Цієї суботи, після майже тижневого перебування у Донецькій області, повернувся додому. Чесно, враження переповнювали. Попри близькість лінії фронту, люди, які залишились, продовжують жити, працювати. Просто гуляючи у вечірній час, чуєш далеко не один віддалений вибух. Звісно, в цьому є своя романтика та краса, але все ж не варто забувати, що ці вибухи супроводжуються людською кров’ю та життями. Українізація відбувається на очах, тому, мовнюки, не переживайте. 90% вивісок — державною. Якщо ти починаєш говорити державною, то 50% людей гарантовано ведуть з тобою діалог теж нею. Також був у Констянтинівці. Бачив цей самий ринок, де недавно загинуло 16 людей. Загалом місто в дуже плачевному стані: половина вікон вибита, кучу знищених будинків та заправок. Але попри це все, місто гідно дає відсіч викликам війни. Розчарували ціни на продукти, які завозять в область з інших регіонів. На жаль, ціни однаково завищені, незалежно від відстані до лінії фронту. Ніяких «східняків-зрадників» та інших «покемонів» , не бачив. Бачив лише таких самих українців, як і усюди. Ніяких сумнівів щодо українськості Донбасу, в мене і бути не може, після цієї поїздки. Я був тут вперше, але точно не в останнє. До нових зустрічей, жителі української Донеччини. Слава Україні!
