Як це почалося?
Ми зустрілись випадково. Біля заваленого снігом скверика, освітленого кількома м’якими і теплими, як спіла помаранча, ліхтарями. Вона зосталась в центрі, аби прогулятись і розвіяти смуток порожнього помешкання, який нависає над нею далеко не першого вечора. Ми стояли і говорили. Дещо сором’язливо теревенили про якісь дурнички, як це зазвичай буває під час неочікуваних зустрічей людей, які багато років тому товаришували, але з часом віддалились так, що знову стали чужими. Сніг вкривав наші плечі, пролазив за комір, всотувався в наші шарфи і пальта. Запала незручна мовчанка. Я помітив, що вона хоче попрощатись, але їй незручно про це сказати. Але замість того, аби й собі попрощатись і піти самітно блукати містом далі, запропонував — неочікувано навіть для себе — подуркувати в снігу. Здається, було саме так. На її обличчі спершу з’явився подив, опісля — сумнів, а ще за мить — посмішка.
Що ти зробив?
Взяв її за руку і побіг до скверу. Вона сміялась і бідкалась, що їй незручно бігти, бо з плеча спадає торба. Але бігла зі мною. Я відчував, як до її захололих пальців повертається тепло. І відчував те саме.
Чим ви займались у сквері?
Лежали і робили снігових янголів. Кидались сніжками. Ставали під дерева, смикали за гілки і чимдуж тікали з-під стовбурів, аби нас не присипало снігом, що осипався з високих крон. А потім повертались назад і знову стрясали сніг. На наші плечі, шарфи і пальта. Ми реготали і видихали клуби пари. Мені здається, ми скидались на щасливих людей.
Як довго це тривало?
Ми втратили відчуття часу. Його ніби не існувало. Був лише сніг, високі чорні дерева і медові ліхтарі. Був наш сміх і наше дихання, яке холод робив видимим. Я не знаю, скільки ми дуркували на тій площі. Схаменулись тоді, коли почало бути мокро і холодно. Місто майже заснуло. Останній транспорт з сонними пасажирами вже поїхав. Тепер справді були лише ми, дерева і ліхтарі.
Як тобі було?
Радісно і холодно. Їй — так само. Я бачив, як вона втягує шию і чув, як цокотять її зуби. Ми намагались викликати їй таксі, але через рясний вечірній снігопад, який лише посилювався, це було неможливо. Авта стрягли в кучугурах, а довкола них крутились чоловіки з цигарками в губах — діловито, так, ніби могли щось змінити. Я запропонував піти до мене, оскільки мешкав недалеко, і намагатись викликати таксі звідти. Попередив, що у мене холодно, бо чомусь вимкнули опалення, але все ж тепліше, аніж на вулиці. Вона погодилась — на цей раз без сумніву, лише з посмішкою.
Де було твоє помешкання?
У старому австрійському будинку. До нього слід було підійматись рипучими дерев’яними сходами і заходити через балкон. Там вона на мить зупинилась, спершись на холодне поруччя. Розглядала дворик і квадрат неба, який накривав його.
Що було потім?
Ми розвішали верхній одяг на спинки крісел. Я ввімкнув обігрівач і вигрібав речі з полиць, шукаючи якусь одежину, аби дати їй, бо наші тіла розтопили собою стільки снігу, що ми промокли ледь не до білизни. Або: на нас впало стільки снігу, що ми промокли майже до білизни. Або: ми лежали у стількох снігах, що промокли ледь не до нитки. Або. Або. Або. Тим часом вона розглядала мої книжкові полиці і шморгала носом. На кухні закипів чайник, але ми не зважали на нього. Ображений, він побулькотів ще якусь мить, а потім в квартирі знову стало тихо. Серед речей, які я вигорнув, вона знайшла рушник і почала витирати свої скуйовджені кіски. А потім підійшла і, усміхаючись сказала, що й мені слід витерти волосся. І закутала мою голову рушником, який вже пахнув нею. Торкнулась плеча і сказала, що моя футболка геть мокра.
Що ти відповів?
Нічого. Я дивився на неї і шукав слова — але так само невдало, як і одяг. Спершу вона зняла футболку із себе. Я побачив красиву тонку шию і чорне мереживо. Не роздивився, бо очі мені закрила футболка, яку вона знімала з мене. Кинула її на стіл і притулилась до мене усім тілом. Я відчував, як вона тремтить. Як пришвидшується серце у її грудях. І як тепло наших тіл росте й змішується. А потім відчув поцілунок на своїй ключиці.
Ти цілував її?
Не одразу. Спершу я віддався на її поцілунки, які ставали все щільнішими. Вона цілувала мої ключиці і шию. Її гарячі губи торкались моєї сонної артерії і я на мить подумав, що це справді сон. Але вона не дала мені нагоди подумати. Цілувала вуста і обличчя. Цілувала повіки і скроні. Куйовдила пальцями вологе волосся. Цілувала щоки і вуха. Я чув її дихання, яке ставало все глибшим. Я пригорнув її до себе, мої губи відчули її тонку шкіру. Акуратні вигини шиї, немов у античної скульптури, пришвидшене пульсування її крові, п’янкий і наповнюючий кімнату запах її волосся і тіла. Її гострі ключиці і м’які тонкі губи. Я цілував їй зап’ястя долоні. Цілував плечі, невеликі пружні груди і рівний плоский живіт. Цілував вигини ребер і лінію білизни. Цілував стегна. Цілував, цілував її далі і чув, як глибоко вона вдихає, як її долоні скискають мої плечі, як довгі пальці заплутуються у волоссі. Як вона відкидає голову, як наростає її стогін. Як її руки за якийсь час тягнуть мене на себе. Як знімають з мене рештки одягу. Як пульсує її тіло, як воно прагне ввібрати мене.
Яким було ліжко?
Спершу холодним. Як і крісло. І стіл. І підлога. І стінка книжкової шафи. Ми кохались всюди. Спершу в ліжку. Я бачив, як на її чолі виступають крапельки поту. А може, то був розталий сніг. Як вона закидає за спину коси, які щоразу спадали мені на обличчя. Слухав, як відлуння її стогону відбивається від стін і перемішується з моїм. Відчував, як її нігті впинаються в шкіру на моїх грудях. Як вона то повільно, то швидко рухає бедрами. Як падає на мене, задихана, як цілує і знову підіймаєтся. Коли вона втомлювалась, я перевертав її і дивився на її красиве обличчя. Дивився, як вона закусує губи. Як натягується, немов струна. Спершу на столі, потім на кріслі. Воно порипувало, але це не зупиняло нас. Однією рукою я тримав її за шию, а іншою — під коліном. Вона відкинула руки і заплющила очі. Потім я знову заціловував її. Вона міцно трималась за бильця, стискаючи мою голову колінами. А потім ми знову мінялись. І так без перестанку. Вона заціловувала мене. Я відчував її дотики і губи, — налиті й пружні. З полиць випало кілька книжок. Зі столу впала чашка. Крісло надалі порипувало. Ми закінчували разом. Якийсь час лежали, віддихуючись і тулячись, а потім любились знову. Знову із знову.
Коли настав світанок?
Заскоро. Незадовго перед цим ми поснули, щасливі та зморені. Залюблені одне в одного та одне одним. Так близько тіло до тіла, як люди, які віддались одне одному сповна. Вона загорталась у мої обійми як у ковдру. Я ліниво й ніжно цілував їй шию і пригортав до себе. Коли ранкове світло вдарило у вікна, ми обоє прокинулись. Лежали у своїх порожніх помешканнях, оповитих смутком. Далеко не першого ранку. Я подумав, що після вчорашньої короткої розмови і незручного прощання нам міг наснитись один і той же сон. Вона думала так само. Сніг, здається, не припинявся ні на мить.
