Холодає. Разом із набутим за літо теплом, що випаровується із землі, вечорами з-під ґрунту та асфальту пролазить осінь.
Перші вересневі сутінки — провісники холоду, який наближається. В цей час осінь ще сором'язливо ховається в залишках дня, і лише тоді її можна побачити.
Бачити, як ходить ночами і зазирає у шибки в хатах. Люди, поринувши у ще літні сни, спокійно сплять. Постоїть трохи і рушає далі — споглядати інших людей, споглядати усіх-усіх людей, які вже от-от будуть жити під її покровом. Будуть радіти і сумувати. Будуть спати і щось робити. Будуть помирати. Пробує запам'ятати контури їхніх облич, які роздивилась у темряві. Може когось з них їй випаде стріти, коли покине ці краї опісля. Стріти по той бік — там, де немає нічого посутнього, лише світ, позначений нечіткими контурами, як їхні обличчя поночі.
Тепло ще побуде з нами якийсь час. Мінливе, ослабле, воно ставатиме кволішим день за днем. Як і світло, яке помалу буде перетворюватись у монотонну байдужу сірість. І нічого з тим не вдієш. Це доведеться прийняти, як приймають пігулки або приймають втрату.
Тож поки не пізно — слід хапатись за помаранчеві промені, скільки є сил. Повертати обличчя до сонця, а руки — до свіжої, поки не ослаблої трави. До теплої землі, яку найкраще відчувати саме зараз, у цей непевний перехідний час.
І може вийде набутися, може вийде полегшити собі прийняття усього того, чого ніяк не уникнути. Може вийде входити під покров осені менш зболеними. І менш зхололими.
Незабаром почнуться дощі, а там і сніги. Сонце ще високо, але вже повільно хилиться до горизонту. Прокидаються вітри. Випаровується тепло. Холодає.
