Передбачення у чеку: “Хтось дуже сумує за вами…”
🧠Розум:
-Агов, Серце, ти що з глузду з’їхало? Чого скачеш знову, як дурне теля?
❤️Серце:
-А як же мені не скакати? Це ж кохання!
🧠Розум:
-От дурне! А ти знаєш, що таке кохання?
❤️Серце:
-Так! Це одне з найприємніших і дуже солодких почуттів…
🧠Розум:
-А ще одне з найнебезпечніших! Так, так! Кохання - це зброя для твого самознищення, дурнику! І коли ця зброя поцілить прямісінько у тебе, то ти розлетишся на найдрібніші шматочки. Хто тебе потім збиратиме? Знову я? Це ж треба було додуматися створити такий важливий життєвий орган настільки кришталево крихким!
❤️Серце:
-Не бурчи ти! Може ніхто й не збирається в мене стріляти. Ти ж відчуваєш, як Вона Йому довіряє?
🧠Розум:
-Кхе, кхе… Взагалі-то відчувати - це твоя робота, а я раціонально мислю, не забувай!
❤️Серце:
-Ой, вибач! Тоді помисли: якщо я відчуваю довіру, значить Він хороший, і не буде мене розбивати.
🧠Розум:
-Боже, яке ти наївне! Прямо як Вона! Така доросла, а з таким небезпечним почуттям поводиться як дитина. Наївно довіряє, відверто демонструє, щиро кохає, відкриває тебе Йому… Дурне дівчисько, їй Богу! Хіба ж можна взагалі комусь давати в руки життєво важливий крихкий шмат кришталю у вигляді тебе, Серце?! Кажу їй: заховай, закрий і нікому не показуй більше. Вона наче і слухається, якийсь час так і робить. Але потім якась дрібничка, якась згадка, якийсь натяк на Нього… і ти починаєш стрибати як навіжене. А Вона бере до рук той клятий телефон (краще б Вона взагалі його не мала) і починає водити по ньому пальцями… Потім пише, надсилає, щось там шукає. Я Її в такі моменти взагалі втрачаю. Серце, ти що хочеш, щоб Вона збожеволіла?
❤️Серце:
-Звісно не хочу! Але як же їй жити без кохання? Та і я так не вмію працювати.
🧠Розум:
-Та невже? Життя не навчило до цього часу? Нам усім 33 роки на носі. Пора би вже зробити висновки, усвідомити, що не треба пірнати з головою в це небезпечне почуття. І чого ти постійно стрибаєш так швидко? Колись дострибаєшся, що вискочиш із грудей. Оце буде тобі наука, будеш знати тоді!
❤️Серце:
-Знати можеш тільки ти, а я - відчувати. Хіба не так?
🧠Розум:
-Так, так ! Яке ти дотепне! Знаєш скільки я бачив таких як ти? Точніше, шматків таких як ти, які вірно і щиро кохали, а потім кохання їх розірвало. Вони, як і ти, спочатку шалено стрибали і яскраво палали, а потім перетворювалися на шматки розкидані по всьому світу. І головне, знаєш скільки розумів їх зібрали докупи і склеїли знову? Менше половини! Подивися лише на Неї! Красива, розумна, талановита, турботлива, добра… Скільки всього вже знає, а скільки ще може дізнатися! У неї ще все попереду. Ти дійсно хочеш, щоб ми втратили Її? Тобі хіба не шкода?
❤️Серце:
-Ох, звичайно шкода! Добре, навчи мене, як працювати по-іншому, щоби не розлетітися на шматки від кохання.
🧠Розум:
-Все просто! Тобі потрібно перестати так швидко і гучно стрибати та палати. Стань повільним, тихим і холодним. А я тобі допоможу! Перестану думати про Нього. Ось і весь секрет.
❤️Серце:
-І що? Я перетворюся на грудочку льоду? І не буду так яскраво звучати?…Але Я ТАК НЕ ХОЧУ!
🧠Розум:
-Тобі вирішувати, бо навіть я залежу від тебе…
