ФанФікнин по життю. Частина 2: Рідний край.

***

Три години промайнули немов один короткий момент, Арс вів машину мальовничими краєвидами: за вікном пагорби ставали все вищі та вищі, ліси ставали все густіші, по декуди майоріли зелені долини з яскравими польовими квітами, так і хотілося зупинитися і зірвати букет цих квітів. Багато прийшлося переїздити мостів, адже це пригірська місцевість і бистрих рік та потічків тут незлічима кількість. Зранку тут пахло свжістю, в день, коли сонце нагрівало дерева та трави – пахло ягодами та цвітом, ну а на вечір всі запахи змішувалися, створюючи єдиний та не повторний аромат гірської природи. На фоні гомінкого бетонного міста, його рідне містечко здавалося справжньою казкою.

З кожним кілометром спогади з дитинства виринай з глибин пам'яті, немов привиди з минулого. Він згадав, як вони з друзями любили тікати до лісу, який огортав містечко ніби цитадель, ховаючи і оберігаючи його жителів від всього світу, в тому лісі він з друзями мав свою хижину, яку збудували з якихось гілок та цвяхів, біля річки, там вони пропадали цілими днями купаючись та смажили на вогні яблука чи картоплю, яку кидали прямо у вугілля і там вона запікалася. 

***

Нарешті, він приїхав до рідного міста. Зміни, що відбулися тут за роки його відсутності, вразили Арсена. Невеличке селище, де він колись жив, перетворилося на сучасне місто з багатоповерховими будинками, магазинами й кафе, новими парками та чужими людьми. Раніше тут було скромне містечко з тільки необхідною інфраструктурою в центрі а довкола жителі заповнили його своїми будиночками з вишневими садками, а за ними поля та цей прекрасний ліс. Зараз на цих широких полях виросли багатоповерхівки та інші блага сучасного світу. 

Арс ніби і радів що місто так швидко розвивається, але і дещо шкодував що таку красу забудували, там де були його спогади, їх ніби поховали та залили бетоном.

Під'їхавши до старої хати на околиці міста, Арс вийшов з машини. Серце його скалаталося в грудях від хвилювання. А чому хвилювався? Він ступив на заросле травою подвір'я, відчуваючи запах знайомих квітів, які боролися за життя проростаючи між бур’янами і травою. Це вдалося у пари високих соняшників під парканом, чорнобривців які розсипалися вздовж бетонної доріжки, яка вела до віранди, там же були ще якісь вишневі та білі квіти, які той не міг впізнати. Подвір’я від саду відділяв сам будинок, який гордо стояв по середині ділянки, з одного боку були хазяйські будівлі а з іншого квітучі білі гортензії та інші кущі. Сад, колись пишний і доглянутий, тепер занедбаний, але все ще зберігав свою красу. Десь там виднілися яблуні, черешні та грушки, а в самому кінці кущі малини та інших ягід. 

Арс випустив кота, вдягнувши на нього повідок, боявся щоб не втік чи не нарвався на місцевих собак, які не дуже були дружелюбні, уже разом вони обійшли будинок, з боку саду були ще одні двері, від яких і були ключі, а зразу біля дверей, уже достигли улюблені його ягоди – чорна смородина, якою він обов’язково поласує, але пізніше, бо зараз його манила цікавість, що ж там в будинку.

Відкривши двері, на диво легко, в ніс зразу вдарив цей рідний запах з минулого, дещо припорошений та нагрітий сонцем. Задні двері вели на кухню, яка досить гарно зберіглася, від 2008 року тут нічого не змінилося, тільки пилом все припало та поселилося пару павучків. З права від дверей, під стіною були шафки, плитка, кран та в куті холодильник, а на протилежні стороні стояв кухонний диванчик та круглий стіл, на стіні годинник та картина з пейзажем лісу. Біля дверей через які зайшов Арс було вікно з широким підвіконником, де колись завжди стояли красивезні вазони, які так любила його мама. Загалом кухня була простора, та над вечір заповнювалася сонячним світлом.

Далі двері вели у невеличкий коридор, який з’єднював інші кімнати. В кінці коридору знаходилася велика кімната, в які стояв великий круглий стіл, модні на той час меблі, де стояли хрустальні сервізи, на які не можна було навіть дивитися. 

Арсен випустив кота досліджувати нове місце проживання а сам пішов у свою кімнату, де колись він мешкав цілих 13 років, ну а потім він вимушений був переїжджати, тому що батькам запропонували престижну роботу в іншому місті, і вони разом з найменшою жителькою цього будинка зібрали речі і поїхали. 

Його сестрі, Ілоні, на той час виповнилося 9 років, така маленька та чорнява, ніби маленька копія свого брата, зараз уже успішна дерматологиня збирається відкривати власний салон.

Його кімната знаходилася з сонячної сторони будинку, тому зараз вона виглядала як капсула часу, промені пробивалися через фіранки створюючи візерунки на підлозі, два ліжка які стояли навпроти по кутках, Арс ділив кімнату з сестрою. На ліжках залишилися тільки матраси та подушки, на шафах залишися деякі іграшки, штучні квіти, на його половині стіни залишися різні плакати, а біля сестри її малюнки, решту шаф пустували.

Арс сів на своє ліжко, тепер воно здавалося таким малим. Десь в коридорі почувся стук лап котика, він подумав що взяти його з собою була дуже гарною ідеєю ¾ він не буде почувати себе одиноко, та й не так буде страшно спати. 

Не зважаючи на те що Арсен був уже досить дорослим хлопчиком, іноді боявся сам спати. Не так спати як засинати. Іноді на нього перед сном нападали страшні думки, які не виходило ніяк відігнати. І не зважаючи на те що він з роботи приходив стомлений і ледь не засинав на ходу, тривожні дзвіночки не давали йому ніяк заснути. Спочатку він пробував засинати під монотонні відео, які ніби казки його заколисували, потім його колега по роботі спихнула йому кота, хоч він і був проти, але перед великими жовтими очима розтанув та взяв собі. І не прогадав, кіт його зразу полюбив, як і він котика. 

Але вже ні кіт, ні відео, ні загруженість роботою йому не допомагала, та й він не спішив сам собі допомагати, звик.

Арс задумався, де йому ночувати, чи в себе на ліжку, чи в батьківські спальні. Ну оскільки його ліжко уже замале, а в кімнату батьків зранку заглядувало сонце, про те з великим двоспальним ліжком, то він без вагань вирішив спати в батьків. Зранку та кімната була світлою, тільки на вечір сонце ховалося з іншої сторони будинку. Меблів тут було не багато, ліжко по середині, дві тумбочку по боках, перед ліжком комод, на якому колись був телевізор, та дві шафи по сторонах від комоду, під вікном залишилися стелажі для квітів, які зараз стали хаткою для павуків. Кімната виконана в жовто-золотистих тонах, щоб компенсувати недостачу світла та тепла.

Чим довше Арс ходив по будинку тим більше відривався від реальності, він не сумував і не хвилювався, він перебував в теплих обіймах ностальгії.

***

Поки ранішнє літнє сонце не жарило всіх і все довкола, він поспішив облаштовувати будинок. Переніс всі речі до спальні, дещо на кухню, в комірці знайшов пилосос, який гудів так голосно, але з роботою справлявся, там знайшов стару постільну білизу. Далі розправився з павуками, відмив від пилюки кухню, спальню та ванну, за інші кімнати він вирішив взятися пізніше. Коли все було готове, а сам добряче стомився, вирішив що час і поїсти, котику насипав корму та поставив миску води, і поки той обідав, Арс вирішив швидко збігати в найближчий магазин за водою і хоч чимось їстівним.

Старенький магазин часів його дитинства був зачинений і видно що закинутий уже давно. Арс останній раз тут був декілька років тому, тоді ще все було по старому, а тепер його дещо лякало те, що прийдеться шукати магазин, і можна навіть заблукати в “новому-старому” місті.

Блукати довго не прийшлося, міні-маркет, в якому були і продукти і речі першої, а може і не першої необхідності, розташувався за 10 хвилин ходьби від його хати.

Вибираючи продукти на ближчі два дні для себе і кота, його плеча торкнулися:

– Вибачте, але мені здається я вас звідкись знаю, – сказав незнайомий йому хлопчина, у фірмовому одязі магазину. Арсу він здався знайомим також.

– Ну... може ми колись бачилися, або ви мене плутаєте з кимось.

– Хм, не знаю… – незнайомець задумався, – ну мене Сашко звати, я на вулиці нижче живу. – цей Сашко весело заговорив.

Арс намагався уявити де та вулиця і що там є, і ніби хлопчина каже про ту, на які жив він.

– Я Арсен, – і додав, – жив тут колись, не приїжджав років 10 а то й більше, і уже нікого не знаю.

– Рудик? – і з таким здивуванням промовив той. А серце цього самого Рудика аж кольнуло, він не міг ніяк зрозуміти хто такий цей Сашко. 

– Рудик. Але я не можу зрозуміти звідки ви мене знаєте.

– Не ви а ти, ну як, друга дитинства не впізнати, ну значить багатий буду, раз не впізнав, – той так дзвінко засміявся, і тут до Арса дійшло. 

Сашко, молодший за нього на рік, рудоволосий жвавий хлопчина, з горіховими очима, зростом як сам Арсен, жив через два подвір’я від нього. Від коли він себе пам’ятає то пам’ятає Олександра, вони разом і на горщику сиділи, і в ріці купалися, і шалаші будували, і жили один в одного, їх батьки теж дружили. Коли Арс уже вирушав в інше місто, Саша до останньої хвилини був з ним, а коли їх авто уже сховалося серед вуличок, рудоволосий хлопчина навіть трішки заплакав, що було дивом, тому що сліз він не пускав навіть коли падав в пагорба у колючі кущі шипшини. Вони не лишили ніяких контактів між собою, чи то не додумалися чи не встигли. І з роками забулося, і один про одного забули.

– Не може бути... – Арс від здивування аж не знав що сказати. Сашко без зволікань обняв друга, і так міцно, що здалося в Арса тріснули кістки. І його охопило таке дивне відчуття, він не міг його описати словами, але знав точно, це хороше відчуття.

– Ти як тут опинився? – спитав Сашко.

– Та я от вирішив що треба все ж таки приїхати та навести лад з будинком та подвір’ям, от тільки сьогодні і приїхав.

– І на довго?

– На два тижні, робота чекає. – зітхнув Арс.

– Пропоную за таку зустріч і випити, сьогодні якраз субота, вечором вся компанія збирається, давай теж ходи, людям тебе покажу, а то вони не вірили що ти дійсно існував. Я коли про тебе розказував то всі думали що я тебе вигадав, – на одному диханні промовив рудоволосий хлопчина

– Ну не знаю навіть, я ще не обжився тут, і вже й міста не знаю, а людей тим більше...

– Та не хвилюйся, все і всіх покажу, ти як надумаєш, то на 8 вечора чекаю тебе тут біля магазину, але знай, в тебе немає вибору, ти мусиш прийти, – підмигнув той.

– Ну побачимо)

На тому хлопці розпрощалися, Сашко побіг далі виконувати свої обов’язки по магазину, а Арс пішов на касу в якомусь дивному стані, ніби в очікуванні чуда.

***

Йдучи до дому Арсен замислився. З одного боку, йому не хотілося йти на зустріч. Це ж треба виходити із зони комфорту, знайомитися з новими людьми. А які ці нові люди? Якщо вони його не приймуть, якщо подумають що він якись дивний... Від цих думок відчував себе втомленим і не хотів нікого бачити.

Але!

З іншого боку, він не міг відмовитися від зустрічі з Сашком. Вони ж не бачилися так багато років, та й в глибині душі закрадалася надія що ця зустріч буде приємною, та зможе хоч на трохи розслабити думки. А може нова компанія його навпаки дуже тепло прийме, і стануть його новими друзями. В нього то і друзів було не так багато. Аж Сєрьожа. Ну і Крістіна, якщо її можна віднести в цю категорію. Решту людей з якими він міг випити кави та поговорити на загальні теми, були його колегами та іншими спільними знайомими.

Арс зітхнув. Він знав, що має піти, навіть якщо в глибині душі це йому не дуже хотілося. Він завжди так робив – ставив потреби інших вище за власні, переконуючи себе, що так правильно, що так він допомагає близьким. Щоразу, коли його друг або хтось з близьких потребував допомоги, він не міг відмовити, навіть коли всередині відчував тривогу чи втому. Йому завжди здавалося, що ставити свої бажання на перший план – це егоїзм, і він прагнув уникати цього будь-якою ціною.

Але з кожним таким вибором він поступово забував про себе. Допомога іншим ставала для нього способом жити, але, залишаючи власні бажання на задньому плані, Арс почувався порожнім. Він почав втрачати зв’язок зі своїми справжніми потребами, не розуміючи, що така самопожертва шкодить не лише йому. Адже, постійно віддаючи свої сили іншим, він все менше мав енергії на власний розвиток, на свої мрії, на те, що робило б його життя повним. Чим більше він жив для інших, тим більше він втрачав себе.

З часом, така поведінка, призводить до внутрішнього виснаження. Жертвуючи собою заради інших, людина може відчути глибоке розчарування і навіть втрату сенсу життя. Якщо постійно обирати когось іншого замість себе, ризикуєш забути, хто ти є насправді. Допомога іншим важлива, але якщо вона приходить ціною власного щастя, то стає тягарем.

Іноді, щоб дійсно допомогти іншим, спочатку потрібно навчитися допомагати самому собі.

Поки Арс дійшов до додому в своїх думках, його так пригріло сонце, хоч на дворі уже була 6 година вечора, сонце не збиралося послабляти своє тепло. 

«Hot summer nights mid July...»

Хотілося випити чогось холодного. Пива наприклад. 

Зайшовши до хати, він почав планувати завтрашній день та збиратися на вечір. Все ж таки піде. Вирішив пустити все плисти своєю течією, він змучився думати, та вирішив для себе, що ці два тижні не буде сильно напрягатися, думати та планувати, єдині речі які запланує це те, коли і як наводити порядки на подвір’ї та дома, та сюрприз Крістіні. Він на всякий випадок поставив нагадування на ранок, знаючи себе може забути.

Будь що буде.

***

Сонце вже почало сідати, заливаючи місто багряним сяйвом, коли Арсен крокував жвавими вулицями. Спека дня потроху спадала, але в повітрі витало приємне тепло літнього вечора. Він вдягнув свої любимі темні джинси, такі вільні, модні, чорну футболку, на запас взяв сорочку та свої любимі окуляри.

В душі хлопця вирували не зрозумілі почуття. З одного боку, він був радий що знову може побути з своїм найпершим другом. З іншого ж, його охоплювало хвилювання, змішане з легким передчуттям чогось особливого. Це було те саме хвилювання, яке відчуваєш, коли йдеш на важливу зустріч, не знаючи, чого очікувати, але підсвідомо відчуваючи, що це буде щось хороше.

Наблизившись до магазину, де вони домовилися зустрітися, Арсен почав розглядати людей навколо, шукаючи знайоме обличчя. Його серце калатало в грудях, а долоні трохи спітніли.

Минуло кілька хвилин, і з дверей магазину вийшов Сашко. На його обличчі сяяла широка усмішка, а поруч з ним йшла незнайома дівчина.

– Привіт, Арс! Ти прийшов, – вигукнув Сашко, міцно обіймаючи друга.

– Ну в мене не було вибору, ти мене заставив, – посміхаючись відповів той, трохи збентежений присутністю незнайомки.

– Знайомся, це Вікторія, моя найкраща подруга, – сказав Сашко, кивнувши на дівчину, – Вона вчилася з нами в школі, хоча ти її, мабуть, не пам'ятаєш.

Вікторія привітно посміхнулася Арсену. Її чорне волосся, як ніч, обрамляло овальне обличчя з зеленими очима. Її губи були нафарбовані бордовою помадою, а на очах сяяв акуратний макіяж. Червона сорочка в клітинку, чорні рвані джинси та кеди надавали їй бунтарського вигляду.

Арс не міг відвести від неї погляд. Щось у ній його зачаровувало, хоча він і не міг чітко визначити, що саме.

– Вікторія, це Арсен, мій друг дитинства, – продовжив Сашко. – Ми з ним роками не бачилися, але сталося чудо, і він приїхав!

– Приємно познайомитися, – сказала Вікторія, простягаючи йому руку. – Сашко багато про тебе розповідав.

– І мені приємно, – відповів той, ледь торкнувшись її руки. Вона йому здавалася знайомою, але він не міг зрозуміти звідки її знає. Видивляючись на неї ніби на статую, до нього почали приходити спогади ще з початкової школи, як маленька чорноволоса дівчина, тихо стоїть з краю ігрового майданчику, і слідкує як граються діти. Вона була скромною та тихою, їй завжди було цікавіше гратися з хлопцями у доганялки, ніж з дівчатами. 

– Здається, ви з Сашком вчилися разом? – не сміливо спитав Арс.

– Так, ми були однокласниками, – підтвердила Вікторія. 

– Звичайно, – посміхнувся Сашко. – Пам'ятаєш, як ми...

Його слова раптово урвалися, коли Вікторія насупилася на нього.

– Сашко, не зараз! – прошепотіла вона. – Ці історії звісно цікаві, і ти їх обов’язково розкажеш, але нас чекають уже, йдемо.

– А хто чекає? – Арса ця невідомість вбивала, він звик усе тримати під контролем, а тут, зовсім все по іншому влаштовано. і його це трохи збивало та заставляло хвилюватися.

– Та наша компанія, ми тебе познайомимо, не хвилюйся, вони дружні, тебе залюбки приймуть до себе, – жваво почав хлопець, – нас чекають на набережні. Пішли.

І вони відправилися на місце, де їх вже чекала компанія. Сонце вже сіло, занурюючи місто в сутінки, а небо палало малиновими барвами. Повітря було насичене ароматами води та свіжої зелені. Шум швидкої гірської річки, що мчала вздовж набережної, переплітався з щебетом птахів та далеким гулом міста. На пагорбах, що оточували річку, мерехтіли вогні осель.

Вони підійшли до одної із альтанок, в якій компанія із ще трьох людей про щось сперечалися. Побачивши що до них наближаються, притихли, та почали з доброю цікавістю розглядати нового гостя. Сашко почав знайомити свого друга з присутніми:

– Ось наша маленька компанія) наша парочка Діма та Катя, – Сашко вказав на двох сором’язливих, тримавши за руки один одного. Діма представляв з себе низького за зростом хлопчину в окулярах, лікар, потім вже дізнався Арсен, а його дівчина Катя – блондинка, дизайнер за фахом.

– Це Антон, наш найменший, – продовжував Сашко.

– Здарова, – Антон, до того лежучи на лавці, прийняв, більш чемну позу, привітався з ним. Наймолодший з компанії, 21-річний студент-маркетолог. Високий хлопець з світлим, розпатланим хвилястим волоссям, зеленими очима та худим тілом в оверсайз худі та широких штанах, з темними окулярами та міліоном прикрас на руках та шиї. Серед них всіх він виділявся, зразу б і не скажеш що ці люди можуть разом знайти спільну мову, а то й дружити.

– Привіт всім) – посміхнувся Арс.

Нові знайомі почали завалювати Арса різними питаннями, їм він здався дуже цікавим.

Арс, а чому ти вирішив переїхати звідси? – поцікавився Діма, але дане питання хвилювало кожного.

– Я не вирішував, – зітхнув той, – батьки знайшли кращу роботу, їм здавалося що переїзд буде корисний для нас всіх. Вони нас з сестрою і не питали, а ми малі не розуміли серйозності цієї ситуації.

– В тебе є ще сестра? 

– Так, Ілона звати, вона тоді в 3 клас ходила, тому не впевнений що ви будете її знати)

Так за розмовами вони провели пару годин. Розмова текла легко і невимушено. Арс все ж відчув себе комфортно в цій компанії. Він ділився своїми історіями, згадували з Сашком минуле. Кожен розказував свої історії із життя. Здавалося, комфортно було всім, Дівчата зацікавлено розглядали та мучили запитаннями незнайомця. Хлопці теж не відставали, відправивши Діму в магазин за чимось смачненьким, наприклад пивом та чіпсиками, виглядали поки той повернеться. Всі були дуже галасливими крім найменшого учасника. Він тихо сидів та слухав, покурюючи сигарету та безсоромно розглядаючи нового знайомого. В той же час, не міг не помітити, що Антон час від часу кидає на нього пильні погляди. Ну дивиться та й дивится, що з того.

– А я щось маю смачненьке! – прибіг щасливий Діма з покупками, – розбирайте!

Арсу вручили його порцію пива, відкрили чіпси, Сашко сказав що це в честь єднання старих друзів, і мало не почав велику промову про це, але його як завжди зупинила Віка. А ким ж вона була для нього, Арс вирішив що близька подружка або майбутня дівчина, він не розумів.

*** 

Випивши не одне пиво, яке Арс не планував пити зовсім, вони засиділися допізна. Дівчата пішли швидше додому, а чоловіча компанія ще сиділи і обговорювали чоловічі, а може і не дуже теми. Але сон та втома брали своє і ті почали розходитися. Арс та Сашко в одну сторону пішли а Діма з Антоном в іншу.

– Ну що, Арс, як тобі наша компанія? – розірвав цю тишу вечора Сашко.

–  Цікаві люди, даремно я хвилювався, –  зізнався той. – А Діма та той малий далеко від нас живуть?

– Ну Діма ні, він в тих будинках що навпроти магазину, а той малий, – Сашко зробив на цьому наголос, – ну так, він далекувато, в іншому мікрорайончику.

– Понятно. – Арсу навіть стало шкода Антона, що йому так далеко йти, він не любив гуляти десь далеко від дому, ну хіба машиною, бо повертатися пішки по нічному місці не тільки страшно а й нудно і довго.

Хлопці замовчали на деякий час, але Олександр не міг терпіти тишу: 

– А шо ти далі будеш робити? Довго ще тут будеш?

– Та два тижні в мене є. Треба хату до ладу привести, подвір'я... А там вже буду бачити. Буду відпочивати, я сюди за цим і їхав.

Ну якщо тобі треба буде з чимось допомогти то звертайся, зберемо бригаду і за день все зробимо. – посміявся той, а може і серйозно казав, Арс так і не зрозумів.

За такими безтурботними розмовами хлопці дійшли до дому. Арсен підходив до будинку не спішачи, ніби не хотів закінчувати цей день. Зустріч з Сашком та його друзями розбудила в ньому приємні спогади та подарувала надію на те, що це місце та ці люди зможуть змінити його життя на краще, а рідне місто вже зараз змінює його, дарує йому нові емоції та почуття.

Відчинивши двері старого будинку, його зустрів кіт Ніченька, який весь цей час чекав на господаря, з радісним нявком кинувся йому під ноги. Хлопець погладив кота, зігріваючись його теплом. Потім він пройшов до кімнати, кинув сумку на ліжко і почав розстеляти його.

Лежачи в ліжку, він прокручував у пам'яті події цього дня. Зустріч з Сашком, знайомство з дівчатами, до яких він не проти позалицятися, хлопці, такі цікаві та загадкові, ну Антон так точно. Арс не звик спілкуватися так тісно з кимось молодшим ніж на декілька років, а між ним та Антоном різниця  в 8 років! Арсу це було дивно і не звично. Але цікаво.

Зітхнувши, він заплющив очі і незабаром заснув, спокійним сном, якого давно не мав.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Вікторія
Вікторія@teremok

Новачок(або ні) в сфері творів

24Прочитань
1Автори
0Читачі
На Друкарні з 5 грудня

Більше від автора

  • ФанФікшин по життю. Частина 10: Пріоритети.

    Десята частина невеличкого роману, про те як один хлопчина перевернув з ніг на голову життя іншого. Про любов, про літо) 10/11 частин

    Теми цього довгочиту:

    Роман
  • ФанФікшин по життю. Частина 9: Пора?

    Дев'ята частина невеличкого роману, про те як один хлопчина перевернув з ніг на голову життя іншого. Про любов, про літо) 9/11 частин

    Теми цього довгочиту:

    Роман

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається