Ця стаття це є те, що саме на часі. Під час війни у наші державі подібні речі мають особливу актуальність, щоб ще раз наголошувати на тому, що війна це завжди не добре. Але і не тільки це недостатньо звичайного наголошення, потрібні шляхи та вирішення цього питання, оскільки війна осіла в наших головах як щось нам іманентно властиве. Робота Мід не тільки аналізує чому віна це винахід, а й добре створю базис задля поступової відмови від війни як застаріваючої практики. Саме такій підхід є конструктивним у вирішенні післявоєнних питаннях, про які вже потрібно думати зараз.
Про авторку
Маргарет Мід (1901-1978) відома своїми дослідженнями як первісних народів, так і складних сучасних культур. Її дипломна робота з антропології привела до її першої великої праці «Повноліття на Самоа» (1928), дослідження того, як самоанська культура обумовлює сексуальну поведінку та уявлення людини про себе.
Після цієї впливовою праці вийшли «Зростання в Новій Гвінеї» (1930) і «Стать і темперамент у трьох примітивних суспільствах» (1935). Дослідження Мід значно розширили наше усвідомлення того, що природа допускає широкий спектр культур і що наша власна культура не є ані вічною, ані досконалою. У 1964 році Мід стала куратором етнології в Американському музеї природної історії, а в 1972 році її обрали президентом Американської асоціації сприяння розвитку науки. У другій половині свого життя Мід застосувала свої антропологічні методи у дослідженні соціальних і політичних проблем Америки, включаючи расизм, сексуальні упередження та насильство. «Війна — це лише винахід» вперше опубліковано в журналі Asia в серпні 1940 року.
Текст статті
Війна — це біологічна необхідність, соціологічна неминучість чи просто поганий винахід? Ті, хто заперечує першу точку зору, наділяють людину такою войовничою поведінкою, якій потрібен якийсь вихід у агресивній поведінці, задля того, щоб людина досягнула піку свого розвитку.
Саме ця точка зору ґрунтується на відомому есе Вільяма Джеймса «Моральний еквівалент війни», в якому він намагався зберегти войовничі чесноти та направити їх у нові напрямки. Подібна точка зору ґрунтується на намаганні Радянського Союзу створити конкуренцію між групами, а не між окремими особами. Основа людської природи передбачається у конкурентоспроможності, агресивності та войовничості, і ті хто бажає оголосити війну або конгруентність поза законом, лише намагаються знайти нові та менш соціально деструктивні способи, в яких ці біологічні аспекти зможуть проявитися. Далі є ті, хто дотримується другої точки зору: війна є неминучою складовою розвитку держави, боротьби за землю та природні ресурси класових суспільств, яка витікає не з людської природи, а з природи історії. Тим не менш, війна є неминучою, якщо ми змінюємо наш соціальний устрій та проголошуємо класи поза законом, якщо ми боремось за владу та здобутки. В успішному випадку війна б зникла, як симптоми зникають, коли захворювання вилікувано.
Між цими двома крайнощами можна дотримуватися компромісної точки зору . Перша полягає в тому, що вся агресія виникає внаслідок розладу біологічно детермінованих потягів людини, і що, оскільки всі форми культури є фруструючими, кожне нове покоління безсумнівно буде агресивним, і агресія знайде свій природний і неминучий прояв у расовій, класовій, націоналістичної війни тощо. Всі ці три позицій дуже популярні серед тих, хто серйозно думає про проблеми війни та її можливого запобігання, проте я хочу закликати до іншої точки зору, можливо, менш поразницьку, ніж перша і третя, та точнішій, ніж друга. Вона полягає у тому, що війна, під якою я маю на увазі визнаний конфлікт між двома групами як групами, в яких кожна група виставляє армію (навіть якщо армія складається лише з п’ятнадцяти пігмеїв) на поле для бою та вбиває, якщо можливо, деяких членів армії іншої групи - війна такого роду є винаходом, як і будь-які інші винаходи, за якими ми впорядковуємо своє життя, наприклад письмо, шлюб, приготування їжі замість того, щоб їсти її сирою, суд присяжних або поховання померлих тощо.
Деякі речі з цього списку будь-хто визнає винаходами: суд присяжних існує у дуже обмежених регіонах планети; ми знаємо, що є племена, які не ховають своїх померлих, а виставляють напоказ або кремують їх; і ми знаємо, що лише частина людства володіла писемністю як своїм культурним надбанням. Але будь який спосіб робити речі винайдений універсально, як-от використання вогню чи практика певної форми шлюбу, ми схильні відразу думати, що це зовсім не винахід, а атрибут самого людства.
І все ж навіть такі універсальні практики, як шлюб і використання вогню, є такими ж винаходами, як і решта, є базовими. Вони є винаходами, які, можливо, були необхідними, коли людська історія пішла по тому шляху, який вона обрала, але все одно, вони залишаються винаходами. В певний період свого розвитку людина несумлінно була без інституту шлюбу або без знання використання вогню.
У випадку війни тут набагато ясніше, тому що навіть сьогодні є народи, в яких немає війн. З них найбільш наглядними це, мабуть, ескімоси, але алепхи з Сіккіму, описані Джеффрі Горером у Гімалайському селі, також дуже гарний приклад. Жоден з цих народів не розумію війну, навіть оборонну віну. Ідея війни відсутня, і ця ідея настільки ж важлива для справжнього ведення війни як алфавіт або склади для письма. Але в той час як лепхи — м’який, несварливий народ, і прихильники інших точок зору можуть стверджувати, що вони не є повноцінними людьми або що вони ніколи не зазнавали розчарувань і тому не були агресивними, щоб приймати участь у війнах, у випадку з ескімосами не має можливості для такої інтерпретації. Ескімоси не м’який і покірний народом; багато з них хто є буйними та нестепрними. Бійки, крадіжки дружин, убивства, канібалізм, серед них бувають спалахи палких людей, які спонукуються бажанням чи нестерпними обставинами. Бійки, викрадення дружин, вбивства, канібалізм — все це відбувається серед них, усе це прояви палких чоловіків, підштовхнутих бажанням або нестерпними обставинами. Існують чоловіки, які стикаються з голодом, чоловіки, які стикаються з втратою своїх дружин, чоловіки, які стикаються з загрозою винищення іншими чоловіками, і ось діти-сироти, які ростуть у жалюгідному стані без нікого, про них ніхто не піклується, з них знущаються та їми нехтують оточуючими . Є персональна необхідність війни та обставини, які доводять людей до відчаю, але війни немає
Коли ескімос мандрівник прибував у поселення, він міг вступити в бій з найсильнішою людиною в поселенні, щоб утвердити себе серед них, проте це було випробування сили та хоробрості, а не війна. Тут відсутнє поняття війни, коли одна група організується проти іншої задля того, щоб калічити, ранити та вбивати. І без цього поняття пристрасті можуть вирувати, але без переходу у війну. Але, можна заперечити, чи це не тому, що ескімоси мають таку низьку і нерозвинену форму соціальної організації? Вони не володіють землею, вони переїжджають з місця на місце, таборують, правда, сезон за сезоном на тому самому місці, але за це не варто боротися, як сучасні нації світу борються за землю та сировину. У них немає постійних володінь, які можна було б грабувати, немає міст, які можна було б спалити. У них немає соціальних класів, які б викликали стресові ситуації та напругу в суспільстві, що б змусило розпочати війну. Хіба відсутність війни серед ескімосів, спростовуючи біологічну необхідність війни, не підтверджує тезу, що саме стан розвитку суспільства є причиною війни, і ніщо інше?
Ми знаходимо відповідь серед пігмеїв на Андаманських островах у Бенгальській затоці. Андаманці також демонструють надзвичайно низький рівень суспільства – вони мисливці та збирачі, вони живуть дуже невеликими ордами без жодної класової стратифікації, їхні будинки простіші, ніж снігові будинки ескімосів. Проте вони знали про війну. Військо могло налічувати лише п’ятнадцять рішучих пігмеїв, які йшли напряму, але це все одно мало вагу. Крихітна армія зустрічалася з крихітною армією у відкритому бою, відбувся обмін атаками, зазнали втрат, і стан війни можна було завершити лише миротворчою церемонією. Подібним чином серед австралійських аборигенів, які не будували постійних жител, а тинялися від ями до ями по своїй майже пустельній країні, були розвинені військова справа та правила «міжнародного права». Дослідник соціальної еволюції марно шукатиме свої очевидні причини війни: боротьба за землі, боротьба за владу однієї групи проти іншої, розширення населення, потреби відвернути населення, яке не підкоряється тиранії, або навіть амбіції успішного лідер задля підвищення власного престижу. Усі вони відсутні, але війна як практика залишилася, і люди брали участь у ній і вбивали один одного під час війни, тому що вбивство це те, що робиться на війнах. З подібних випадків стає очевидним, що дослідження причин війни так само повністю упускає фундаментальний момент, як і наполягання на біологічній необхідності війни. Якщо у людей є ідея йти на війну та уявлення про те, що війна — це спосіб вирішення певних ситуацій, визначених у їх суспільстві, іноді вони підуть на війну. Якщо вони м’який і неагресивний народ, як індіанці пуебло, вони можуть обмежитися оборонною війною, але вони будуть змушені думати в категоріях війни, тому що поруч з ними є народи, для яких війна це нормально, причому рейдерство, наступальна та грабіжницька війна. Коли характер війни відомий, такі народи, як індіанці пуебло, захищатимуться, використовуючи свої природні ресурси, територію села Меса, а такі люди, як лепча, не маючи природних засобів захисту та уявлення про війну, просто підкорятимуться загарбнику. Але суть залишається незмінною. Існує спосіб поведінки, який відомий даним людям і позначений як належна форма поведінки. Сміливий і войовничий народ, як сіу чи маорі, може назвати війну бажаною настільки, наскільки це можливо. Такий мирний народ, як індіанці пуебло, можуть вважати війну як небажану; але в умах обох народів існує можливість війни. Їхні думки, їхні надії, їхні плани орієнтовані на ідею, що війна може бути обрана засіб вирішення певної ситуації. Тож як прості, цивілізовані, так і м’які, жорстокі, напористі народи — всі підуть на війну. Якщо в них є винаход, як у них народів, які мають звичай дуелей, а народи, яким притаманна вендета, будуть потурати вендеті. І, навпаки, народи, яким не притаманні звичаї дуелей, не будуть битися на дуелях, навіть якщо їхні дружини розбещені, а доньки — викрадені; іноді вони можуть скоїти вбивство, але вони не будуть битися на дуелях. Культури, у яких відсутня поняття вендети, не сприймуть кожну сварку таким чином. Народ може використовувати лише ті форми, які він має. Тож балійці мають свій особливий спосіб вирішення сварки між двома особами: якщо вони відчувають, що причини сварки серйозні, вони можуть піти й зареєструвати свою сварку в храмі перед богами, і, зробивши жертвоприношення, вони можуть поклястись, що ніколи знову не сваритимуться один з одним. Сьогодні вони фіксують такі взаємні «нерозмови» з нідерландськими урядовцями. Але в інших суспільствах — хоча люди можуть почуватися такими ж сповненими ворожнечі й небажання мати будь-які подальші контакти, як балійці — вони не можуть засвідчити свою сварку перед богами й спокійно займатися своїми справами, оскільки свідоцтво сварки перед богами не є винахід, про який вони знають.
Проте, якщо визнати, що війна все-таки є винаходом, вона як би там не було може бути винаходом, який породжений нудним і фруструючим життям, який підходить для певних типів особистості, для невідкладних потреб автократів, для експансіоністських бажань народів з великою кількістю населення, для мародерства, ґвалтування та грабежів. Що тоді ми можемо сказати про цю відповідність між війною та її використанням? Якщо це форма, яка так добре підходить, чи не ця конгруентність є суттєвим моментом?
Але навіть тут цей нескладний випадок викликає у нас здивування, тому що є племена, які йдуть на війну лише заради слави, не маючи сварок з ворогом, не страждаючи від жодного тирана в межах своїх кордонів, не прагнучи ані землі, ані здобичі, ані жінок, а лише задля здобуття престижу, який у цьому племені можливо достягнути лише військовим шляхом і без якого жоден молодий чоловік не може сподіватися отримати посмішку схвалення своєї коханої. Але якщо, як у випадку з народом Сарамакка Голландської Гвіани, для того, щоб завоювати схвалення дівчини, необхідні художні здібності, той самий молодий чоловік мав би займатися різьбою, а не йти на війну.
У багатьох частинах світу війна — це гра, в якій індивід може вигравати в протистоянні, які приносять йому престиж в очах своєї або протилежної статі; він грає за ці очки, як він міг би в нашому суспільстві досягнути за допомогою здобуття чемпіонства з тенісу.
Війна є рамкою для подібного прагнення престижу лише тому, що вона вимагає демонстрації певних навичок і певних чеснот; усі ці навички — їзда, стрільба, ухилення від ракет ворога та відправка власних у відповідь — можна однаково добре проявляти в одних контекстах, і, однаково, чесноти — витривалість, хоробрість, вірність, непохитність — можна проявляти в інших. Існує зв’язок між тим, щоб довести мужність, і довести це шляхом успіху в організованому вбивстві пов’язано з визначенням мужності у суспільстві. І часто, навіть у тих суспільствах, які вважали успіх у війні доказом людської гідності, ця ідея отримувала дивні повороти, наприклад, коли рівнинні індіанці віддавали найвищі нагороди людині, яка контактувала з живим ворогом, а не людині, яка принесла скальп мертвого ворога, бо останній випадок був менш ризикований. Війна — це винахід, відомий більшості людських суспільств, за допомогою якого вони дозволяють своїм молодим людям або накопичувати престиж, або мститися за свою честь, або здобувати трофеї, жінок, рабів, землі саго, худобу, чи вгамувати жагу до крові своїх богів або неспокійних душі недавно померлих. Це просто винахід, давніший і більш поширений, ніж система присяжних, але тим не менше винахід.
Але, коли ми це сказали, чи взагалі ми щось сказали? Незважаючи на кілька випадків, любих серцям сперечальників, як втрати корисних мистецтв, коли тільки винахід побачив світ, який виявляється відповідним людським потребам або суспільним формам, він має тенденцію зберігатися. Припустимо, що війна є винаходом, що вона не є біологічною необхідністю або результатом певних особливих форм соціальних утворень, однак, як тільки винахід зроблений, що нам робити з цим?
Індіанець, який протягом поколінь жив за рахунок буйволів — оскільки його первісна зброя дозволяла йому забити лише обмежену кількість буйволів — не повернувся до своєї первісної зброї, коли побачив, що зброя білої людини більш ефективна у винищенні буйволів. Бажання мати сукно білої людини може змусити жителя острова Південного моря опинитися на плантації білої людини, але він не повернеться до виготовлення тканини з кори, що зберегло б його свободу. Коли винахід вже відомий і прийнятий, люди не так легко від нього відмовляються. Кваліфіковані робітники можуть знищити перші парові ткацькі станки, які, на їхню думку, вийдуть з ладу, але зрештою вони приймають їх, і жоден рух, який наполягав на простій відмові від корисних винаходів, ніколи не мав великого успіху. Війна тут, як частина наших думок, подвиги воїнів увічнено словами наших поетів, іграшки наших дітей створені за зразком зброї солдата, система координат, в якій працюють наші державні діячі та наші дипломати, завжди містить війну. Якщо ми знаємо, що війна не є неминучою, що війна є одним із видів нашої поведінки завдяки історичній випадковості, чи дає нам це якусь надію? Яка надія переконати нації відмовитися від війни, нації, які так глибоко пронизані ідеєю, що вдатися до війни є якщо не бажаним і благородним, то нарешті неминучим щоразу, коли виникають певні обставини? Відповідаючи на це запитання, я думаю, ми могли б звернутися до історії інших суспільних винаходів і винаходів, які колись, мабуть, здавалися такими ж міцно вкоріненими, як війна. Візьмемо судові методи, які передували системі суду присяжних: ордалія (суд шляхом випробування вогнем та водою) та суд поєдинком. Якими б несправедливими, примхливими, чужими для наш сьогодні, вони були колись єдиними шляхами, доступними для осіб, звинувачених у якомусь злочині. Винахід суду присяжних поступово замінив ці методи, поки тільки відьми, і потім навіть не відьми, були змушені вдаватися до ордалії.
Довгий час система присяжних здавалася одним із найліпших та найкращих методів вирішення правових суперечок, але сьогодні на зміну системі присяжних приходять нові винаходи, суд лише перед суддями чи комісіями. У кожному випадку старий метод був замінений новим соціальним винаходом. Ордалія була скасована не тому, що люди вважали її несправедливою чи неправильною, воно була скасована тому, що був винайдений метод, більш відповідний установам і настроям того періоду. І якщо ми впадаємо у відчай через те, що війна виглядає такою вкоріненою звичкою більшості людства, нас може втішити той факт, що невдалий винахід зазвичай поступиться місцем кращому. Для цього необхідні як мінімум дві умови. Люди повинні визнати недоліки старого винаходу, а хтось повинен зробити новий. Пропаганда проти війни, документальні свідчення про її жахливу ціну у вигляді людських страждань і соціальних відходів, готують ґрунт, навчаючи людей відчувати, що війна є дефектною соціальною інституцією. Крім того, потрібна віра в те, що соціальний винахід можливий і винайдення нових методів, які зроблять війну настільки ж застарілою, як трактор зробив з плугом або автомобіль — з конем і візком. Форма поведінки застаріває лише тоді, коли її місце займає щось інше, і для того, щоб винайти форми поведінки, які зроблять війну застарілою, перш за все необхідно повірити, що винахід можливий.
Оригінал: Mead, Margaret. “Warfare is Only an Invention — Not a Biological Necessity”
