— А як на мене це дуже милий кінь… — провела я рукою по шовковистій гриві коня. — Тільки на початку він зміг мене налякати, але потім я опанувала себе.
— Але як? За весь час, що він тут, ніколи й нікого не слухав. Ґрані дуже норовливий кінь, — на ці слова кінь нервово смикнув головою, ніби протестуючи проти такого опису.
Ерік пильно подивився на Олексу, намагаючись вловити щось незвичайне в її погляді, але не знайшов нічого, крім щирості. Це змусило його здивуватися ще більше.
— Ось як тебе звати, мені приємно познайомитись з тобою, Ґрані. А мене звати Олекса, — проговорила я до коня, погладжуючи його м'який ніс.
На мої слова він несподівано опустився на переднє коліно та схилив голову, ніби вклоняючись. Від цього Еріка мовби перемкнуло. Він відсахнувся на крок, його очі розширилися від подиву. Кінь вирівнявся, а ми так і стояли деякий час у повній тиші, зачаровані цим моментом. Ерік відчув дивне тепло, що розлилося в грудях, дивлячись на те, як ця звичайна на вигляд дівчина з легкістю приборкала непокірного Ґрані. Його звична настороженість похитнулася. Я й зовсім забула, чого прийшла до стайні. Ерік недовірливо перевів погляд з коня на мене, і вже збирався щось сказати, але потім, різко розвернувшись, пішов до стійла та зник там на декілька хвилин. Коли хлопець вийшов, у його руках було сідло і вуздечка для коня.
— Мене за це Шео приб’є, але мені цікаво перевірити одну теорію, — з цими словами Ерік рішуче накинув на Ґрані сідло, отримавши у відповідь незадоволене фиркання.
— Теорію? І про що ти зараз говориш? — з нерозумінням спостерігала я за його швидкими рухами.
— Усе обов’язково розкажу, але спочатку перевіримо.
Він затягнув сідло та почав одягати вуздечку, але кінь почав нервувати та махати головою. Ерік щось йому тихо буркнув, і той, на подив, дозволив її одягнути на себе. При цьому Ерік ще раз кинув швидкий погляд на Олексу, і в його очах промайнуло щось нове – не просто інтерес, а легке, ледь помітне замилування.
— А тепер ти маєш його осідлати… — Ерік приніс табурет, щоб мені було легше залізти.
— Що?! Ти серйозно? Ти ж казав, що він небезпечний та неприборканий! — я відчула, як адреналін піднімається.
— Невже ти, Олексо, злякалась? Мені здавалось, ви знайшли спільну мову. Спробуй, я впевнений, що у тебе вийде, — в його голосі прозвучав виклик, і я відчула, як мій внутрішній голос, той самий, що вів мене на цей острів, підштовхує до дії.
Ерік, дивлячись на її вагання, відчув незвичне бажання підтримати її, побачити, як вона подолає цей страх. Мені було не по собі, але поглянувши на Ґрані, я все ж вирішила спробувати. Залізла на табурет та почала робити все, що мені показував та пояснював Ерік. Коли я сіла в сідло, то відчула, наскільки кінь сильний. Він нервово вдарив копитом об землю. Хлопець його відв’язав і не встиг відкрити ворота, як Ґрані зірвався з місця та побіг, мов вітер, з неймовірною швидкістю. У паніці все, що я могла зробити, це міцно вхопитись за повіддя, відчуваючи, як повітря свистить у вухах.
— Ґрані, будь ласка, спинись….. — мій голос розвіявся у повітрі, не досягнувши вух коня.
У паніці я просто сильно потягнула повіддя на себе, майже висячи на них, від чого кінь різко зупинився та встав на диби, видавши гучний, тривожний іржання. Не очікуючи цього, я злетіла на землю, вдарившись головою. Удар був настільки сильним, що свідомість мене покинула, і світ потонув у темряві.
* * *
Відкривши очі, я побачила лише білі пухнасті хмари, що мирно пливли по безмежному блакитному небу. Але потім цей пейзаж знову затьмарила темрява, і мене знову вимкнуло. Так зі мною відбувалось ще декілька разів, уривками, ніби я перебувала на межі сну та реальності. Наступного разу я прийшла до свідомості, коли на небі вже яскраво виднілись зірки. Сівши, я відчула різкий, пульсуючий головний біль.
— Ох, чорт, як же боляче…. — простогнала я, торкаючись потилиці.
— Не піднімайся так різко, ти розбила голову, — Ерік підбіг до мене, його голос був сповнений занепокоєння, і, притримуючи за руку, допоміг піднятись.
Він акуратно підтримав її, і його пальці мимоволі затримались на її руці трохи довше, ніж було потрібно. Ерік відчув легке поколювання, дивуючись цій незвичній реакції.
— От тобі і теорія… — промовила я, відчуваючи пекучий біль у потилиці. — Боже, що це було, а де Ґрані?
— Він від тебе не відходив далеко, напевно, відчував провину. Я вас знайшов тут, — його погляд був м'яким, і я помітила в ньому справжню турботу, що промайнула крізь його звичну стриманість.
Я озирнулася навколо та побачила сплячого під розлогим деревом Ґрані та коня Еріка, який мирно пасся поруч. Також помітила, що ніде немає маєтку, і зрозуміла, що ми заїхали доволі далеко. Ми були коло того ж лісу, що був і коло маєтку, але вже з іншого боку. Величезне зелене поле було вкрите дрібними квітами, що мерехтіли у сяйві повного місяця, наче розсипані діаманти. Небо було вкрите мільйонами дрібних зірок, а де-не-де виднілися прозорі тонкі хмаринки, які лише додавали глибини цьому безмежному полотну. Цей весь пейзаж зачарував мене, незважаючи на біль.
"Пейзажі тут просто зачаровують своєю красою, як і цей кінь. Але й наслідки у мене доволі неймовірні після їзди на ньому. Не думала, що тут розтовчу голову," — з гіркотою подумала я.
— Так, про яку ж ти казав теорію, Еріку? — запитала я, намагаючись зосередитись.
— Я чув таку історію про цього коня, що він сам обирає собі наїзника, а когось чужого він не допустить на свою спину. І тут справді, Ґрані обрав тебе. Моя помилка, що не навчив тебе їздити. Він справді ніколи не підпускав до себе нікого так, як тебе. — Ерік сказав це, дивлячись на Ґрані, але його думки були про Олексу.
Він відчував незрозуміле захоплення цією дівчиною, яка так легко зламала вікові правила.
— Он воно як… — я відчула легке здивування, а потім усвідомлення. — Я гадаю, що нам варто повертатись до маєтку, бо пані Шео буде хвилюватись.
— Боюсь, що мені відкрутять голову, — промовив Ерік, і тут я вперше помітила справжню, хоч і винувату, посмішку на його обличчі. Так, це була посмішка з провини, але все ж таки хлопець вміє посміхатись, і це зробило його обличчя світлішим. Його серце стислося, коли він побачив її власну посмішку — таку яскраву і щиру. Він хотів бачити її такою частіше.
— Я думаю, тобі точно не варто турбуватись про свою голову… — засміялась я, відчуваючи, як біль відступає перед цим моментом близькості та довіри. Я пішла до коня. — Ґрані, будь ласка, довези мене назад до маєтку та не кидай більше на землю.
Присіла коло коня та погладила його по гриві. Той повільно підняв голову та потерся носом по моїй щоці, ніби погоджуючись.
— Гаразд, Еріку, поїхали назад, а то нам відкрутять голову обом. Але пообіцяй, що після повернення Ґрані більше не будеш так прив’язувати, а в нього буде своє просторе стійло! — я подивилась на нього твердим поглядом.
— Добре, обіцяю, — він легко кивнув, відчуваючи тепло від її довіри та рішучості, — головне, щоб Шео не гнівалась.
Ми обидва сіли на коней та неспішно поїхали у напрямку маєтку. Протягом поїздки я милувалась оточуючим світом та спостерігала за Еріком. Було незвично, але хлопець став помітно добрішим та привітним до мене, його погляд вже не був таким холодним, як раніше, а іноді він ловив мій погляд, і в його очах проскакувала ледь помітна іскра, яка змушувала мене замислитись. Я відчула, що знайшла в ньому несподіваного союзника, і це, можливо, було важливіше, ніж будь-яка інформація про Розкол, яку я сподівалася дістати. Для Еріка ж ця поїздка була чимось більшим, ніж просто повернення додому. Поруч із нею світ ніби ставав яскравішим, і він, сам того не усвідомлюючи, починав прагнути її присутності.
