Попри знищення друкарень, спалення книг, вбивства письменників та інші злочини, що чинить російська армія в Україні, культурний ренесанс не просто продовжується, а набирає оберти. На місці одного стають троє, на афішах театрів з’являються все нові і нові прем’єри на українському матеріалі - від реп-м’юзиклів про Розстріляне відродження, і до стрип-балету за Панасом Мирним, а в кіно щомісяця виходить мінімум по одному українському фільму. Навіть літературні конкурси, де кожен може себе спробувати як письменник, потроху поновлюються. Тому я вирішила перенести сюди одну свою стареньку статтю про мистецтво написання конкурсних оповідань. Насолоджуйтесь!
Що таке “конкурсне оповідання”?
Я давно пересвідчилась, що конкурсне оповідання — це окремий жанр короткої прози. Звісно, ніхто не забороняє подавати будь-які оповідання, будь-якого формату та будь-якого жанру, головне — влізати у обмеження за знаками/словами, та загальну тематику. Проте, якщо хочеш не просто взяти участь, а перемогти (чи, принаймні, зайняти високе місце), твоє оповідання має бути саме “конкурсним”. Особливо — якщо конкурс судиться самими учасниками, і вони мають серед всього розмаїття оповідань “колективним розумом” обрати най-найкращого.
Все що далі буде — суто мої спостереження, здобуті на мережевих конкурсах фантастики та фентезі, що проводились в Україні, з відкритим коментуванням творів, де за журі виступали самі учасники конкурсів. Якщо конкретно — конкурси формату “Зоряної фортеці” та “РБЖ Азмут”-у. Поради складено на основі коментарів до творів як моїх, так і інших письменників.
Отже, чим має характеризуватись хороше (і потенційно успішне) конкурсне оповідання?
Воно повинне мати міцний сюжет
Воно має бути “кінематографічним” та насиченим подіями
У фантастичному допущенні воно повинно мати “новизну”, або подавати вже відомі речі та ідеї під новим, нестандартним кутом
Воно має органічно зачіпати 2–3 глобальні філософські проблеми
Кожен його персонаж повинен мати яскравий характер
Його події мають відбуватись у живому, непротирічному сетінгу та вираженій атмосфері
Воно має бути написане хорошою літературною мовою
І насамперед — його має бути цікаво, легко та приємно читати
Детальніше по кожному з пунктів
1. Міцний сюжет
Хоч цей пункт чи не найпростіший, практично всі автори-початківці об нього запинаються. Гадаю, через особливості викладання літератури в школі: замість головного (який тут конфлікт інтересів, хто що задля своєї мети зробив, і до чого це призвело), і підручники, і вчителі концентруються на речах вторинних. Образи героїв, повчальні підтексти, алегорії, прототипи з реальної історії, описи природи (“порівняння дуба з князем Болконським”), — що завгодно, крім законів розвитку сюжету. Чи то це через перенасичену програму (купа романів по 400–600 сторінок на 1 рік), чи то через успадковане з совєтів бажання вдобвати в голову “правильне розуміння тексту”, але результат однаковий: багато письменників-початківців дуже приблизно уявляють, що таке “сюжет”.
Сюжет — це коли герої змінюють світ власними діями.
Тобто, сюжет завжди виражається через дії. Якщо герої у творі лише розмовляють — сюжету немає, які б проблеми вони не підіймали. Якщо герой лише спостерігає події, що відбуваються навколо нього — сюжету немає, якими б глобальними події не були. Якщо світ твору на кінець розповіді не змінився порівняно з початком — сюжету немає.
На своєму першому літературному конкурсі я теж дисципліновано потопталася по “безсюжетних граблях”. Моє “оповідання” було довжелезною дискусією між двома людьми на тему моральності прогресорства, що закінчилось нічим. Мені швидко вказали, що герої повинні діяти (“наприклад, один має спробувати вбити іншого”), і я це запам’ятала на все життя. До речі, те саме оповідання легко можна було б “врятувати”, дописавши до нього пару абзаців. Але, на жаль, я це зрозуміла запізно, і тому навіть не пройшла до фіналу.
2. Насиченість подіями та “кінематографічність”
Динаміка оповідання може бути різна. Історія може розвиватись повільно, а може на кожному кроці розвертатись на 180 градусів (але тут важливо не перегнути); може концентруватись на одному оповідачеві, а може скакати від персонажа до персонажа. Багато чого може. Головний принцип залишається незмінним: читачеві ніде не має бути нудно. На кожному абзаці він повинен хотіти взнати, що сталося далі. Сповільнення дозволяються, “провисони” — ні.
Тепер щодо кінематографічності. Не казатиму за всіх — не телепат, але дуже багато людей під час читання книги “дивляться внутрішній фільм”. Тобто, за авторськими словами уявляють кадри з кінокартини, які й переглядають, просуваючись книгою вперед. І чим цікавішим, насиченішим та яскравішим буде цей “внутрішній фільм”, тим більше задоволення читач отримає від вашого оповідання.
Якщо вже говорити про кіно, то є кілька дуже хороших, базових для кінематографу, принципів, що аж просяться до короткої прози. Ось вони:
Не розказуй — показуй. Не говори, що людина зла — покажи, як вона ображає когось беззахисного. Не кажи, що холодно — змусь героїв сховати носи в шарфах та рукавицях. І так далі. Уільям Странк та Елвін Брукс Уайлд (а за ними й Стівен Кінг) ще й радять уникати прислівників (це ті слова, що “швидко”, “голосно”, “розлючено”, “сумно”). Мовляв, кожна сцена має говорити сама за себе, і якщо вам доводиться пояснювати, як саме герой щось зробив, значить, ви погано прописали події.
Кожен епізод має або розкривати героя, або просувати оповідь вперед. Якщо він не робить ані одного, ані другого — цей епізод зайвий. Цей принцип особливо важливий у короткій прозі: роман залишає більше простору для авторського свавілля, та більше часу для “зрощення” з героями. В оповіданні ми проводимо замало часу разом з героями, аби відволікатись ще на щось. Тому тут кожен абзац повинен працювати на читача.
3. “Новизна” фандопущення
Аудиторія літературних конкурсів — фанати жанру: дуже важко знайти щось таке, про що вони ще не читали. Їм не подобається перечитувати вже відомі ідеї вдруге, втретє, вдесяте, тож читацьке журі дратується, коли знаходить сюжет оповідання давно знайомим. Вихід дуже простий — окрім самого жанру постійно читати новини зі світу техніки та науки, і науково-популярні книжки: саме там можна надибати нові, свіжі ідеї для фантастики.
Проте, я б не стала зациклюватись саме на абсолютній новизні, і ось чому:
По-перше, знайти абсолютно оригінальний сюжет практично неможливо. Навіть класифікатори народних казок усіх країн та народів світу вклали ще в середині XX століття, і там менше 3000 номерів.
По-друге, вгадати, хто саме з читачів прочитав з обраної вами теми абсолютно все (тож, нічим його вже не здивуєш) просто неможливо. Тож, якщо вас “пре” якась конкретна тема — пишіть на неї, і не бійтесь. Тому що…
Навіть знайомі сюжети (і це по-третє) завжди можна розкрити по-новому. Поєднати щось раніше непоєднуване, переповісти історію з нового ракурсу, пофантазувати, “а що ж було далі?”, чи “як ми дійшли до життя такого?” — ось лише декілька прийомів. Та господи, помістіть умовну “кривеньку качечку” у сетінг постапокаліпсису, і вже маєте цілий віз нових читань старої історії.
Проте все ж є дві речі, яких варто уникати з усіх сил:
Відветра банальність. Не переписуйте знайому історію “в нуль” просто в інших декораціях. Внесіть у її сюжет свої власні зміни.
Не менш відвертий плагіат небанальних речей. Не копіюйте маловідому історію вашого улюбленого немейнстрімного автора — обов’язково знайдеться хтось, хто її також читав. Будьте певні — першоджерело він впізнає.
4. Органічно підняті філософські проблеми
З часів тієї ж самої школи ми звикли, що “справжня” література спрямована вглиб, і там можна завжди нарити друге-третє дно. Нас до цього десять років привчали, в решті решт. І коли ми не знаходимо у оповіданні якогось глобального, важкого питання, над яким можна думати ще кілька днів після прочитання, ми почуваємось обманутими. Мовляв, і на цю “пустишку”, що не дала мені нічого, я витратив свій дорогоцінний час?
Але в той же час читачеві не сподобається, якщо якийсь із героїв посеред оповідання завмре і прочитає довжелезну лекцію про несправедливість цього світу. Тут знову ж таки можна застосувати принципи кінематографу: покажіть складну проблему з точки зору кількох конфліктуючих сторін. Або ж дайте глянути, якою катастрофою обертається те, що на перший погляд здавалось найбільшим благом. Знову ж таки: через дії та розвиток сюжету, а не через довгі нудні пояснення героїв. Пригадайте той же “Парк Юрського періоду”, в якому суто через події подана вся небезпека ідеї відтворення динозаврів. У ключі: “так, ми любимо великих ящурів, але чи зможемо ми щось зробити, якщо тиранозавр занесе над нами свої пазурі?”
5. Яскраво виражені персонажі
Оповідання — твір короткий. Читач має дуже мало часу, аби не просто познайомитись з його героями, а й знати, на що чекати від кожного. Оскільки ми не маємо місця для екскурсів в дитинство, персонажів доводиться розкривати миттєво, широченними мазками, щоб над ними ледь не неонові вивіски горіли: “Скептик”, “Дурень”, “Розумака”… Риси характеру героїв треба підкреслювати діями ледь не на кожному кроці. І не бійтесь скотитись в крайноші: хай краще герой буде карикатурним, ніж ніяким. Потрібен деспот — дайте йому риси садиста. Потрібна милаха — зробіть її “мі-мі-мі”. Потрібен дивак — хай чудить на кожному кроці. Все одно багато начудити не встигне — твір раніше скінчиться. Повірте: для читача заплутатись у персонажах — справжні тортури. Особливо така утрованість допомагає в діалогах: у різних героїв навіть фрази та лексика будуть абсолютно різними, і вам не доведеться підписувати кожну репліку. І місце економить, і розповідь пожвавлює.
Іноді яскраві герої приносять з собою сюрпризи. Для одного зі своїх оповідань я ввела епізодичного персонажа — привітного алкаша, що за пляшку готовий весь вечір декламувати Бодлера. Він з’явився буквально на три чи чотири абзаци, і потім ніде не згадувався, але читачі раптом його полюбили. Під час розбору на майстер-класі одна жінка зізналась, що він її зачепив за живе: вона ще довго думала, ким ця людина була, ким могла стати, і що з її життям пішло не так. Таким чином я випадково смикнула “позапланову” філософську проблему, що знайшла відгук у читачеві. Було ну дуже приємно :)
6. Сетінг та атмосфера
Жива, відчутна атмосфера дуже збагачує читання оповідання. Повертаючись до метафори “внутрішнього фільму”, чим краще відчувається атмосфера, тим яскравішим та своєріднішим буде читачевий “фільм”, і тим більше задоволення він отримає від його перегляду. До того ж, в атмосфери/сетінгу є ще одне, менш очевидне призначення.
Ми живемо у світі, який дуже добре знаємо. Ми знаємо, як їздять автомобілі по дорозі, коли діти йдуть в школу, які емоції викликає похмура стара бабця з чорним котом у закинутому будинку, як пахне зіпсута їжа, і так далі, і ще тисячі дрібниць. Всіх їх можна назвати “неписаними правилами” нашого світу. І вони неявно нам розповідають дуже багато несказанного через асоціації та спогади. Достатньо заувавжити, що напружений кіт дивиться у одну точку, і читач зрозуміє — там сидить хтось, непомітний героям-людям. Розкажіть про трухляві дошки на підлозі — і читач сам напружуватиметься на кожному кроці вашого героя, бо зрозуміє, що він може впасти.
Знайомий, впізнаваний сетінг дуже допомагає “оживити” історію та створити їй другий-третій план, не відволікаючи на нього увагу читача. Чим більше планів можна в історії розкопати, тим крутішою вона може вийти.
7. Хороша літературна мова
Згадуючи останній сезон “Гри престолів”: а навіщо ще ви пройшли цей шлях? Тобто, якщо ваше оповідання погано написано, містить помилки, русизми, неорганічні діалектизми, криві словесні конструкції, або навіть (смертний гріх українських конкурсів) невичитаний переклад від гугла — як ви збираєтесь доводити, що воно найкраще? Повірте, навіть крихітні одруківки ріжуть очі — що вже казати про більш серйозні граматичні та стилістичні помилки? Ні, звичайно, за надкрутий сюжет вам можуть пробачити невеличку неграмотність, але лише до певної межі. І так, на перемогу в такому випадку точно не розраховуйте. Максимум — на місце у п’ятірці.
8. Легкість читання
Тут все просто: кожному учасникові читацького журі потрібно прочитати 15–20 оповідань (а то і всі 30) протягом тижня-двох. Це — дуже багато. Чотири-п’ять абсолютно різних оповідань на день сильно втомлюють мозок. Якщо перші оповідання читаються з ентузіазмом, то під кінець “суддівського марафону” голова несамовито опирається будь-якому новому текстові. Тож, якщо ваш текст буде важко чи нудно читати, ви ризикуєте тим, що його недооцінять, або навіть не дочитають. Або, дочитавши, вирішать: “Сюжет нормальний, ідея кльова, але боже, яка ж це нудятина!” І знизять оцінку просто тому, що “не вставило”. Мають повне право: фантастика — література розважальна, і вона повинна приносити задоволення, а не закипання мозку.
Навіть більше скажу: чим складніші та комплексні проблеми ви хочете зачепити у своєму оповіданні, тим легшою мовою він має бути написаний. Вже тому, що, якщо читач витрачатиме час та ментальні зусилля на те, щоб продиратись через громіздкі та мудровані словесні конструкції, на філософські проблеми його просто не вистачить. Він може їх просто не помітити.
Є дуже простий спосіб перевірити, чи легко читати ваше оповідання. Треба зачитати його вголос. Якщо посередині речення ви втратили думку, з якої воно почалось — речення треба переписувати. “Пиляти” на два, виносити вставні конструкції, вирізати однорідні члени речення — все залежить від того, на чому власне ви запнулись.
Невже все так суворо?
Ні, ні в якому разі. І на те є аж три причини.
Перша: всі ці поради стосуються вас лише тоді, коли ви хочете перемогти на літературному конкурсі. Що не завжди так. Я не кажу про “головне — не перемога, головне — участь”. Мета участі у конкурсі може бути різна. Наприклад, письменник захотів спробувати себе у новому жанрі, випробувати новий для себе стиль чи формат, і він хоче побачити, чи це в нього вдалось. В такому випадку конкурси з читацьким журі — це просто золота жила. Ви в одному місці маєте пару десятків абсолютно різних людей з різними літературними смаками, що дуже зацікавлені у в’їдливій оцінці вашого тексту. Фідбек, який ви отримаєте в результаті, буде просто неоціненним. Хочете спробувати формат “лише дії, і нічого більше”? Будь ласка! Повправлятись в атмосфері? Ласкаво просимо! Перевірити, як реагуватиме читач на конкретного персонажа? Пишіть про нього історію та кидайте на конкурс. Тільки з шок-контентом обережно — він ну дуже на любителя, особливо зараз.
Друга: не обов’язково збирати повний “флеш-рояль” у одному місці: і сюжет, і атмосферу, і колоритних унікальних персонажів, і глибоку філософію… Вам пробачать відсутність чогось, якщо все інше буде на висоті. Проте грамотність та легкість читання — це просто must have. Їхня відсутність здатна вбити найкрутіші оповідання.
Третя: вправно порушене правило — це теж художній прийом. Єдине: для цього треба добре знати, навіщо воно правило існує, і чому саме тут, саме зараз вам не підходить.
І найголовніша порада. Не пишіть “у стіл”. Дописуйте оповідання, і показуйте їх якомога більшій кількості людей. Це — єдиний шлях, аби дізнатись, як ваші творіння сприймаються сторонніми людьми, які з ваших задумів працюють, а які — не дуже, і де ще треба попрацювати над собою.
Бо лише так ви знайдете тих, кому ваші твори подобаються. Інакше, “навіщо ще ми пройшли цей шлях”?
