- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять?
Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в бік сараю. Двері були відчинені. Степан сидів на полу з мотузкою в руках та плакав.
- Степанчику, ти тільки не лякайся, ти ж знав що я у вас живу. А тепер ми просто познайомимося, час прийшов.
- А чого ж мені тебе, Бешкетнику, лякатися ? Я ще в дитинстві знав, що ти живеш за пічкою. Ось недавно ти в мене поцупив черевики. От нащо, скажи мені? Нащо? - Степан подивився на Домовика.- От скажи нащо?
- Нащо, що? Нащо я вкрав чоботи? Чи нащо ті бісові люди строять ГЕС?
- Нащо взагалі на світі жити, якщо тебе не поважають ні люди, ні істоти?
- Дай но я присяду біля тебе. Так буде зручніше говорити.
- Та сідай вже. Ти ж нікуди не підеш, навіть якщо я захочу. Я слабак, навіть повіситись не зміг, то й тебе вигнати точно не зможу.
Степан встав та пішов на вулицю, зупинився біля великого дуба і доторкнувся до нього руками.
- От як мені зрубати його? Як? Це ж моє дитинство. От тут я з Оленкою стояв, тут я її носив на руках, а ось тут, тільки тиждень тому, стояла її труна. Нікуди я не переселяюся, я залишусь тут і помру тут! Разом з ними буду.
Домовик стояв позаду Степана і мовчки дивився на нього. Він все розумів, але не розумів, що йому сказати.
- Ти знаєш, синку, я хоч і потойбічна особа, але теж серце маю, мені теж болить. А якщо болить, то треба поділитися. Поділись зі мною своїм болем.
- Ось я вчора прийшов до баби Ганьки, а вона сказала що нікуди не їде, хоче померти на своїй землі й ніхто її силоміць не перевезе. Розумієш, що вони роблять з нами? ГЕС побудовано, скоро на цьому місці буде Каховське море, переселяйтесь, бо тут все буде затоплено, ось як сказали. Так вирішив Сталін, що треба ГЕС, вода, канали. А люди йому потрібні? А наші землі? Тут такі родючі землі. А як це взяти та переселитися? Оленка сприйняла це більш легко, вона у мене мудра жінка була. Але не витримала переїзду, бо була при надії, і пішла від мене з нашим сином, я їх тут поховав. Вони не давали її тут ховати, так я темною нічкою, викопав могилу й поховав. От тут під дубом. Хай вона буде там, де ми були щасливі, а я скоро до них прийду. Прийде вода, а разом з нею і я до них.
- Не спіши, Степане. Кожному свій час іти у Вирій. Послухай мене, я вже давно тут живу на цьому місці, багато що бачив, багато кого знав. Послухай, а тоді вирішиш, що тобі робити далі.
Степан поглянув на Домовика, витяг з кишені люльку, затягнувся димом, та тихо сказав.
- Та слухаю тебе, у мене є ще час поки вода прийде. Ти чуєш, як голосять баби, як плачуть діти? Чуєш сокири, по всьому краю? Це рубають нас, нашу історію, наше коріння. Немає коріння, не буде й майбутнього.
- Ось тут ти не правий. Значить живу я тут вже скільки віків, що бачив і половців, і сарматів, в чиїй хаті я тільки не жив і скільки всього я побачив. Було все. Колись отут прямісінько на цьому місці, правда тут ще не було ні твого будинку, ні вулиці, але правда дуб вже був, а під ним лежала велика колода, от на ній я і мав розмову з одним запорозьким козаком. Жив я тоді в його курені. Тоді теж велика біда прийшла в наші краї. Був 1775 рік. Більшості козаків, як раз не було на місці. Пішли допомагати Московії здобути перемогу в російсько-турецькій війні, а тут залишилась тільки охорона, один гарнізон. Повертаючись з османського походу, російські загони на чолі з Петром Текелієм, 100 000 осіб, віроломно і без будь-якого попередження напали на Запорізьку Січ. Скільки ж крові було пролито, скільки ж вкрадено було з церков, скільки ж було вивезено козацького скарбу. Не могли козаки протистояти тій навалі, склали зброю. Так вирішили вони разом з отаманом Петром Калнишевським. 15 червня 1975 року, я не забуду ніколи цієї дати. Січі не стало, хто вижив перейшов на землі Османської імперії, утворивши Задунайську Січ у гирлі Дунаю. Ось і Іван вижив. Поранений, але живий, сидів він поряд і плакав. Плакав, що не зможе по людські поховати своїх товаришів, плакав, що вижив, кляв Катерину за підступність. Ось тоді я дивився на цього чорновусого красеня і розумів, вижив він тільки тому, що його час ще не прийшов. Повинен він зробити щось на цій землі, не доробив значить. Я не знаю, як я вмовив його піти звідси, але пообіцяв йому, що придивлюся за товаришами та поховаю їх. Всі вони тут заховані, хто де. Я вже й не пам'ятаю, кого я тоді ховав і де. Я думав пекло тоді був тут і до нас прийшов сам Чорт, але Чорт сидів на троні в Москві в цей час. Так от пішов Іван, а через деякий час Вихор мені доповів, що бачив його, мав Іван уже і сина і дочку і прекрасну дружину і велику дяку мені Вихором передав, за те, що жити зостався. Так от синку. Не спіши в зашморок. Не твій час, а якщо твій, то вмреш не від своєї руки. Тож іди у світ, переїзди, залиш все. Не треба рубати дуба, я за ним придивлюся і за могилами, й за бабою Ганькою теж придивлюся. Ось давай вставай, бери торбину, я тебе проведу.
Вони мовчки йшли ґрунтовою дорогою. Навкруги були багатовікові ліси, озера, в яких було безліч риби. Навкруги був він, Батько Великий Луг.
- Все ми прийшли, ось бачиш там люди, там машини, підійди до них вони допоможуть тобі, скажуть куди тобі далі. А я піду, треба охороняти й живих і мертвих. Не всі могили вони перенесли, багато залишили. Треба дати і їм спокій, бо затопляться вони разом з нашою історією. Я придивлюся за твоїм будинок, там під водою. А колись твої нащадки повернуться сюди. Природа завжди бере своє. І колись настане час наш Великий Луг прокинеться і буде щасливий навіки-віків, бо весь біль, що йому припав, він вже пережив.
- А ти не потонеш?
- Я? Ні, ти що. Я ж потойбічна істота. Іди я сказав.
Степан розвернувся і пішов. Був 1958 рік. Домовик довго дивився йому вслід. І благав всіх, щоб дали йому щастя та допомогли. Бо Степан, є його нащадок, в його жилах тече і його кров, він колись прийшов у вигляді Домовика, щоб допомагати своєму Роду. Прийшов давно, а піде скоро.
- "Не втонеш?", питає, а я не знаю. Домовики плавати точно не вміють, а якщо втону, то так і буде. Але я буду на своїй землі до останнього. От візьму бабу Ганьку за руку і будемо сидіти під дубом та пісні співати.
Він розвернувся та пішов до своєї останньої домівки наспівуючи собі під носа:
"Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела....."
15.09.2023
Світлана Польова
