Аквадіос
***
Сонце повільно підіймалося над горизонтом, малюючи небо теплими фарбами жовтня. Кріс завжди обожнювала ранкову прогулянку. Вологе повітря було насичене запахом опалого листя, а вдалині виднілися поля, залиті золотими хвилями пшениці. Вулиці їхнього містечка були тихі, на перший погляд, звичайні. Але для неї кожен куточок, кожен будинок мав свою історію, щось рідне й знайоме. Троє друзів часто збиралися разом, шукаючи пригод на лоні природи.
Кріс працювала в місцевому управлінні екології. Це було щось більше, ніж просто робота — вона присвятила своє життя захисту довкілля. Її спокійні риси обличчя та темне волосся, яке завжди було зібране в простий хвіст, створювали образ зосередженої й мудрої людини, хоча в глибині душі вона залишалася мрійницею. Вона любила довгі розмови про те, як можна змінити світ, але ще більше — занурюватися у природу, що жила спокійно навколо них.
Кирил, її давній друг, був зовсім іншим. Високий, темноволосий, із серйозними очима, він захоплювався технікою. Він міг годинами працювати в гаражі, налаштовуючи авто або розбираючи мотори. Його захоплення було відображено в руках, які носили на собі сліди численних годин праці, але усмішка, що часом з'являлася на його обличчі, показувала, що він знаходив у цьому справжнє задоволення.
Анастасія, з її світлим, майже білявим волоссям, була справжнім променем сонця у їхній компанії. Вихователька в дитячому садку, вона мала той рідкісний талант — бачити красу навіть у найпростіших речах. Вона займалася танцями, і це додавало їй особливої грації у рухах. Настя завжди здавалася легкою і спонтанною, але за цим ховалася глибока прив'язаність до своїх друзів і потреба бути потрібною.
Одного ранку вони вирішили пройтися разом — відчували, що їм усім потрібно трохи часу на свіжому повітрі. Кріс запропонувала піти за місто, де починалися поля.
¾ Ці місця завжди мене заспокоюють, — сказала вона, дивлячись на хмарне небо, яке починало темніти.
¾ Мені теж подобається, — підхопила Настя, усміхаючись, ¾ знаєш, тут таке відчуття, ніби можна на мить відчути себе частиною чогось більшого.
Кирил знизав плечима:
¾ Поле — це просто поле, але я за компанію. Плюс, треба розвіятись. Я цілий тиждень провів у гаражі, голова вже кипить.
Вони йшли вуличками, що поволі переходили у вузькі стежки, що тягнулися між деревами, пшеничними ланами і просторами безмежних пагорбів. Десь у далині виднілися старі хати, схожі на ті, що колись належали місцевим селянам. Їхні дахи вже давно осіли, а стіни злилися з природою.
Раптом, на одному з пагорбів, вони помітили альтанку. Вона здалася їм дивною — надто великою, ніби збудованою для велетнів. Дерев'яні стовпи тримали масивний дах, а в центрі стояв величезний стіл і колисанка, яка могла вмістити не одну людину, а цілу сім'ю.
– Як же тут можна взагалі щось робити? – сказала Кріс, піднімаючи голову до велетенської гойдалки. – Ледь рукою дотягнуся.
– Цікаво, для кого це все? – задумливо промовив Кирил, роблячи кілька кроків уперед і доторкаючись до ланцюгів, що тримали колисанку. Вони були товсті, як його рука, і важкі, немов зроблені з чистого металу.
– Напевно, для когось значно більшого за нас, – додала Анастасія, стоячи трохи далі. Вона нервово оглядала простір, шукаючи якісь знаки або підказки, але все здавалося тихим і непорушним. Лише гігантські меблі стояли серед альтанки, ніби чекаючи на когось
Кріс підійшла до гойдалки і торкнулася її нижньої частини, ледь-ледь дістаючи рукою.
– Можемо спробувати розгойдати, – запропонувала вона.
– Спробуємо, але це виглядає так, ніби тут щось ховається, – відповів Кирил, оглядаючись, його пильний погляд пробігався по альтанці.
Вони троє схопилися за масивну деревину і почали штовхати гойдалку. Спочатку вона була нерухомою, важкою, але поступово вони відчули, як вона поволі починає рухатися. Кожен раз, коли вона коливалася, ланцюги глухо стукали об дерев'яні балки альтанки.
– Щось не так, – сказала Анастасія, обтираючи лоб. – Слухайте... ця тиша... якось надто підозріла.
– Це не те місце, де варто затримуватися довго, – зітхнув Кирил, але вони продовжували розгойдувати гойдалку, наче хотіли дізнатися, що буде далі.
Ланцюги знову й знову вдарялися об балки. Глухий звук ставав дедалі голоснішим, він ніби розсікав тишу навколо, але ніщо не порушувало дивної спокійної атмосфери. Ще кілька поштовхів — і гойдалка почала завмирати. Кріс дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що може статися далі.
– Зупиняється, – промовила вона тихо, відходячи на кілька кроків назад. – Що тепер?
І тут почалося.
Спочатку здавалося, що це просто краплі дощу, які падали з дерев’яних дощок, з яких була зроблена альтанка. Але ці краплі були не звичайними. Фіолетова рідина, блискуча, схожа на щось надприродне, почала повільно стікати вниз, утворюючи маленькі калюжки.
– Що це за... рідина? – здивовано вигукнула Анастасія, дивлячись на незрозумілі фіолетові краплі, що почали збиратися на підлозі.
– Якась магія, – припустив Кирил, дивлячись, як рідина просочується крізь дерево альтанки. Він зробив крок назад, відчуваючи дивне передчуття.
Рідина продовжувала стікати, здавалося, що вона живе своїм життям. Спочатку невинні краплі, але потім вони почали об'єднуватися в дивні фігури. Мовби химери, вони формувалися перед очима друзів, створюючи з себе потворні обличчя, що повільно рухалися до них.
– Вони... дивляться на нас, – прошепотіла Кріс, її очі наповнилися страхом.
Химери не просто з'являлися — вони манили, ніби гіпнозом затягуючи друзів у свій світ. Їхні тіла почали рухатися самі собою, незрозуміла сила притягувала їх до цих фігур, хоч вони й намагалися відступити.
– Ні, нам треба звідси! – вигукнув Кирил, намагаючись відірвати руки від невидимого тягаря, який ніби сковував їх.
Але було запізно. Колисанка, яку вони розгойдували, раптом зникла, мовби розчинилася у повітрі. На її місці почала утворюватися туманність, що повільно розливалася по підлозі альтанки, немов закликаючи їх увійти.
– Це пастка! Не заходьте туди! – закричала Анастасія, але її слова ніби губилися в порожнечі.
Туманність блищала всіма відтінками фіолетового, закручуючись спіралями й хвилями, створюючи відчуття, що вона має власну волю. Друзі не могли відвести від неї погляду — їх затягувало всередину. Ноги наче самі несли їх до центру цієї дивної фіолетової маси.
– Ми не можемо... тікати, – Кріс намагалася стримати себе, але вже відчувала, як її свідомість розчиняється в дивній туманності. Їх всіх затягувало, наче всередину іншого світу.
Останнє, що вони побачили перед тим, як усе зникло, — це те, як фіолетові химери остаточно поглинають альтанку і перетворюють її на щось абсолютно інше.
Туманність, що поглинула друзів, розчинилася так само швидко, як і з'явилася. Те, що для них здалося лише миттю, насправді було чимось більшим. Вони ніби переступили поріг між двома реальностями і опинилися в зовсім іншому світі.
***
Кріс озирнулася навколо, і те, що вона побачила, змусило її зупинитися на мить. Вони стояли посеред незвичайного міста, схожого на те, до якого вони звикли, але щось тут було кардинально іншим. Навколо них не було повітря, як вони знали раніше — усе було заповнено водою. Замість неба над їхніми головами мерехтіли сонячні промені, що пробивалися крізь товщу води, утворюючи химерні світлові плями на поверхнях будівель і вулиць.
– Ми... на дні океану? – Кріс намагалася усвідомити те, що бачить перед собою. Вона простягнула руку вперед і зробила крок, але несподівано відчула, що її тіло стало неймовірно легким. Земля під ногами ледь відчувалася, а кожен її рух був плавним і невагомим.
– Я відчуваю себе, як рибка в акваріумі, – промовив Кирил, спостерігаючи, як його рука рухається у воді повільно і плавно. Він зробив кілька кроків уперед, дивлячись на величезні будівлі, що ніби плавали в цьому водяному просторі. Вони були незвичайної форми, схожі на старовинні палаци, але водночас прозорі й блискучі, наче зроблені з кристалів. Тіні від них розбігалися на всі боки, утворюючи химерні форми.
– Але як ми можемо дихати тут? – здивовано спитала Анастасія, роблячи глибокий вдих. Вона очікувала відчути прохолоду води, але ні — легені наповнювалися чимось легким, схожим на повітря, але водночас вологим і свіжим.
– Це не просто вода, – Кріс задумливо поглянула вгору, дивлячись на те, як хвилі й промені сонця змішуються між собою. Їхні кольори утворювали вражаючі райдужні візерунки на воді, додаючи цьому світу відчуття казковості.
Навколо них плавно рухалися дивні тварини. Нагадували риб, але водночас у них були химерні форми й розміри — одні були схожі на невеликі блискучі комети, інші — на величезні, повільно пливучі медузи, що світилися зсередини. Вони м’яко ковзали повз друзів, не звертаючи на них уваги, як на частину свого світу.
– Як тут усе красиво, – промовила Кріс, захоплено спостерігаючи за цими створіннями.
Вулиці міста були викладені блискучим піском, який ніби поглинав світло, створюючи навколо загадкову атмосферу. Будинки піднімалися на кілька поверхів, здавалося, що вони зроблені зі скла і водночас схожі на коралові рифи. Їхні стіни виблискували, ніби обсипані коштовними каменями, а всі кути і закутки були вкриті різноманітними водоростями, які, коливаючись, створювали ілюзію постійного руху.
– Тут ніби весь час щось змінюється, – відмітив Кирил, уважно спостерігаючи за будівлями, які здавалися такими ж живими, як і все інше довкола.
– Але чому нас сюди привели? – запитала Анастасія, повільно рухаючи рукою в повітрі-воді, ніби намагаючись знайти відповіді на свої питання.
Її слова зникли в тиші, і в цю мить перед ними з'явилася дивна постать. Вона матеріалізувалася ніби з самого повітря, що оточувало їх, або, можливо, з тіней, які падали від навколишніх будівель. Невизначена, химерна, ця постать була чимось середнім між людиною і створінням з їхніх найглибших страхів. Її тіло було напівпрозорим, а обличчя здавалося водночас людським і нелюдським — незрозуміла гра світла й тіні змінювала його риси кожної секунди.
– Хто ти? – наважився спитати Кирил, зробивши крок вперед.
Постать не відповіла одразу, але повільно підняла руку, вказуючи на них. Її очі, якщо це були очі, яскраво світилися незвичним зеленим відтінком. Голос, коли він нарешті пролунав, був тихим і водночас глибоким, ніби доносився з глибин самого океану.
– Ви... прийшли, щоб змінити цей світ, – відповіла постать, ніби читаючи їхні думки.
– Що це за місце? – Кріс намагалася стримати хвилювання.
– Це інший варіант вашої реальності, – відповіла постать. – Тут усе під водою, але ви можете дихати. Ви можете бачити цей світ так, як ніколи раніше. Але це місце — не просто ілюзія. Воно живе своїм життям.
Постать підняла руку і повільно змахнула нею в повітрі. І раптом, довкола друзів усе почало рухатися швидше. Будівлі, вулиці, навіть вода — усе навколо затанцювало в незрозумілому вихорі. Кольори почали зливатися в одне ціле, і Кріс відчула, що її тіло стало легким, як ніколи раніше.
– Ви повинні зрозуміти, чому ви тут. Лише тоді ви знайдете шлях назад, – додала постать, і її тіньова фігура почала поступово зникати в товщі води.
Друзі, трохи розгублені та не впевнені у своїх діях, вирішили йти куди їх поведуть ноги. Їхня подорож почалася зі знайомства з дивним містом, що постало перед ними в усій своїй казковій та водночас хаотичній величі.
Місто було схоже на дивний мікс архітектурних епох і стилів. Ось вони йшли повз величезний кришталевий палац, який відсвічував усіма барвами під сонячним світлом, що проникало через товщу води. Його колони і башти виглядали так, ніби були збудовані з гігантських коралів. Поруч із палацами химерно поєднувалися сучасні багатоповерхівки — такі, як у їхньому рідному світі, але з одного боку вони обростали водоростями, а з іншого світилися якимось внутрішнім сяйвом. Інколи траплялися звичайні хатки — будиночки з червоними дахами і дерев’яними парканами, як у селах. І поряд з усім цим були магазини, що виглядали, як прості торгові лавки, на кшталт тих, що можна побачити в китайському стилі. Вивіски з ієрогліфами та яскраві червоні ліхтарі підсилювали відчуття, що вони опинилися в казковому колажі реальностей.
– Дивно... це все виглядає так, ніби його зліпили з різних частин світу, – задумливо промовила Кріс, оглядаючи вулиці.
– А ще більше вражає, хто тут живе, – відповів Кирил, зупинившись, щоб подивитися на жителів міста. Він помітив кілька істот, що повільно пересувалися вздовж вулиць. Були серед них і знайомі образи, схожі на людей, але їхні очі світилися якимось дивним синюватим світлом, наче вони ніколи не бачили сонця.
Повз них пробігла маленька химерна істота, що нагадувала ту саму субстанцію, яку вони бачили біля колисанки. Вона рухалася, як жива тінь, лише іноді змінюючи свою форму. Ще кілька таких створінь, схожих на тіні з риб'ячими плавниками, пройшли повз друзів, не звертаючи на них уваги.
Десь на вулиці виднілися русалки — граційні створіння з блискучими хвостами, що плавали у воді, залишаючи за собою легкий блискучий слід. Вони тихо щось обговорювали між собою, їхні голоси лунали, як спів далеких китів.
Іноді траплялися монстри-субстанції — незрозумілі створіння, що нагадували живі галюцинації. Їхні тіла постійно змінювали форму, здавалося, що вони не мають жодного постійного вигляду.
– Це все виглядає нереально, – мовила Анастасія, глибоко вдихнувши. – Тут є щось знайоме, але водночас усе абсолютно інше.
Раптом вони проходили повз одну з будівель — невеликий, дещо затінений магазин, вивіска якого світилася мерехтливим блакитним світлом, і почули, як хтось їх покликав:
– Гей, ви там! – голос був високий, але теплий, і водночас трохи дивний, наче його приглушувала вода.
Друзі обернулися і побачили постать, що стояла в тіні будівлі. Спочатку їм здалося, що це людина, але приглянувшись, вони помітили, що з цією істотою щось не так. Очі, які блищали великими, риб'ячими зіницями, відразу привернули їхню увагу. Шкіра була вологою, а на шиї виднілися маленькі жабри, які ледь помітно рухалися. Її пальці були схожі на плавники — широкі, з перетинками між ними. Вона злегка махала рукою, запрошуючи їх підійти ближче.
– Це до нас? – тихо запитала Кріс, дивлячись на істоту.
– Думаю, так, – відповів Кирил і зробив кілька кроків вперед. Вони всі наблизилися до цієї дивної істоти.
– Ви хто такі? – жваво спитала вона, і в її голосі відчувалася дитяча цікавість. Істота нахилилася трохи вперед, ближче до них. Вона була не то дівчинкою, не то вже старенькою бабусею — складно було визначити її вік. Лиця майже не видно, але її очі дивилися уважно і трохи грайливо.
– Ми… нові тут, – Кріс обережно відповіла, не знаючи, як краще пояснити свою ситуацію.
– Нові? О, це добре! Дуже добре! – захоплено вигукнула вона, махаючи руками-плавниками. – Я Стефа! Тут давно не було нових. Ви маєте залишитися у мене жити! У вас ще немає домівки, так? – вона не чекала відповіді і вже почала швидко говорити далі, заливаючи їх інформацією. – Я тут живу вже дуже давно. Ой, і ви всі такі молоді, такі цікаві! Що ви тут робите? Звідки прийшли? Це ж диво, що ви тут опинилися, правда ж?
Друзі були трохи приголомшені її енергією, але виглядало так, що вона дійсно доброзичлива.
– Ми… тільки-но прийшли, і не знаємо, що робити, – нарешті промовив Кирил.
– О, це не біда, не біда зовсім! Ви залишаєтеся в мене, і все буде добре. Я вам усе покажу, усе розповім! – вона розмахувала руками, захоплюючись власними словами. Її плавники блискали під світлом води, а на обличчі світилася тепла усмішка.
– Це дуже люб’язно з вашого боку, – обережно мовила Анастасія. – Ми не маємо іншого вибору, так що… дякуємо.
Стефа радісно заплескала в руки-плавники і повела їх до свого будинку.
Коли вони увійшли до будинку, перше, що вразило друзів, — це затишок і комфорт, які вони відчули, ніби знову опинилися у своїй реальності. Всередині будинок виглядав зовсім не так, як здавався зовні. Здавалося, що його поверхи були навалені один на одного, наче конструкція мала обвалитися будь-якої миті. Проте інтер'єр був ретельно продуманий, кожна деталь на своєму місці, жодного хаосу.
Увійшовши, вони опинилися в затишній вітальні. Великий дубовий стіл стояв посередині кімнати, а перед ним — камін. Камін під водою? У Кріс, Кирила та Анастасії на мить майже одночасно виникло питання, але вони вирішили не озвучувати його, розуміючи, що в цьому світі все може бути інакшим.
– Камін під водою, – усміхнулася Стефа, наче читаючи їхні думки. – Тут, у нашому світі, багато речей незвичайні. Це подарунки подорожуючих з різних світів. Камін — один з таких дарунків. А ви помітили полицю з речами?
Вона показала на стелаж, що займав всю стіну. Там були предмети, яких друзі ніколи не бачили: скляні кулі з мерехтливими всередині світлячками, металеві конструкції з вигравіруваними символами, що не належали жодній відомій мові, і навіть маленький кораблик, який повільно плавав в акваріумі, що стояв на полиці.
– Ось це, – Стефа доторкнулася до картини, що висіла на стіні, – мені подарував художник із Землі. Це було давно, 675 років тому. Він сказав, що це поля з вашого світу.
Кріс вдивилася у полотно і не могла повірити своїм очам. Поля, що на картині, дійсно були схожі на ті, де вони гуляли до того, як потрапили сюди. Проте поля на картині були густіше вкриті деревами, і вдалині виднілися пагорби.
– Це наші поля! – захоплено вигукнула Кріс, не витримавши.
Стефа зраділа не менше:
– Серйозно? Оце так диво! Давненько з вашого світу ніхто не приходив. Може, ви мені розкажете щось нове? Адже цей художник, знаєте, давно вже не приходить.
Після короткого обміну емоціями Стефа вирішила провести екскурсію по будинку.
– Ось, це перший поверх, тут мої володіння, – вона показала на затишну вітальню. – Тут ми з вами зможемо сидіти вечорами. За цією дверима моя кімната. Тут є ванна, і я навіть маю дещо з вашого світу — мило й шампунь із запахом квітів! А ще є загальна кухня. Погляньте, як все тут зроблено в морському стилі: світлі меблі, круглі віконця, крізь які видно море. Це мій улюблений куточок — ваза з коралів на столі. Це теж один із дарунків.
Кухня була така ж затишна і світла, як і вітальня. Меблі ніби дихали свіжістю моря, а у вазі дійсно стояли корали, що переливалися всіма барвами.
– Далі на другому поверсі, – провадила Стефа, – ще дві кімнати, кожна з власною ванною. Вони призначені для гостей, таких як ви. Між ними невеликий коридор, що також слугує вітальнею. І тут теж все зроблено в морському стилі, але ліжка і ванни пристосовані для різних гостей. Ви побачите, що вони більше схожі на ті, що у вас вдома.
Сходи на другий поверх вели до двох затишних кімнат. Тут також відчувався морський стиль — на стінах висіли картини з підводними пейзажами, круглі вікна пропускали світло, яке відображалося у воді, створюючи красиві візерунки на підлозі. Ліжка були величезними, а меблі в кожній кімнаті — зручними та домашніми.
– А третій поверх ідентичний другому, – додала Стефа. – Там теж є кімнати для гостей.
Після екскурсії кожен вибрав собі кімнату. Вони відкрили шафи і здивувалися, побачивши там одяг. Хоча речей було небагато, вистачало на всі випадки: домашній одяг, щось для виходу і навіть для спорту чи прогулянки лісом. Останній комплект залишився для них загадкою.
Після цього Стефа запросила їх на вечерю. Вона усміхнено пояснила:
– Один з моїх гостей із Землі поділився зі мною кількома рецептами. Це було ще 1259 року. Хоча це давні рецепти, вони все ще смачні.
Друзі сіли за великий стіл у вітальні, і перед ними з'явилися страви, що дивно нагадували їжу з їхнього світу, хоча були трохи іншими.
– Ви знаєте, – почала Анастасія, коли вони вже їли, – зараз ми на Землі готуємо трохи інакше. Наприклад, тут немає спецій, які ми зараз використовуємо.
– Так, і соуси тепер більш популярні, – додав Кирил. – О, і ми більше не їмо ці страви так, як колись. Зараз, знаєте, все більше популярна їжа швидкого приготування.
Стефа слухала з інтересом, захоплено кивала і постійно перепитувала про те, що саме вони зараз їдять на Землі. Її обличчя світилася радістю, і вона була явно рада дізнатися більше про сучасні кулінарні традиції їхньої планети.
– Оце так дивина! – вигукнула вона. – Ніколи б не подумала, що стільки змінилося. Тепер ви точно маєте залишитися тут, щоб розповісти мені більше!
Після вечері вони всілися біля каміну, намагаючись переварити те, що сталося. Тепло каміна, яке наповнювало кімнату, розслаблювало, і атмосфера ставала дедалі більш затишною. Вогонь під водою здавався чимось неможливим, але в цьому світі все було інакше. Стефа сиділа навпроти них, зручно вмостившись у кріслі, і з цікавістю дивилася на своїх гостей.
– Отже, як ви потрапили сюди? — запитала вона, нахиляючись трохи вперед. Її очі, схожі на риб'ячі, поблискували в світлі вогню, від чого вони здавалися ще більш загадковими.
Кріс поглянула на друзів і почала розповідати
– Це було досить дивно... Ми просто гуляли в лісі, як зазвичай. Там була гойдалка, велетенська, але така висока, що ми ледве могли до неї дотягнутися. Ми її трохи розгойдували, і тоді... щось змінилося. Ланцюги почали гучно стукати, і з дерев, що навколо, почала витікати фіолетова рідина. Ми не зрозуміли, що це було, але вона наче створила туман, і цей туман почав нас затягувати... Ми, чесно кажучи, навіть не встигли усвідомити, що сталося, як опинилися тут. В один момент просто переступили через поріг — і ось.
– І ви не знали, що відкрили портал? — Стефа насупилася, здавалося, намагаючись скласти всі шматочки пазлу.
– Ні, звісно, що ні! – вигукнула Анастасія, трохи напружено. – Ми навіть гадки не мали, що це якось пов’язано з порталом. Ми просто намагалися розважитися!
Кирил, обдумуючи почуте, додав:
– А ви знаєте, чому такі портали з'являються? І взагалі, якщо є портали до інших світів, то чому на Землі ніхто про це не говорить? Ми ніколи не чули про подорожі між вимірами.
Стефа задумливо поглянула на друзів, трохи відкинувшись назад.
– Ну що ж, – почала вона, – це не так просто пояснити. Розумієте, подорожуючі приходять сюди з різних світів, але з Землі, дійсно, гостей вже давно не було. Я думаю, що це тому, що ваша планета має особливий статус. Зараз вам це може здатися дивним, але Земля давно визнана дуже важливою частиною всесвіту, хоча її мешканці і не здогадуються про це.
Кріс і Анастасія здивовано переглянулися, але не переривали її. Стефа продовжувала:
– Земля захищена, можна сказати. Портали на вашу планету відкриваються вкрай рідко, і це не випадковість. Є сили, які стежать за тим, щоб туди не проникали інші подорожуючі. Це зроблено для того, щоб захистити людство від знань, які воно ще не готове прийняти. На Землі завжди було щось особливе, і її існування важливе для балансу всіх інших світів. Ви можете думати, що живете на звичайній планеті, але насправді Земля — це центр багатьох космічних процесів.
– І хто ці "сили", що вирішують, кому можна потрапити на Землю, а кому ні? — Кирил був явно зацікавлений.
– Їх називають Стражами Порталів, – пояснила Стефа. – Це істоти, які мають завдання охороняти перетини між світами. Вони знають про небезпеку змішування реальностей. Деякі світи просто не можуть співіснувати разом без наслідків, і Стражі стежать за тим, щоб не було хаосу. Вони приховують портали від більшості жителів Землі і навіть впливають на сприйняття, щоб люди їх не бачили.
Кріс нахилилася вперед, зацікавлена:
– Але якщо портали захищені, як ми тоді випадково відкрили один з них?
Стефа хитро усміхнулася:
– Ось тут-то й цікавий момент. Ви, можливо, і не знали, що відкриваєте портал, але десь у глибині підсвідомості ви відчували його присутність. Це один із законів порталів: їх не можна відкрити без того, щоб хтось із іншого світу не усвідомлював це. І якщо ви його відкрили, то, можливо, це означає, що у вашому житті була якась інтуїтивна потреба — бажання знайти щось більше або втекти від чогось?
– Я... – Кріс задумалася, – ми просто... хотіли трохи пригод. Але це було несвідомо. Як це можливо?
– Портали реагують на енергію людей, – пояснила Стефа. – Іноді мандрівники потрапляють у ці світи навіть не підозрюючи, що шукають щось більше, ніж звичайні пригоди. Можливо, у вашому житті з’явилася потреба знайти нові відповіді, і портал відреагував на це. А маленькі субстанції, – вона посміхнулася, – просто використали момент для гри. Вони завжди так роблять, коли відчувають нову енергію.
– Субстанції? – перепитала Анастасія.
– Так, ці пустотливі маленькі істоти, що з'явилися біля вашої колисанки. Вони ще не повністю дорослі, всього лише на стадії розвитку. Їм всього кілька десятків років, і вони люблять бавитися з подорожуючими. Коли їм виповнюється 111 років, вони перетворюються на тіней — доросліші версії самих себе. Але якщо доживуть до 999 років, тоді отримують можливість стати ким завгодно — вибрати свою подальшу форму.
Друзі замовкли на мить, обдумуючи почуте. Кріс, похитуючи головою, запитала:
– А як давно ти тут, Стефо?
Стефа посміхнулася, її риб'ячі очі заблищали від світла каміна.
– Мені вже 1767 років. І так, я вибрала цей вигляд свідомо. Але мій вік залежить не тільки від того, що я проста жителька цього підводного світу. Я провідниця. Це моя робота — допомагати подорожуючим знаходити свій шлях через світи. Тому я живу набагато довше, ніж більшість жителів будь-якого світу. І не тільки я така — у кожному світі є свої провідники, і вони також живуть дуже довго. Це частина нашої місії.
– Провідниця? – перепитав Кирил. – Ти виходить, допомагаєш кожному, хто проходить через портал?
– Саме так. І кожен провідник знає різні мови і традиції світів, щоб зуміти допомогти подорожуючим. Моя роль — забезпечити вам комфорт і допомогти знайти відповіді на ваші запитання, коли ви перебуваєте тут.
Кріс, Анастасія та Кирил сиділи мовчки, намагаючись переварити нову інформацію.
***
Друзі прокинулися на диво бадьорими після насиченого подіями вечора. Вони спустилися до кухні, де їх зустріли апетитні аромати. Стефа вже встигла щось приготувати.
– О, це бургери! – здивовано вигукнула Кріс, побачивши на столі ці сандвічі.
– Ну, ви ж учора так багато про них говорили, – усміхнулася Стефа, розкладаючи тарілки на стіл. – Я подумала, що спробую приготувати щось земне.
Кирил засміявся:
– Так, схоже, ми тобі вчора добре вказали на наше улюблене! Але, здається, пора навчити тебе ще й чомусь корисному.
– Точно! – підтримала його Анастасія. – Ми складемо тобі меню, де будуть не тільки смачні, а й корисні страви із сучасної Землі.
Стефа з цікавістю подивилася на них.
– О, я буду дуже вдячна. Вже давненько у мене не було гостей із Землі. Цікаво дізнатися про вашу сучасну кухню.
Після сніданку, який всі з'їли з задоволенням, постало питання, що робити далі.
– Що ж, якщо ви не проти, я можу провести вам екскурсію нашим містом, – запропонувала Стефа. – Хоча ви вже бачили дещо вчора, але це лише маленька частина. Тут є багато цікавого.
Друзі з радістю погодилися, і Стефа повела їх вузькими вуличками, демонструючи все більше і більше незвичних місць.
Місто було ще більш чарівним вдень. Високі палаци, деякі з яких виглядали як витончені замки, стояли поруч із сучасними офісними будівлями та магазинами. Вулички були звивистими, й усі будинки ніби перемішували різні епохи і стилі. Тут можна було побачити крихітні хатинки, схожі на земні, а поруч — величезні підводні споруди з біоплазми, яка переливалася всіма кольорами веселки.
– Це наше мистецьке квартал, – пояснила Стефа, зупиняючись біля величної скляної будівлі. – Тут живуть художники та скульптори. Деякі з них відомі далеко за межами цієї планети.
А далі вони зупинилися біля будинку, який чимось нагадував звичайну земну оселю. Вікна були маленькі, дах із черепиці, а навколо – невеликий сад.
– Нічого собі! Це ж будинок, як у нас вдома! – вигукнула Кріс, оглядаючи його.
– Так, є кілька подорожуючих, які принесли з собою архітектурні ідеї з Землі, – пояснила Стефа. – Люди, які сюди потрапляють, часто намагаються відтворити частинку своєї батьківщини. Це не єдиний такий будинок у нашому місті.
Друзі йшли далі, оглядаючи все довкола: статуї, що плавали в повітрі, магазини, схожі на китайські базари, й неймовірні ринки, де можна було побачити товари, яких на Землі ніколи не було.
На зворотному шляху Кирил спитав:
– Стефо, а як би ти описала свою планету? І взагалі, що це за світ? Ми нічого про нього не знаємо.
Стефа зупинилася, задумливо подивилася на друзів, а потім почала говорити, голос її став м'яким і поважним:
– Моя планета… Її назва – Аквадіос. Вона – одна з небагатьох планет, повністю покритих водою. Якщо подивитися на неї з космосу, ви побачите велику блакитну кулю, що світиться зсередини. Її поверхня вкрита океанами, а під товщею води заховані міста, подібні до нашого. Ми живемо в великих куполах або в будівлях, які побудовані з спеціальних матеріалів, що дозволяють нам комфортно існувати під водою. Деякі наші будівлі буквально вирощуються, це біоструктури, які ростуть разом з нашими потребами.
Кріс, захоплена описом, поцікавилася:
– А як виглядає ваша планета з космосу? Ви колись були там?
– Так, – усміхнулася Стефа. – Наші технології дозволяють подорожувати в космос. Аквадіос виглядає як яскрава перлина в темряві галактики. Її океани світяться завдяки біофлуоресцентним істотам, які живуть на глибині. Тому навіть уночі наша планета сяє.
– А де ми взагалі знаходимося? В якій це галактиці? – допитливо спитала Анастасія.
– Ми у галактиці Тріанум, – пояснила Стефа. – Вона одна з найбільших і найстаріших у всесвіті. Тут розташовано безліч планет, багато з яких населені розумними істотами. Наприклад, неподалік від нас є планета Мораліс, де живуть крилаті істоти. Вони настільки швидкі, що можуть перетинати континенти за кілька секунд. А є ще планета Гарденія, де всі жителі – це рослини. Вони спілкуються через запахи й світло, а їх міста – це величезні сади.
Кирил замислено кивнув:
– А є якась планета, яка вважається головною у всьому Всесвіті?
– Є, – підтвердила Стефа. – Це Археон, планета мудрості. Вона розташована в центрі галактики, і всі світові ради збираються саме там. Там живуть найстарші й наймудріші істоти з різних куточків всесвіту. Вони спостерігають за балансом між світами і вирішують важливі питання. Їх знання охоплюють всі галактики, і саме вони допомагають підтримувати гармонію між різними планетами.
Друзі мовчки слухали, повністю поглинуті розповіддю Стефи.
– То виходить, що наш світ зовсім не такий простий, як ми думали… – задумалася Кріс.
– Саме так, – усміхнулася Стефа. – Ви потрапили в одну з багатьох реальностей, і кожна з них по-своєму унікальна. Вам ще багато чого варто дізнатися. Але головне, що вам потрібно знати зараз: портали відкриваються не просто так. Іноді вони реагують на наші внутрішні бажання, навіть ті, про які ми самі не здогадуємося. Ви вже ступили на шлях, і тепер залишається тільки досліджувати.
– А що ще нам варто знати, перебуваючи тут? – запитала Анастасія.
– Найголовніше – завжди пам'ятайте, що цей світ і всі інші взаємопов'язані, – відповіла Стефа. – І хоча це місце здається вам казковим і мирним, завжди можуть виникнути небезпеки. Але не бійтеся: ви тут не одні. Я ваша провідниця, і я завжди буду поруч, щоб допомогти вам знайти відповіді та ваш шлях.
Друзі знову замовкли, намагаючись осмислити все, що вони дізналися. Вони більше не були просто звичайними людьми з Землі – вони стали частиною набагато більшого і загадковішого світу, який тільки починав розкривати свої таємниці.
Анастасія зітхнула, змахуючи сльозу, яка намагалась скотитися по її щоці:
– Я скучаю за домом… – її голос тремтів. – За родиною, за нашими звичними буднями. Мені здається, що ми тут застрягли, і вони, мабуть, хвилюються за нас.
Кріс і Кирил мовчки кивнули, кожен із них відчував те саме. Вони не планували опинитися в іншому світі, їхня подорож була випадковою, і тепер думки про те, як батьки могли б шукати їх, тиснули на серце.
– І що, якщо ми тут назавжди? – прошепотіла Кріс, уникаючи погляду друзів.
Стефа, яка весь цей час слухала мовчки, підійшла ближче і м’яко поклала руку на плече Анастасії.
– Не хвилюйтеся, дітки, – заспокійливо промовила вона. – Ви можете бути тут скільки завгодно, але ваші рідні цього навіть не помітять. Річ у тім, що час тут і у вашому світі працює по-різному.
Друзі здивовано підняли голови.
– Що ти маєш на увазі? – спитав Кирил, здивовано дивлячись на Стефу.
– Тут, в нашому світі, час тече не так, як на Землі. Для вас зараз може пройти кілька днів, тижнів чи навіть місяців, але у вашому світі все залишиться на тому самому місці, – пояснила Стефа. – Коли ви повернетеся додому, то виявите, що на Землі пройшла та ж сама година, хвилина і секунда, коли ви потрапили сюди.
Анастасія полегшено зітхнула, хоча її очі ще залишалися трохи вологими.
– Тобто батьки навіть не помітять, що нас не було? – уточнила Кріс.
Стефа усміхнулася:
– Саме так. Усе залишається на своїх місцях, поки ви тут. Це складно зрозуміти, але з часом тут все дійсно дещо… інше. Ви зможете повернутися, коли будете готові, і для ваших близьких нічого не зміниться.
Друзі переглянулись, трохи заспокоївшись.
***
Наступного дня, прокинувшись у новому домі, вони відчували себе трохи дивно. Вони опинилися в казковому світі, але питання "чому вони тут?" не давало спокою. Нічого конкретного, жодних відповідей чи завдань. Вони були розгублені.
Стефа, бачачи їхні сумніви, запропонувала:
– Можливо, поки ви тут, варто спробувати робити те, чим ви займалися на Землі? Так ви відчуєте себе корисними, а я впевнена, що у нас знайдеться багато чого цікавого для вас
Кирил кивнув:
– Ну, це краще, ніж просто сидіти й гадати, чому ми тут.
Стефа посміхнулася:
– Гаразд, я подивлюся, що зможу для вас зробити.
Через кілька годин Стефа з Кирилом підійшли до будівлі, яка була захована глибоко під водою, схожою на величезну підводну станцію. Величезні скляні панелі дозволяли бачити різноманітні підводні транспортні засоби, що спокійно стояли на платформі.
– Це майстерня підводного транспорту, – пояснила Стефа. – Я домовилася, щоб ти тут міг попрацювати. Не хвилюйся, техніка тут не дуже відрізняється від тієї, яку ти звик обслуговувати. Хоча деякі моделі значно більш просунуті.
Кирил із захопленням оглядався навкруги.
– Підводний транспорт? Цікаво. Ще й таке велике різноманіття… Це щось нове для мене. Дякую, Стефо, буде цікаво
У майстерні він занурився у роботу з інженерами, які займалися технічним обслуговуванням транспортних засобів. Усе виглядало футуристично, проте механіка залишалася знайомою. Він почав освоюватися, і навіть поділився кількома своїми ідеями щодо вдосконалення деяких двигунів.
Кріс вирішила спробувати свої сили в місцевому екологічному комітеті, який займався захистом підводної акваторії. Стефа організувала для неї зустріч із представниками місцевих екологів.
– Ти говорила, що на Землі працювала у природоохоронній сфері? – запитав один із місцевих керівників комітету, зустрічаючи Кріс.
– Так, я займалася моніторингом природних екосистем і впливом людської діяльності на довкілля, – відповіла вона.
– Тоді ти будеш нам корисною. Ми займаємося захистом водних ресурсів, і нам завжди потрібні люди з новими поглядами.
Кріс почала працювати у місцевій екосистемі. Її завданням було стежити за рівнем забруднення води, а також за станом біорізноманіття. У цей момент вона зрозуміла, що всі проблеми, з якими вона стикалася на Землі, є актуальними й тут. Вона досліджувала місцеві види, аналізувала дані про різні водні істоти, деякі з яких були схожі на тих, що живуть на Землі, але значно більші або з унікальними адаптаціями до підводного середовища.
Анастасію Стефа завела до одного з кришталевих палаців культури. Ця будівля була наче виточена з найтоншого скла, яке переливалося всіма барвами підводного світу. Тут проводилися уроки танців для місцевих жителів, і Стефа домовилася, що Анастасія буде викладати традиційні земні танці.
– Ти згадувала, що займаєшся танцями. Тут у нас є студія, де з радістю вивчають мистецтво різних світів. Думаю, твої танці теж зацікавлять наших жителів, – сказала Стефа.
Анастасія увійшла в світ танцюристів, спочатку трохи нервуючись. Проте як тільки вона почала показувати перші рухи, мешканці підводного світу, деякі з яких мали плавники замість ніг, а інші були схожі на прозорі примарні фігури, дивувалися і захоплено спостерігали. Її уроки викликали неабиякий інтерес, і незабаром вони почали повторювати рухи за нею. Анастасія бачила, як місцеві мешканці з легкістю адаптували свої тіла під нові танцювальні форми, створюючи власні унікальні інтерпретації земних традицій.
Всі троє друзів знайшли собі заняття, що допомогло їм відчути себе не просто гостями, а частиною цього нового світу. Вони поступово почали вливатися в ритм життя Аквадіоса, відкриваючи для себе нові можливості і відповіді, яких вони так шукали.
Третій тиждень перебування на Аквадіосі непомітно наближався до свого кінця. Друзі вже повністю адаптувалися до місцевого ритму життя: Кирил освоїв підводний транспорт до такого рівня, що вже сам міг навчати інших майстрів, Кріс зайнялася проектом з очищення водних ресурсів, а Анастасія стала улюбленою викладачкою танців у кришталевому палаці культури. Але попри це, туга за домом з кожним днем лише посилювалася. Їм здавалось, що ніби все нормально, але насправді їхні серця тягнулися до Землі.
Одного вечора після роботи, вони сиділи у вітальні будинку Стефи, гріючись біля каміну (як це взагалі можливо під водою, вони вже давно перестали замислюватися) і мовчки обмінювалися сумними поглядами. Стефа, яка, як завжди, була уважною до настрою своїх гостей, помітила це й вирішила поговорити.
– Ви вже давно тут, – почала вона, сівши біля них. – Я бачу, що ви вже звикли до нашого світу, але щось вас все одно непокоїть.
– Це все одно не наш дім, – тихо сказала Кріс, дивлячись на полум’я. – Тут добре, але… ми належимо іншому світу.
Кирил зітхнув:
– Так, ти права. Мені подобається працювати з підводними механізмами, але коли я лягаю спати, думаю про батьків. Вони, мабуть, збожеволіють від хвилювання, навіть якщо, як ти казала, час у нашому світі зупинився.
Анастасія мовчки кивнула, її очі теж були повні туги.
Стефа подивилася на них, потім тихо сказала
– Можливо, настав час розповісти вам один секрет.
Друзі повернули голови до неї з подивом.
– Секрет? – перепитала Анастасія, відчувши цікавість.
– Так, – посміхнулася Стефа. – У нашому світі є щось на зразок вашої «п’ятниці 13-го». Це особливий день, коли можна вільно користуватися порталами. Такі дні трапляються нечасто, але я бачу, що ви вже засумували за своїм світом, і можливо, цей секрет вам знадобиться.
– А коли це буде? – в один голос запитали всі троє
– Коли за нашим календарем на вівторок припадає 8 число, – пояснила Стефа. – Це дуже рідкісна дата, але саме тоді портали відкриваються для всіх між 22 і 24 годинами. Ви можете спробувати повернутися на Землю саме в цей час.
Кріс глибоко зітхнула:
– І коли цей найближчий вівторок 8-го?
Стефа на мить замислилась, а потім відповіла:
– Він випадає аж на наступний місяць.
Всі троє засмутились. Знову чекати. Кирил обурено змахнув рукою:
– Наступний місяць? Ми вже стільки тут, а тепер ще чекати…
– Кириле, – перебила його Анастасія, – давай не будемо дратуватися. Ми вже почали звикати до цього місця. Ще кілька тижнів не змінять ситуацію. Але… – вона подивилася на Стефу, – ти впевнена, що ми зможемо повернутися?
Стефа кивнула:
– Так, ви зможете повернутися. Я переконана в цьому
Кріс задумливо подивилася на Стефу:
– Але якщо ми зараз підемо, а потім захочемо повернутися сюди? Портали відкриваються лише в цей день?
– На жаль, так, – відповіла Стефа. – Ви зможете повернутися лише тоді, коли знову випаде цей особливий день. І якщо ви це зробите, то вам доведеться чекати ще довше, якщо захочете повернутися назад.
Друзі переглянулися, їхні обличчя виражали змішані почуття. З одного боку, вони дуже хотіли додому. Але з іншого – тут був новий світ, який вабив своєю загадковістю і можливістю відкриттів.
– Ми не можемо втекти від того, що нас хвилює найбільше, – тихо промовила Кріс. – Наш дім і сім’я важливіші за все. Ми повинні повернутися.
Кирил погодився:
– Так, усе, що я тут бачив і чому навчився, неймовірне. Але я не можу забути, що я маю родину, яка, можливо, чекає на мене вдома.
Анастасія кивнула:
– Це правда. Незважаючи на те, що цей світ дав нам нові знання й досвід, наш дім завжди буде тим місцем, куди ми належимо.
Стефа усміхнулася, бачачи їхню рішучість:
– Тоді, якщо ви вирішили повернутися, вам залишається тільки чекати наступного вівторка 8-го. А поки що, – вона підняла палець, – не витрачайте час даремно. Тут ще стільки можливостей. Пориньте у своє життя тут, використовуйте цей час із користю.
***
Наступні тижні минали швидко. Друзі вирішили, що краще зануритися в роботу, ніж постійно думати про повернення. Вони зрозуміли, що поки що нічого важливішого за їхній дім немає, і тому почали вкладати себе у справи на Аквадіосі, щоб це чекання не було марним.
Кирил у майстерні почав працювати над новими проектами. Він захопився ідеєю створення швидших і економніших підводних транспортних засобів. Його нові колеги, мешканці Аквадіоса, підтримали його ідеї, і незабаром вони разом почали тестувати прототипи, що мали стати справжнім проривом у транспортній індустрії цього світу.
Кріс, у свою чергу, продовжувала працювати над екологічними проблемами. Вона знайшла спосіб оптимізувати місцеву систему очищення води за допомогою методів, які вона знала з Землі. Її робота привертала все більше уваги місцевих екологів, які були вражені її знаннями й підходом
Анастасія ж отримала можливість організувати великий танцювальний фестиваль у підводному палаці культури. Вона навчала місцевих жителів новим хореографічним технікам і готувала їх до грандіозної події, яка мала відбутися незадовго до дня, коли портали відкриються. Її танці стали справжньою сенсацією в місцевій культурі, і їй навіть запропонували залишитися на постійне викладання.
Друзі поступово знайшли себе в новому світі, але думки про дім ніколи не полишали їх. Вони знали, що скоро повернуться, і цей досвід назавжди залишиться з ними, як частина їхньої пригоди.
Наступний вівторок 8-го все ближче і ближче…
Після довгих тижнів очікування настав особливий день, якого вони так чекали – вівторок 8-го числа. Весь цей час друзі прожили в ритмі Аквадіоса, занурившись у його культуру, традиції, роботу. Але сьогодні, коли день добігав кінця, їхні серця билися швидше. О 22:00 вони мали зібратися біля порталу в центрі міста, в супроводі Стефи, яка мала допомогти їм здійснити перехід назад на Землю.
Небо Аквадіоса затягнуло легким серпанком, крізь який пробивалися синьо-зелені відблиски від космічних тіл галактики. Друзі стояли на площі перед великим круглим порталом, що нагадував величезне водяне дзеркало, на поверхні якого інколи проступали тіні інших світів.
Стефа глянула на них і доброзичливо усміхнулася:
– Сьогодні особливий день, і я рада, що змогла провести його з вами. Але перед тим як ви підете, я маю вам дещо пояснити.
Всі троє слухали з нетерпінням.
– Коли ви повернетеся, – почала вона, – ви згадаєте цю подорож як сон. Вам здаватиметься, що це все відбулося швидше, ніби ви й не прожили тут цих тижнів. Але повірте, ці спогади – справжні, і ви завжди зможете згадати їх, якщо закриєте очі та прислухаєтеся до свого серця.
Анастасія глибоко зітхнула:
– Це так дивно… Невже наш світ і цей розділені настільки тонким бар’єром?
Стефа кивнула.
– Так. Світів багато, але не всім судилося перетинати їхні межі. Ви ж отримали цей шанс. Пам’ятайте про нього.
Кирил потер руки, намагаючись придушити хвилювання:
– То що, просто стати на портал і все? Ми повернемося туди, звідки прийшли?
– Саме так, – відповіла Стефа. – Але коли зробите крок уперед, не озирайтеся назад, інакше ви ризикуєте залишитися між світами.
Кріс збентежено кивнула, вдивляючись у дивний блиск на поверхні порталу.
Стефа продовжила:
– Як тільки ступить останній з вас, портал замкнеться, і відкриється він знову лише через рік. Так що, друзі, це ваш шанс. Тільки обережно. Як би не спокусливо було зупинитися і оглянутися, робити цього не можна.
Друзі переглянулися. Хвиля емоцій та хвилювання змішалася з радістю та полегшенням. Вони були готові.
Стефа подивилася на них востаннє і обійняла кожного з теплом:
– Удачі вам, мої друзі. Сподіваюся, ви колись знову сюди повернетеся.
Кирил перший ступив на портал, відчуваючи, як під ногами з’являється легке мерехтіння. Потім Кріс і, нарешті, Анастасія. Портал злегка затремтів, коли всі троє стояли на ньому. Друзі міцно тримали один одного за руки, глибоко вдихаючи, перш ніж зробити перший крок уперед.
– До побачення, – прошепотіла Анастасія, відчуваючи легкий холодок, який пробіг спиною. Вони зробили крок.
Світ навколо почав обертатися – спершу повільно, ніби вони потрапили у вир із синьо-зелених хвиль, а потім усе прискорилося. Сцени з життя на Аквадіосі миготіли перед очима, немов спалахи – підводні міста, майстерні, танцювальні зали, океанічні краєвиди, кришталеві палаци… Все це змішувалося в яскравий калейдоскоп, і що далі, то більше віддалялося.
Раптом простір навколо набув зовсім іншого вигляду – став темнішим, ледь не чорним. Їм здавалося, що вони пливуть у безмежному просторі, оточені тихим шумом і легким тріпотінням енергії. Час і простір злилися воєдино, залишивши їх наодинці з думками.
– Тримайся міцно, Кріс, – прошепотів Кирил, не випускаючи її руки.
Кріс стиснула його пальці.
– Ми майже вдома, – прошепотіла вона.
Але раптом, коли здавалось, що ось-ось вони повернуться на Землю, простір навколо них став переливатися червоним світлом. Вони відчули, як щось, ніби м’які, невидимі руки, почало їх притягувати назад.
– Що відбувається?! – закричала Анастасія.
– Тримайся! Не озирайся! – гукнула Стефа, яка, здавалось, лише на мить з’явилася у них перед очима.
І потім – тиша.
***
Коли вони нарешті відкрили очі, перед ними була знайома місцевість. Зовсім нічого не змінилося – усе виглядало так само, як тоді, коли вони вперше потрапили в портал. Годинник показував ту саму годину, хвилину й секунду, коли вони пішли з дому.
– Невже… ми вдома? – пошепки промовила Кріс, не вірячи своїм очам.
Кирил потер обличчя:
– Це… Це було насправді? Чи… ми просто заснули.
Прийшовши уже до своєї рідної домівки, Анастасія та Крістіна оглянула її, поволі зайшла, там все було таке рідненьке. Настя подивилася на своє відображення у дзеркалі. Їй здавалося, що за цей час вона змінилася – погляд став більш серйозним, а всередині щось відчувалося по-новому.
– Це не було сном, – твердо сказала вона. – Я знаю, що ми пройшли через це. Я бачила, як ми працювали, жили, пізнавали… – Вона посміхнулася. – І танцювали для них.
Кріс тихо засміялась, сповнена полегшення і дивного відчуття нереальності:
– І справді, Анастасіє. Це точно не було сном.
Вони ще довго сиділи у своїй кімнаті, не наважуючись вийти й поділитися цим з іншими. Їхня пригода стала їхнім особистим спогадом, глибоким, ніби відлуння далеких світів. Тільки тепер вони зрозуміли, скільки їм дав цей досвід, і як він назавжди змінив їхнє ставлення до звичних речей.
Під вечір друзі все-таки вийшли з дому, відчуваючи себе так, ніби вони щойно повернулися з найдивовижнішої подорожі у своєму житті. Кожен крок на землі здавався їм новим, навіть повітря здавалося свіжішим, ніж раніше.
Але що найголовніше – кожен із них розумів: десь далеко, на підводній планеті Аквадіос, їх чекає вірна подруга Стефа. І в них завжди буде вибір – повернутися чи залишити це в минулому, як теплий спогад.
Зустрівшись знову вдома, Кріс, Кирил і Анастасія відчували себе незвично. Вони повернулися з цілої іншої реальності, сповненої неймовірних відкриттів, загадок і навіть небезпек, але тепер відчували, що їхні серця сповнені чимось особливим, рідним і теплим. Кожен із них дивився на знайомі стіни, на улюблені речі в домівках, на свої вулиці і розумів, як багато означає просте слово «дім». І хоча кожен із друзів мав свої думки про пережиту пригоду, вони вирішили зібратися разом, щоб поділитися тим, що для них стало справді важливим.
Кріс, як завжди, розпочала розмову:
– Дивно... Я так прагнула побачити інші світи, побачити щось більше за звичні місця, в яких ми живемо. І ось, побувавши там, де все інакше, я зрозуміла, що найбільше ціную те, що ми маємо тут. Що варто захищати не тільки планету, а й наші традиції, нашу історію, наші спогади… – Кріс зупинилася, дивлячись на друзів. – Я зрозуміла, що часто забуваю про те, що в житті є моменти, яких не повториш. Кожна зустріч, кожна посмішка – це скарб. Тому я хочу захищати не тільки природу, а й час, що є в нас із нашими близькими.
Кирил замислено кивнув, і, здавалося, йому було непросто висловити свої думки. Нарешті він заговорив:
– Знаєте, для мене машини завжди були способом забутися, втекти від того, що я не можу змінити. Але тепер, пройшовши крізь усе це, я усвідомив, що жодна деталь у житті не може замінити живих людей поруч. Я думав, що знаю, чого хочу від життя, а виявилося, що найбільше мені потрібна близькість із тими, хто мене розуміє. Поки ми були там, я ловив себе на думці, що, можливо, в житті важливо не те, чого ми досягаємо, а те, з ким ми поділяємо ці досягнення. Навіть якщо я створю щось неймовірне – це не матиме значення, якщо поруч не буде людей, які це оцінять. Тому зараз, більше ніж будь-коли, я хочу цінувати кожну мить із рідними.
Анастасія, яка зазвичай приховувала свої емоції, зітхнула, і сльози з’явилися в її очах:
– Я ніколи не задумувалася, як швидко летить час, і як ми втрачаємо найпростіші радощі – ранковий спів птахів, тепло сімейної домівки… Я так хотіла показати людям різні культури, поділитися танцями, але зрозуміла, що сама недостатньо ціную своє. Всі ми, напевно, шукаємо десь далеко те, що насправді завжди було поряд – любов, підтримка, безтурботність і безпека рідного дому. Іноді здається, що ми маємо ще багато часу, а виявляється, що важливі моменти проходять швидко, і їх неможливо повернути. Там, на Аквадіосі, я відчувала, як сильно я скучаю за нашими звичними місцями і близькими, і зрозуміла, що не хочу втрачати ці відчуття. Тому тепер, як ніколи, я хочу цінувати ці миті, тих людей, що поруч, бо саме це і є справжнє щастя.
Всі троє замовкли, вдивляючись у ніч, що розгорталася за вікном. Було ясно, що їхній погляд на світ змінився, і що вони повернулися з подорожі зовсім іншими. Кріс, Кирил і Анастасія більше не дивилися на пригоди як на щось, що можна знайти лише в інших світах. Вони відчули, що саме їхні буденні моменти, тепло близьких людей, життя, яке вони проживають тут і зараз, є справжньою цінністю.
Кріс, ніби згадавши щось важливе, тихо промовила:
– Ми повинні берегти свої домівки й любити те, що маємо. І, можливо, інші світи існують, щоб ми могли нагадати собі про це. Щоб ми завжди пам’ятали, яке це щастя – повернутися додому і відчувати себе на своєму місці.
Кирил усміхнувся, а Анастасія витерла сльози, не соромлячись більше своїх почуттів. Вони відчули, що тепер справді розуміють один одного, і що ця подорож стала для них не просто пригодою, а важливим уроком. Вони обіцяли собі берегти своїх рідних, цінувати кожну мить і нагадувати собі, що щастя завжди поруч, варто лише вчасно його побачити.
Так їхня історія завершилася, залишивши у серцях безцінний скарб – розуміння, що справжні цінності живуть у простих речах. І ця мудрість залишилася з ними назавжди, як спогад про дивовижний світ Аквадіосу й дружбу, що здатна подолати будь-які межі.
28/10/2024
