Мені 4 чи 5 років. Я сиджу на підвіконні, впершись чолом у холодне скло. Всі довкола метушаться. Мама просить мене прибрати іграшки. Світ закривається у собі.
Гості на кухні. Хтось сміється. Батько гукає мене. Плаче молодший братик. Бабця зітхає. Я дивлюсь у вікно, в якому лише безмірність снігів і контури речей, що визирають із них. Зайві, чорні мазки на чистому полотні. Лапаті сніжинки беззвучно опускаються. Світ закривається у собі та зникає. Думаю: якщо так довго дивитись у сніг, то можна зникнути, як усі ті речі під ним.
× × ×
Мені двадцять п'ять чи, може, трохи більше. Торкаюсь старого підвіконня і не відчуваю нічого. Тиша увірвалась в будинок. Ніхто не метушиться. Немає мами, немає розкиданих іграшок. Нікого немає. Я дивлюсь на сніг. Дерева нижчають, тонуть. Будинків по той бік долини уже не видно. Все зникає поступово.
Незворотність та нестримний спокій цього процесу лякають мене. Я боюсь, що сніг увірветься в кімнату. Що вона наповниться відсутністю. Не помічаю, коли це стається. Першим свої контури втрачає підвіконня. Тоншає стіна. Мерхне пообідній морок кімнати. Стирається стіл. Осиротілі стільці якийсь час розгублено перезираються, але зникають слідом. Книжки випадають з полиць — в нікуди. Долоні прозорішають. Тіло робиться легким. Минає втома. Серцебиття, що відлунювало у цій пустці, сповільнюється. Слабшає. Гасне.
Уже майже немає ані очей, ані зору, тому не можу бачити, що зникає наступним. Відчуваю, що довкола уже немає нічого. Останніми зникають слова, якими можна усе , що досі не . Я ще себе . Хоча і не знаю, що з — я, а що уже я. Це відчуття. Коли мені 4 чи років, я на підвіконні. щось схоже.
а тоді сну.
такий сніг, такий
спокій.
. вічний , :
⠀
... ? ,
— , ,
.
