Довгочит від 2 березня 2024 року, який був скомпільований з декількох моїх есе протягом навчання на бакалавраті і опублікований спочатку в телеграфі.
Наш з вами улюблений Професор надто пов'язаний із найдавнішою і найбільш славною англосаксонської поемою: дослідження, прозовий переклад (його, до речі, в 2021 обіцяла видати "Астролябія"), натхнення для Леґендаріуму і просте захоплення твором. Даний пост присвячений зв'язку книг Толкіна і "Беовульфа", а саме запозиченням, впливам тощо. Щось із цього ви можете знати, щось тут не буде згадано, тому запрошуємо вас в коментарі - додати, не погодитися абощо.
Почати варто буквально з початку. Адже в першому вірші поеми описане поховання давнього конунґа данів (предків нинішніх данців) Скільда Скевінґа. Все, як і треба: човен, скарби, зброя і почесті.
Рядки 36-37 поеми:
І знесли багато / скарбів заморських, карбованих броней...
Такі поховання в човнах є історичною традицією германців, а найвідомішим, певно, подібне в некрополі Саттон-Гу. І не дивно, що Толкін залишив посилання на цей звичай, використовуючи його в конструюванні власного всесвіту. Про що йдеться? Поховання Боромира. Воно, звісно, відрізняється масштабом, та і настроєм, загальними умовами тощо. Несподівано вбитий, далеко від дому — часу для грандіозної церемонії немає, але воїн має бути похований як воїн. І ховають його у човні з рогом під боком, мечем на грудях і зброєю урук-гаїв в ногах.
Можна заперечити, що даний епізод є конкретним запозиченням із "Беовульфа". Та я не стверджую, що Толкін ніби сидів над рукописом "Володаря перснів" із "Беовульфом" під боком і постійно поглядав на поему. Ми з вами ніколи справді не дізнаємося як він писав — за яким механізмом відбувалися оці от запозичення і вплетення сюжетів із мітів і легенд в Леґендаріум. Та я вважаю, що несвідомо або свідомо, це є таки імплементація традиції, яка, певно, міцно вкорінилася як художній образ в уяві Професора саме завдяки поемі "Беовульф".
Поховання дещо іншого типу з'являється в останньому вірші: в кургані складають клейноди, проводжаючи в останню путь лементуваннями і піснями воїна, на честь якого і називається твір. Що ж спадає на думку в даному випадку? Поле курганів поруч із Едорасом.
Безперечно, що поховання у вигляді насипів це чи не найбільш розповсюджена традиція, але ж рогірими не нагадують нам, наприклад, скитів чи кельтів. Їхня мова, місця проживання і військова тактика цілком натхненні давніми германцями (битва на Каталаунських полях передає привіт). То ж і поле курганів цілком може бути таким собі омажем похованню самого Беовульфа.
І якщо я вже згадав про мову, то давайте звернемо увагу на лінгвістичні аспекти. Перше — імена. Еомер, племінник короля Теодена, цілком міг бути названий на честь сина короля англів Оффи, який згадується в поемі. Присутнє там і ім'я Фродо, але дещо у видозміненій формі - Фрода (проте виходить так, що видозміненим є саме ім'я гобіта). Про це писав Томас Шиппі у своїй "Дорозі до Середзем'я".
Очевидним мовним і культурним запозиченням є двір королів в Едорасі Медусельд. Ця назва складається з двох англосаксонських слів medu і sæld - мед і зала. У давніх германців такі приміщення називалися винозалами (медовими залами теж), а в "Беовульфі" такою є Георот короля данів Гротґара.
Сюжетна подібність є в особах Беовульфа і легендарного короля Гельма Молоторукого — обидвоє, наприклад, билися голими руками. Перший проти чудовиська Ґренделя, а другий проти дунладнців. Певно, цей мотив є поширеним для всіх мітологій народів світу (не будемо обмежуватися одними лиш індоєвропейцями), та про це в кінці посту, адже є ще про що сказати.
Але ж про що... про перстені! Ну куди ж без них? Відомо (про це є дуже хороша стаття Віталія Кривоноса, перекладача “Старшої Едди” й багатьох інших творів), що здавна вони були символами влади, клейнодами і дарунками сюзерена васалам тощо. Дарує кільця конунґ Гротґар у "Беовульфі", але якщо поглянути ширше на традиції германської словесності, то згадуємо вже і "Нібелунґів", обидві Едди і Сагу про Вельсунґів.
Важливість перстенів у Толкіна є імплементацією в його твори середньовічних ритуалів, символів, традицій і уявлень, що пов’язані із владою і силою. Так само вплітав він у свій всесвіт поняття честі і воїнського етосу.
Цитата з рядків 2890-91 "Беовульфа":
Для чесного воїна краще вмерти, ніж укритись ганьбою...
Міг це сказати Боромир, коли захищав Меррі і Піппіна, Теоден, коли того придавила літаюча тварюка назґула, Торін на смертному одрі та й будь-який інший захисник Мінас-Тіріта, Гельмового яру тощо...
Та промовив це Віґлаф, супутник Беовульфа, єдиний з-поміж усіх воїнів героя, який не втік з поля останньої битви в житті свого зверхника із жасним драконом, допомігши тому вбити чудовисько. Такі справи.
Що ж до цих таки чудовиськ, битвам з якими присвятив все своє життя Беовульф, то і тут бачимо явні перегукування між поемою і Леґендаріумом. Смоґ — натхненний безіменним драконом з поеми, адже обидва сидять на горі золота, мають вразливе місце під черевом, уособлюють жадібність і багатство, а будить їх такий собі маленький чоловічок. В давній поемі то був звичайний селянин, який викрав кубок зі скарбу дракона, а в новітній казці то вже її головний герой...
Та от із першими двома великими супротивниками героя цікавіше, то були чудовиська Ґрендель і його мати. Обох Беовульф, звісно ж, вбиває. Та ким же вони були? В поемі сказано, що мати і син були демонічними велетнями, і ведуть свій рід від самого Каїна (синкретизм язичництва і християнства в "Беовульфі" - окрема тема). Через це мені напрошується паралель із бальроґами, адже ті теж недалеко пішли у походженні від єдиного Еру Ілуватара.
Отож, на цьому все. Звісно, що Толкін надихався не лише германськими, а й кельтськими, фінськими, еллінськими традиціями, переказами, уявленнями і сказаннями. А все ж, у "Беовульфі" вони оприявнені чи не найкраще і, можливо, вперше про них Толкін дізнавався саме з цієї поеми.
Позаяк він був саме філологом, то увага його, певне, припадала найперше на літературу, а не хроніки, літописи й інші історичні джерела або ж сучасну йому літературу. Можливо, що ні. Бо в житті його були і казки, і загальна обізнаність, і контекст його часу, і університетські знання. В будь-якому випадку, все це вписується в теорію інтертекстуальності, за якою "Володар перснів" й інші твори Професора є чудовим вшануванням шедевру давньоанглійської літератури. Всі згадані мотиви й елементи вплетені у текст зовсім не грубо і не банально, а майстерно, послідовно й логічно.
Можливо, навіть, методологічно.
