коли влітку Ніхто грав на сопілці, утворені ним звуки ненадовго завмирали у повітрі, а потім назавжди розчинялися.
через декілька вічностей прийшла зима, і ті ж самі звуки стали замерзати та падати на землю, і так з’явилися речі. Ніхто зрозумів, що взимку грати музику не можна – інакше не залишиться вільного простору.
знову минуло кілька вічностей (на дві чи три менше цього разу), прийшла весна, але Ніхто вже встиг забути про сопілку і вона стала тисячею цвіркунчиків.
декотрим цвіркунам так добре вдавалася музика, що інші у відчаї опускали руки. і деякі настільки розлінувалися, що аж перетворилися на черв’ячків і знічев’я стали гризти предмети. предмети були несмачними, але черв’ячки заздрили цвіркунам і, аби вдавати, що вони теж роблять щось корисне, продовжували гризти та ковтати речовину.
коли Ніхто повернувся, то дуже зрадів, почувши цвіркунів. але розгледівши що накоїли черв’ячки, розгнівався. Ніхто подрібнив наступну вічність на кавалки в декілька мільярдів років кожен, щоб раніше прийшла зима і змусила хробачків припинити чинити шкоду.
та холод розігнав по нірках не тільки черв’ячків, а й цвіркунів, і не спливло і чотирьох з половиною мільярдів, як Ніхто скучив за співами. довелося ще більше дрібнити час…
цвіркунчики після відпочинку заспівали як ніколи раніше, Ніхто плакав і сміявся і танцював слухаючи тих пісень. але музики не розрахували сил і змушені були зупинитися, аби перевести подих. у тиші, яка запанувала тієї миті, Ніхто почув дике ревіння та божевільний регіт – хробачки! декотрі встигли відростити собі ікла по двадцять метрів.
так і повелося: щойно скучить Ніхто за музикою, як приходить весна; як втомляться цвіркуни – настає осінь. а час кожного разу стає дрібнішим і дрібнішим – візьмеш у жменю, а він між пальці і висиплеться…
