушитись. Аж поки не зрозуміють, що трапилось.
Світ потроху сутулиться. Тьмяніє, мов старе золото. Завтра і післязавтра ще будуть сліпучі ранки й розігріті дні. Сонце здійматиметься високо, як завжди. Для більшості з нас нічого не змінилось. Поки.
І лише сонце, що виповзло на верхівку неба, бачитиме, як за горизонтом проявляються ледь помітні контури осені, що різкішатимуть з кожним днем. Чутиме напівпримарний і далекий крик журавлів. Знатиме про тумани, дощі та морок, готові прийняти його у свої обійми.
Так, спершу його, а потім всіх нас.
