Гвіздки у корі

Кажуть, ніби найвідвертішою людина здається під час сну. Її переживання достатньо щирі, щоб відображатись на обличчі. А це обличчя являтиметься грубим дзеркалом вашого обличчя — виродським, неотесаним, спотвореним нутром.

П'ятірка хорошеньких сновидінь. Говорять, вони надто логічні, як для сну, але що мені робити, коли з такими картинками іноді доводиться прокидатися?

Адітон

Нас підібрав чоловік метрів за 40 від розвилки. Імені не назвав, проте у виваленому бардачку купу сміття начиняли візитки - ймовірно, кантора “Ірвіна” заморозила свої рахунки і зачинилась, поки всесвітній хаос не кульмінує. Філ без запитань, на пряму, кинув кілька банально-розважливих речень і заліз старому по самі раковини, тож дискомфортна мовчанка висадилась відразу, як відчинили вікно недопалку. 

Потрапити до маєтка можливо двома способами - пряма дорога під автівки і полем - під чоботи. Доїхати автостопом цілком просто, варто вміти тупо топтати землю на грунтівці. Там, куди прямуємо, задовго до сьогодення, проживав вельми багатий капіталіст і як всі, хто вбачав у коштах бога, він відсторонився від люду. Буржую вистачило смаку побудувати розкішні хороми, із парком, неподалік від водоймища. Вистачило наснаги виплекати зневагу у потомства змішавши з букетами ненависті шльондр-наречених.

Суд нарік Деміурга скупим невігласом без моралі і совісті, але в заповіті той чітко вказав на пару сотень кожному - що суперечить вище підкресленому - правда, з певним коментарем:“Тут вистачить на передоз. Беріть і повиздихайте нахрін”.

Врешті, поголів’я так і вимерло. 

Залишок статку і сама земля відійшли іноземці. За плітками, ця бариня максимально сторонилася чоловіка, але ніколи не відмовляла йому у допомозі… відповідно, зайве багатство планувалось виставити на аукціони, проте після волонтерської поїздки в нетрі Індії, взялась за благодійність. Повернулась до лікарської практики і влаштувала у храмі долара щось на кшталт перевиховної клініки-інтернату. 

Звідки це все відомо? Всю поїздку скрипіла вставна челюсть Ірвіна. Маніакальний захват і закупорену слину в горлі старого викликали згадки про нинішню власницю - внучка іноземки за контрактом із чортом зобов’язана вставляти мізки, навіть якщо вони там, бляха, і не кисли, до біса вправним язиком, з біблійською вродою. Ірвіну, правда, за 40 - в такому віці все що молодше, від диявола. Його словесний стояк прикрутив іспанкою фейспалм. 

На щастя, за кілька кілометрів до воріт мотор заглох. Віддячили водію посмішками. Залишок шляху через поля кукурудзи совість кровоточила від лицемірства. Втім,по-іншому нас не вчили - про тебе мають думати добре. Хоч воно нам і не потрібно, імідж є іміджем, навіть у скрутні часи. Дійшли до іржавої брами. Кликали колотячи по воротам шматком арматури. 

Роботи ніц, криза валила з ніг худих, а від товстунчиків смерділо через коктель пилу з потом у складках звисаючої шкіри. Кожного тижня затягуєш щойно продірявленого ременя в надії заробити копійку. Сьогодні це обов’язок віддати папери, отримати підписи, забрати папери, віддати копії з підписами… принеси-подай - найстійкіша професія катастроф. 

До нас вийшла трійка парубків - бруд, ганчір'я, смола у волоссі. Кремезні руки, повні груди. Моторошно. Тремтіння ніг приховували калоші. Певний час тупо таращились один на одного, поки брат не почав розшарювати наші мотиви. Ті мовчки слухали, а потім повернулись спинами і пішли. Ми в ступорі озирнулись і покульгали вслід. У нутрощах дому піймав подив ледве не роззуваючись - сльози щасливої матері від рум’яних щічок маляти не так блищать, як тут підлога. Такі ж щічки маялись різною хрінню: хто науку вивчав, хто стіни розписував, хто просто мітлою віддавав шану святині. І все це під наглядом дорослих парубків та трішки старших жіночок, які, судячи з поведінки, ніколи не трахались. Здавалося, це чергова релігійна община з креативним ухилом від податків… але на стінах висіли портрети письменників, фізиків, музикантів і безлічі людей з незнайомими іменами, можливо, їх вклад у людство не оцінений чи просто не помічений, але точно вагомий. Байдуже, вони все рівно дивляться звисока.

Зупинились біля сходів. Вперше почув голос раба. Вперше нам наказали очікувати кінець занять міс Рі. Від природної тривоги набрякли язики, ковтати ставало дедалі важче. Я хоч і не проти, але Філа скованість красномовності дратувала. Тому всілись непоміченими, у ролі незначної перешкоди, котру мурахи бездумно обходять. Навпроти нашої лави знаходилась кімната відвідувань. Двері давно не відчиняли- на місці замка жодної подряпини; підлога ідеальна, як і всюди, не пошарпана; а верхня частина ручки світліша за нижню - пил - припускав Філ. Тривога давила на яблука, від того тиску ті прям вивалювались за орбіти. На фоні дрес-коду мешканців, ми виглядали старими знайомими їх хрещеного прадіда, але наше лахміття не пасувало до мармурових шпалер, дубового паркету, дзеркальної стелі і величних люстр. Це вже не описуючи мебель з вікторіанської Англії. Нудота підходила до гортані, але то швидше копіювання настрою дому. 

Після найдовшого у житті очікування, нас покликали.

Здається, коли не існуєш, не існує й час; простір рухається по законам для нього прописаним, зі своїми рамками і періодами, але поза ним - ніщо, і поза ним - ми. 

Утримаюсь від деталей, там величезне вікно оточене книжковими шафами. На пам’яті, бібліотеки університету і половини не мали з побаченого - класичний кабінет диктатора. А посеред кімнати - стіл, по кутках чотири-п’ять диванчиків, видимо, для занять.

На один з таких нас запросили. 

Далі довелось мені - Філ не вмів вести конструктивну робочу бесіду, тривіально кажучи, йому нудно говорити по суті, та й що там говорити - віддаєш папери, попередньо поставивши крапки для підписів. Виходиш - і знову в очікуванні на детальне ознайомлення партнера з документом - так здавалося поки сонце не почало - паралельно моєму наближенню до робочого міс - ховатись за раму.

Маєток -  повне відображення зовнішності жінки. Таких за життя не всім щастить побачити, модні журнали не дозволяли собі подібних моделей, аби решта залишались рентабельними. По-моєму, повністю розумів того капіталіста.

Ледве слина протовкла осягнуте, привітався. Тремтячими руками дістав два екземпляри і обидва відкрив на перших сторінках. З різкою невпевненістю, обернувся. Підняв поглядом брата. Двинули до виходу. Міс Рі цього навіть не помітила, легко поправила окуляри і почала читати. Але почувши ледве чутний скрегіт петель, додала - “Можете прогулятись по коридорам чи парку, через годину очікую вас”. Ось хто навчив будинок байдужості, а картини - зверхньості, від яких кістки викручувало до виходу. 

Після аудієнції нас ніхто не проводив, ніхто контролював, крім годинників. Вони повсюду спостерігають за подіями. Кожен крок - рух секундної, видих - період маятника, навіть мій на зап’ясті підлаштувався і зрадив власника.

Перше, що відволікло від атмосфери - прочинені двері кімнати відвідувань. Звідти лунала розмова на високих тонах, один з голосів до чорта знайомий. Спустились. Зробили вигляд, ніби роздивлялись написи на стінах, ніби шарили в живописі. Хоча всім явно байдуже на ту нікчемну конспірацію. Чоловік вимагав малюнок місця якогось поховання чи підвалу, на що дитина відповідала покірними  “не знаю”, “не маю”, “не бачив”, “не знаходив”. Невдовзі пролунав удар кістяка об кістку. Ірвін розгнівано вилетів з кімнати і подався сохдами, потім вздовж коридору. Через секунд п’ять вийшов малий водячи фалангами по щоці. Ні сліз, ні здивування. Ніхто з них нас не помітив. Тож ми повільно попрямували за ними. В кімнаті малого чоловік влаштував повний гармидер, підняв все з ніг на голову, від стільчиків до одягу. Дитина в стороні генерувала байдужу прохолоду. Ірвін інколи кидав погляд, те відношення його гнівало. Нарешті вдалось дістати маленьку скриньку і з посмішкою видихнути. Впустив її на підлогу та щосили всадив каблуком туфлі. Вміст розлетівся. Камінці, ракушки, перочинний ніж - нічого потрібного. Ірвін підняв руків’я, натиснув на клавішу, з'явилося лезо. “Де?” - з набряклими венами на обличчі і руках він зустрів незмінну міну. 

Тут все і почалося.

Не встигли й рота відкрити, як за долі секунди Ірвін наніс кілька колотих. Після кожного удару брат виривав друзки з підлоги ступнями, я біг за ним. Малий кричав, як порося. 

Брат щосили штовхнув наволоч. Той позадкував до прочиненої фіранки і ледве втримався. Тут вже влетів ногами в його груди я і виштовхнув у вікно. Старий скотився по черепиці і звалився на заднє подвір’я. Філ почав згрібати ганчірки і тиснути на всі видимі отвори в сорочці малого. Кричав не дивитись. Я зрозумів.

Підвівся до вікна. Не високо. Ірвін, шкутильгаючи, майже ввійшов у парк. Марнувати час парадним не став. Вилетів як і він, але згрупувавшись перед падінням. Забив легені. Секунди дві відновлював дихання. Не швидше за покидька рвонув вслід. Наздогнав біля самої стіни, як той вже майже перекинув другу ногу на інший бік. Видерся куди швидше і бездумно плигнув. За секунду долетів. З під сивини витікала кров. Випадково розвалив його черепа об камінь? 

Намацав ніж в стегні. Параліч. Не зміг підвестись. Тепло. Заплющив очі. Здається, помітив. Здається, вимкнувся. Бісові болячки. Бісова кров.

Декілька ляпасів. Над мною присіла жіночка, притримуючи скроню. Окуляри відблискували. Розгледіти не вдавалося, та й не намагався - все ще світ обертом.

Щось мовив.

Голову обережно поклали на щось м’яке з гудзиками, ймовірно піджак  Міс Рі. Вона підвелась і щось наказово кричала. Фокус повертався. Повернув голову на бік, сконцентрувався - кукурудзяні стебла, фараони, Філ. Повернув голову назад, прямісінько під спідницю. Біла білизна з червоними плямами. Місячні?

Бляха.

Вимкнувся. 

Лора

Впав у густі зарослі навпроти чагарника, більш за все, мертвого із середини. Приблизно четверта ранку, судячи з пари на видиху. Звідки прийшов, куди рухаюсь - питання поки не важливі, проте надокучливі.  Враження, ніби щойно тут опинився, але по відчуттям - зношую чоботи вже доволі довго: ступні вібрують, ікри на межі судоми, спина відмовляється триматись. Точно, в дорозі близько доби, по-іншому втома не отримала б стільки контролю. Ймовірно, весь цей проміжок, з невідомого до нині, провів подалі від себе, десь на межі роздумів, хоча з ними та сама проблема - жодного не пригадаю. Дивно, переміщатись з подібною розсіяністю, знаходячись у таких умовах, воістину фатально.

Світла достатньо, попри відсутнє сонце. Небо -  чисте, без жодного пернатого. Довкола не стільки гарно, скільки незвично - висока трава, дерева посаджені навиворіт - коріння намагається тягнутись у вись. Спробував розгледіти червів чи іншу живність у маленьких отворах, бо “гілля” неприродньо жваво тремтіло, але марно. Довелось піднятись, підходячи ближче, озирнувся. Різкість на реаліях зіпсувала плівка. Нізвідки, перед рогівкою з’явились знайомі фрагменти короткометражної історії. Гострим болем врізались у сингонію пам’яті небажані спогади і почали переписувати захисну фіктивщину на дійсність, перев’язуючи звивини наново. 

‘ Лора. Я шукаю Лору. Нарешті знайшов галявину з відео ’

Як тільки картинка починала промальовуватись, гвіздок все глибше забивався у скроню. Зводило щелепу. Критична помилка -  відмовитись від минулого, а потім випадково натрапити на його слід, але ж свідомого у цьому мало.

Дістав телефон, вже п’ята. Відкрив телеграм. Знайшов. Останній пост, відео опубліковане день тому:

“Дві дівчини. Одна стоїть біля лахміття, друга знімає. Вони спалюють щось у металевому відерці, на якому зробили напис маркером. Маркер, до речі, горить краще, ніж здавалося. Якість лайно, не розібрати. Закадровий голос просить полити бензином ще, так багаття стане яскравішим, а метафора зрозумілішою. Натомість, інша, що в кадрі, чинить зовсім не те, вона бере стару світлину підносить до полум’я, займається кутик і потім, коли фотопапір сильніше розгорається, підкурює ним цигарку...”

Спробував стати на місце дівчинки-оператора, згідно кадру. Теоретично, вона знаходилась під корінням того дереве, там ще трава досі влежана - скинула куртку і вмостилась на неї. Що ж, скинув свою, сів і продовжив аналізувати.

“...на задньому плані добре помітні одинокі тополі. Їх непогано гойдало від вітру. Попри фокус на багатті, обрій яскраво освітлював червоним місяць, і рухи стовбурів хороше ловила периферія...”

Телефон якогось біса вирішив перезавантажитись. Перемотав на декілька секунд раніше.

“...вони гойдались у різні боки, чомусь раніше це не кидалось в око, але, бляха, вони гойдались у різні боки. Ні перша, ні друга того не помічали. Їм байдуже. У кінці відео, Лора бере маленьку каністру з під молока, в якій, вірогідно, бензин, відкриває і кидає у відро. Псевдо напалм у польоті розлітається по траві, б’ється і перевертає багаття. Все, чим багатий кадр, спалахує.”

Переношу погляд на місце, де повинно бути хоч щось, проте там пустка. Точніше, там гуща високих плоских стебел у пів мого зросту. Якась нісенітниця. Мо це не тут. Хоча…

Піднявши очі, затамував дихання. Серце намагалось вирватись подалі від тіла. Тополі рухались незалежно від вітру, асиметрично і вільно. Неквапливо підводжусь, акцент зору опускається нижче. Щось велетенське рухалось під ними - гігантське коріння, схоже на постать людини. Я заземлився у ту ж траву і рачки спостерігав за маренням.

На долонях відчувалась тепла волога. Перевернувши їх, помітив густу, майже ідеально чорну, рідину, колінам пощастило менше - штани були просякнуті нею. Від переляку, відповз назад і готувався бігти, але холодна тінь накрила галявину і щось притиснуло до землі. Скелет не витримав. Болото поглинуло.

Шелест пелюсток

• Ти, ти якось з острахом заходиш до кімнати.

І справді, я чомусь невпевнено то роблю. Попри грудневі дощі, волів би лишитися за порогом, але нічого не зробиш - виховання, манери, культура і всяке таке силують тиснути на підошви ботів, переступаючи через - доволі резонні - позиви тривоги у супроводі з нудотою. Раніше цигарки здавались марною тратою ресурсів і до того кволого тіла, але дим, попри фізику, непогано коркує гортань, тож вранішня кава не виходить назовні, прямісінько на лаковану підлогу.

Дошки не піддаються, зазвичай у таких будниках кроки супроводжує тривожний скрип - дратівливе відчуття присутності зайвої пари ніг. Старий в дранті намагається запхати мене до самих нутрощів його житва, але жовч піднялась надто високо:

• Сядьмо тут, я всього лиш на декілька хвильок.

• То як скажеш, малий. Дідусь хотів показати, що колись також не бідно жив, такий самісінький плащ був, ножі зі срібла, сервіз. Дідусь раніше жив краще, ніж дідусь живе зараз. 

• Якось іншим разом. Я хотів тільки…

• Дідусь то по черевичкам побачив. Такі носили старші, хто вище дідуся, вище дідуся, тоді молодого. Дідусю навіть здалося, ти один з них.

• Один з кого?

• Рукавички можеш не знімати, тут холодно. Тут взагалі безлад, але що дідусь вдіє. - я почав шнурувати боти - Стій-стій, ти що робиш, я ж кажу: б-е-з-л-а-д, ти не чуєш дідуся? Дідусь тебе чує добре. Дідусь чув, як тріщали завіси на воротах. - Калітки в нього не було, паркану також.

Маячня якась. Як тільки він почав розповідати, ніби по спині й потилиці перебирає волосинки багатоніжка. Схоже, йому конче необхідно виговоритись. Він йшов попереду, повільно, ніби човен тихою річкою, рухається тільки керосинова лампа на палиці і його засохлі вуста, у котрі постійно лізло сиве волосся. Останнє чисте припущення - він випльовував слиз на гори сміття після кожного третього слова, не замовкаючи ні на хвилину.

Довелось пробиратись крізь це лайно: картон, хутро, металобрухт. Вікна майже до верху закидані непотребом, але найбільше лякало не це, найбільший острах з’явився після того, як зачинив вхідні за собою: враз стало тихо, в якийсь момент перестав чути діда, вуха ловили тільки звуки пульсуючої крові, ніби щойно вимкнув телевізор.

Почав оглядатись. В цьому будинку щось явно не так. Надто спокійно, в якийсь момент почав запам’ятовувати кожну деталь, кожен завулок, що трапився на очі. Здавалось, тиша має виглядати саме так, вона може ховатись десь неподалік - в одній зі щілин, в одній з шаф, під однією з цих металевих пластин у густій фарбі. І чим являється ця тиша? Кістки ламає передчуття небезпеки, воно ж радить запам’ятати, де шукати спокій, при необхідності, куди зазирати, де ховатись.

• Ти виглядаєш знервованим. Не бійся Дідуся, я вже застарий, щоб мене боятись. Бійся того, що зі мною сталось.

• Я не боюсь, просто не хочу зіпсувати вашу атмосферу.

• Хе-хе, це ти смішно, Дідусю смішно, мені смішно.

• Вам?

• Дідусю, дідусю.

• Так, а що з вами трапилось?

• Не бачиш? Старість, малий, старість.

Ми підійшли до столу. На цьому стільчику хтось сидів до мене. Старий впав перший, тицяючи палицею на той, що супроти:

• Сідай-сідай, дідусь протер його перед приходом.

• Дякую.

Знервовано і обережно присів,  не переключаючи уваги з сивого. Моторошно. Навіть змерз. Ця мряка…

• Зараз заварю чогось гарячого. Бачив у дідуся вишні росли? Листя з гілочками хороше гріють сю дряблу шкіру.

Де в цих чагарниках він знайшов вишні? Можливо, за будинком, але зима, вірогідно засушені. Байдуже. Я вельми заклопотано йшов до вхідних, ще й ця мряка не давала змоги висунути носа із-за комірця. До біса, треба зігрітись.

Встав він куди швидше. Тішив його кістлявий язик - постійно молов запинаючись, навіть коли зайшов у кімнату, схожу у минулому на кухню.

Контролюючи присутність старого слухом, почав розсувати мотлох від вікна - ми ж не під землею, вікно повинно виходити на дорогу.

• Ти що то робиш? - нізвідки з'явились кістляві руки з тацею, і, що дивно, вони не тремтіли.

• Хотів подивитись чи автівка на місці. У вас дивна вулиця, здавалось малеча чекає поки я покину її. 

• Все з нею добре. Можеш дідусю вірити. Дідусь тобі допоможе.

Старий поставив чашки на стіл, видерся на стільчик і почав палицею розштовхувати брухт. В якийсь момент здалось, що та палиця зараз влучно поцілить у скроню. Тож я непомітно завів лівицю за спину намацавши руків'я пістоля.

• От бачиш, ціла вона. 

• Так, ваша правда. Але діти до сих пір втикають на неї.

• Сюди не часто приїздять незнайомці, ще й на колесах.

• Вибачте, навіть не пояснив навіщо завітав. Я не тутешній. Мій пакунок відправили не на ту адресу. Намагався зателефонувати, але номерів не знайшов. На листи ніхто не відповідав…

Кутики вуст діда піднялись півмісяцем. Відчув на своєму лобі характерно напружену вену. Рука почала тремтіти. Добре, що запхав зброю за спину - цокіт об металеву брошку ременя міг би видати.

• От воно що, а то дідусь не второпа, звідки нове обличчя. 

• Тож вам не приходив пакунок?

• Ні. Поштар давно не відвідував дідуся.

• Дивно. Можливо я будинком помилився? - дістав з кишені папірець і розгорнув на столі. 

• То є так. Це не хатинка дідуся.

Вже зібрався з думками прощатись і якось планувати вихід, але той взяв філіжанку:

• У тебе тут адреса будинку навпроти. Тільки от там навряд віддадуть пошту.

Він змінився в голосі, голос став молодшим і не дратівливим. 

• Чому?

• Там вже ніхто не мешкає. Колись була одна жіночка, але вже ні.

• Вона переїхали? Пошту могли переадресувати на нове помешкання.

• Ні, що ти. Їй черепа розкроїли сокирою.

Погань. Голос мав заспокоїти, мав дати впевненість в адекватності ситуації, але те, що верзе цей волоцюга…

• Розумієш, у нас раніше гарно жилося. З міст переїздили сім'ї, шукаючи спокійного життя. У мене був свій магазинчик з різними дрібничками. - Його очі почали набрякати, невдовзі вздовж зморшок наллється Йордан...

Ця відвертість заспокоювала. Все ставало на місця. Інтуїція отримувала відповіді і сама все складала в скроні. Але нудота хороше вчепилась за нутрощі.

• Бачиш маленький квітник, він ледве видніється за автівкою?

• Так, але квітів там не помітно.

• Звісно їх там немає, дурнику. За ними колись доглядала наша флористка. Про її мистецтво знали всі. Ті квіти прикрашали весілля. Ті квіти проводжали в останню путь.

• Хорошою людиною була. З чого така жорстокість тоді?

• Та-ак, розкішна жінка була. Але років двадцять назад у неї викрали дитину. Перше зникнення. Полісмени працювали, як навіжені, поважали її, хотіли допомогти.

Набрався сміливості взяти чашку і скуштувати гостинність дідуся. Тут прохолодно, не вистачало спіймати запалення, здоровий глузд явно перемагав шлункові вибрики.

• Невдовзі почали зникати діти з інших сімей. Приїхали навіть старші з міста. Почали розслідування. Їм все тут здавалось підозрілим. Кожен здавався підозрілим. А як воно повинно бути, коли таке діється в окрузі!?

Розумію їх. Тут справді моторошно. Люди вітаються з-під носа. Дехто навіть голови не піднімав. Але старий правий. Лихо несе дощі.

• Але через декілька років і вони нічогісінько не знайшли. Знаєш, що сказали?

• Мені складно даються загадки.

• Що діти самі втікають з цих нелюдських умов. 

• Це все кинули батькам у розпачі?

• То є так. А ті вигнали їх з міста камінням. 

• В сенсі?

• Розбили скло їх автівкам, в шинах наробили дір - брудно грали, чи то краще сказати, справедливо.

Я попросту втрачаю час. Потрібно закінчувати і йти звідси, поки почуття безпеки знову не кинулось від мене.

• Так все ж, що з жінкою?

• Почався самосуд. Люди стали самі розшукувати своїх дітей. Грубо і з натиском. Спочатку їх було мало. Але зникнення продовжувались, до останньої. Тож невдовзі до кожного будинку вривались натовпом, шукали докази, псували майно. 

• Кожен будинок обійшли?

• Так. Навіть до цієї флористки завітали. І знаєш, знайшли щось. Вже не пам'ятаю що, але знайшли. 

• І?

• В той же вечір розкроїли черепа. 

• Бідолашна.

• Ну не прям так. Там потім зрівняли все з землею. І он в тих клумбах знайшли курган. Багатсько кісточок перебрали.

Але ж вона перша жертва, невже свою дитину? До чорта той пакунок. Потрібно забиратись звідси.

• Діти - квіти життя, малий.

• Надто буквально сприйняла.

Все повернулося, всі почуття, всі позиви.

• Що ж, пошти на порозі я там не бачив. Тож, більш за все, його забрали. Або розтягли пси.

• Можливо.

• Не хочу більше вас чіпати своїми клопотами. Мабуть, буду їхати. Чай був смачний. Дякую великодушне.

Що дивно, чай справді був ідеальним. Аромат вишні, можна сказати, навіть п'янив. Трішки розслабив, нагрів.

• Нічого-нічого, дідусь завжди радий гостю. Чекай, я проведу.

Дорога від столу до дверей тривала вічність, до того ж, у жорсткому напруженні. Зовсім не бачу старого, чую лишень, як човгають його капці. А я якось повільно йду, трішки пришвидшитись, аби тільки не помітно. Висовую руку, щоб поправити комірця перед дверима, вислизнув з кишені мандарин. Не відразу помітив, старий кінцем палиці стукнув по плечу:

• У тебе он випало.

• Вибачте. Ненароком. Не хотів смітити.

• А віддай її дідусю. Дідусь давненько не їв мандаринок.

• Будь ласка, в мене у автівці ще є, візьміть пакетик, і я відсиплю.

• Ні, дідусю однієї вистачить. Піде за плату.

• За яку плату? Якщо за історію, то давайте краще заплачю готівкою.

Поліз у внутрішні кишені за гаманцем і почав відраховувати купюри. І він знову палицею вдарив мене, але вже по фалангами.

Кожного разу від цього пробирає холодним потом.

• Та не потрібні дідусю ці папірці. Нічого у вас святого немає, все купуєте. Дідусь розчарований.

Не мав жодного уявлення, як реагувати на цю хрінь. Ще й в колінах починає боліти. Видно, від нервів. Ніколи так не нервував. Не хатина, а склеп якийсь.

• На все добре, щасти вам.

Дідусь мовчки стояв на порозі і дивився у мої очі. Задкувати незручно, але нудота вимагала тримати сивого в полі зору.

Йшов махаючи. Поки спиною не натрапив на щось жорстке, подібне до прутнів з арматури.

Обернувшись не помітив автівки - чагарники і дорога. Що за... Коліна повністю відмовили. Сімдесяти-кілограмова туша звалилась на доріжку викладену шматками асфальту. Біль вже не відчувався. Я ніхріна не відчував.

• Що, за лайно. Ти мене напоїв? Чортів виродок.

• Не сварись, дідусь лишень відправить тебе, проведе. Якби ти спершу пішов за дідусем, всього цього можна було б уникнути.

Я намагався сказати щось, але ні язик, ні вуста не слухались. Повна безпомічність.

Вже не бачив, яким чином і звідки у нього стільки сили, але тіло лежало на візочку, прямуючи поміж того сміття, яке нещодавно оминав. Очі залишалися відкритими. Картинка коливалась, стеля коливалась на кожному камінчику, на який натрапляв візочок, чи на що він там натрапляв. Всюди грибок, тріщини і плями. 

На хвильку зупинились і він наклонився наді мною, його морда жувала той мандарин, а з вуст капав сік, капав прямісінько в очі, пекло, але нічого не міг зробити. Якого я відчуваю цей біль, я ж ніхріна не відчував.

• Почекай. Зараз. Так краще.

Він поклав на очі шматки кожури. І натиснув, видимо, кінчиком палиці. Ніколи так не кричав, ніколи не кричав в себе. Стільки повітря не завихрювалось в легенях, як в цьому криці.

Їхали до чорта довго і все, що міг, це тупо малювати на чорному тлі закутки тиші. Вона має заглушити скрип візка. Мені потрібно десь сховатися. Мені неймовірно холодно.

Дідько

Двічі отримував хвалу від батька, двічі переповнювало відчуття взірцевої могутності: повіки не кліпають; м’язи напружені, кортить здихатись підлоги, вона реально заважає ступням відчувати опору; кісті рук починають плестись і від того хочеться тими руками так самісінько зав’язувати вузлики з арматури, замість шнурівки на обідраних Мартінсах... Тобі п’ять. Чи десять. Насправді, не важливо, дитинство - один день в пам’яті, і це тільки твоя вина, що він закороткий, що у твоїй скрині взагалі існує поняття “час”. Дай гачок, і я дістану фрагментований пазл своєї безтурботності, незалежно від вигаданих дорослими характеристик обставин.

Тож старий розумівся у вихованні — після всього лайна, ним скоїного по відношенню до мене (судячи з тодішнього, інфантильно-примітивного сприйняття), я дійшов до поваги. І це був остаточний етап - конфлікти між нам зникли. Тоді ж і завершилось моє виховання.

Тільки от ма зовсім інша, ма любила те, за що їй доведеться розплачуватись все життя, і її це ніскільки не гнітило. Навпаки, самопожертва заради величі чогось, куди вартіснішого за неї саму, давало неабиякий стимул витримувати шалений ритм світу, зовсім їй не пасуючого... Маю право так говорити, бо бачив цю самопожертву, хоч і частково, але все ж, я - її результат. Вона завжди запитувала на ранок про сни, схвильовано вірила в передбачення, опираючись на них. І, виходячи з канону, мене огортала неймовірна любляча людина, її долоні настільки палали турботою, що нині, доторкаюсь вже своїми кінцівками до дівчинки, крихітка ніяково гріється в обіймах, помилково називаючи сю опіку моєю. Та я того не заперечую, навіщо?

Дідько, сильні люди, раз спроможні побудити подібне в іншому, але ким я став після такої “обробки”?

Кинув камінь, водоймище з’їло його, без жодного шансу вислизнути:

? Перше коло — Катрін. Дівчинка завжди спала поруч. Раз на тиждень прокидався з механічним серцебиттям і ранковою росою по шкірі. А їй вистачало терпіння кожного разу вкладати назад, не промовивши ні слова. Так, я спав з янголом. Він знав наслідки нічних кошмарів і ніколи про них не говорив, тільки посміхався, заважаючи мені дізнатись мерзотні деталі. Але один з останніх... підвал у тісному приміщенні, я стою біля дверей, вірогідно єдиних на весь коридор, б’ю кулаком в скло, з котрого витікає кров, точно зі скла, кулак — цілісінький; в якийсь мент з’являється почуття дезорієнтації, падаю на коліна, дивлюсь на відображення, по контуру описане краплинами рубінової субстанції, і спльовую зуби в долоні. Підірвався у відповідному стані, відразу підніс стиснутий кістяк разом з простирадлом під місячне сяйво, аби розгледіти, розтиснув, видихнув з полегшенням — піт. Ма завжди боялась таких снів, бо якщо зуби випадали із кров’ю, то вмирав хтось з родичів, якщо просто — з друзів. Озирнувшись, знову не зміг дихати — янгол покинув мене — від німба - тільки сліди на подушці. Причина досі далека. Терпець їй точно не ввірвався, хоча б тому, що Кейт навчила стримуватись, а я терпів куди жахливіші речі вже далеко опісля...

? Друге коло — Люсі. То була нічим не примітна дівчинка, яка довіряла абсолютно всьому. Чари в її світі — звичайнісінька рутина в нашому. Вразливі люди спроможні на вчинки з колосальним підтекстом, тільки вони залишаються вразливими. Після року інтенсивного взаєморозуміння, ми перейшли на односторонню байдужість і, нажаль, з моєї сторони. В четвер середини листопада, року доволі насиченого політичними обставинами, вона не змогла зірватись з мотузки, так і лишившись висіти на гілці у своїй кімнатці. І я — не причина, я просто відмовився ставати тимчасовим спасителем.

? Трете коло — Влад, і він продовжив пошуки денця бляшанки, на щастя, без мене. Наше минуле перенасичене подіями і майже всі вони зв’язані мотивами близькими до таємниць, бо основа їх - розчин чистої аморальності. Не знаю, де він і чи живий, бажання дізнаватись відсутнє. Тільки-от колись я називав його другом і не здатний висунути припущення, як назву після можливої зустрічі.

? Четверте коло — незнайомка. Дорога на пари в заторах — люди виходили з громадського і решту шляху долали крокуючи. І тут, перетинаючи смуги, помітив дівчинку за останнім вікном автобуса — її сльози зливались зі слізьми автобуса. Просто підійшовши, постукав перед її гострим носиком, вона знітилась, а я вказівними спочатку вказав на неї, потім ними ж підняв свої кінчики вуст і пішов, не прощаючись.

Абсолютно на всіх і завжди байдуже. З цим нічого не поробиш, цього не виправити. Моя суть перенасичена любов’ю і попросту чхає на будь-який її прояв ззовні. Черствість — татуювання вздовж ключиці. Навіть сьогоднішній інцидент — двоє хлопців, з доволі знайомими обличчями, підійшли, почали тиснути на моє жалюгідне становище, потім один з них кинув в обличчя білу футболку і почав місити її; закінчивши, схожа міна на Владову стояла, рахуючи готівку в моєму гаманці, інший забрав ганчірку, мовляв: “подивись на неї, що ти бачиш? Що це за плями? Бо я бачу тут страх. Ти боїшся? Тобі холодно? Марк, да? Ти - Марла, нікчемна хвойда. Краще б ти замість неї повис...”, і кинув її до ніг. Тоді ще з годину я сидів і дивився на своє відображення, де іноді по контуру стікали краплини крові, в перемішку з потом і брудом. Мені було байдуже на ситуацію, я навіть не зміг відчути їх ненависті. Тому просто підвівся, тільки-от світло гаснуло, тому довелось знову впасти на дупу.

До мене підійшла дівчинка і вказала нігтем на понівечене обличчя, а потім просто посміхнулась. Вона допомогла встати. Вже краще. Тільки з’явився приступ нудоти. Ледве втримав все в собі. Лише, прокашлявшись, сплюнув один зуб в долоню. Без крові. Це не сон. Я подивився на неї і звідкись взялись сльози на моїх вилицях, а вона все ще посміхалась...

Корок

Дещо збуджений, з приємним осадом. Насправді, це не складно навіть уявити, бо ми знову були в Яремче, гуляли скелями Довбуша. У нас в офісі звідти повно світлин, які я робив на плівковий фотоапарат. Там вмостився на один з валунів – чілаут на черговому привалі. Всі позували перед айфончиками, випивали, ділились історіями. А я тупо сидів на тому камені та споглядав за краєвидом. Ти тоді підійшла тихіше миші. Я навіть дещо злякався, коли вмостилась поруч. Ще думав – чому злякався? А стан-то виявився максимально незахищеним. Якщо візуалізувати, то ніби всі свої нутрощі разом з ребрами вивернув назовні, як та трояндочка, і давав змогу їм запилитись, запилитись реальним світом, бо що моє внутрішнє взагалі знає про цей світ, коли постійно ховається під шкірою? І ти намагалась також вдивлятись, тобто зрозуміти, чим я зайнятий. Але, коли спроби зійшли нанівець, порушивши тишу, запитала – про що думаю? І я, курва, відповів, що тобі не сподобаються мої думки, ти сприймеш їх за чисту маніпуляцію, це навіть може, курва, образити. А не хочеться, щоб краса ображала.

Трохи вдало натиснувши, вже викладав тобі все. Я говорив, що це доверешений момент, гілля і голки гігантських дерев довкола конструюють образи, у які вітер вдихає життя, а сонце надає саме того яскраво-прохолодного освітлення. Це блаженне умиротворення і спокій довкола впливає настільки, що абсолютно всі захисні механізми моєї натури припинили працювати. Я нічого не відчуваю крім холоду, який змушує пульсувати все довкола. Чуєш, як річка обтесує каміння? Ні? А вона є, десь під цими валунами, під землею чи гравієм, я відчуваю це долонями, коли на них спираюсь. Ось про що я думаю: цю мить необхідно закупорити у пам’яті на довгі-довгі часи. З цього стану необхідно повертатись, поки він квітне. Я думав тоді про поцілунок як про перехід між власними станами, як про корок, що є їх зламом. Щоб, будучи беззубим старим, тими вустами його дістати, аби знову вдихнути зі шпарин ніздрями прохолоду.
Ми тоді звели це все у жарти і почали базікати за різне. Втім, так пройшов майже весь час дорогою назад, до Червоної Садиби. Там все відбувалось доволі просто – звичайна п’янка у позитивній конотації, з великою кількістю випивки, їжі, розмов та жартів. Ми бруднили одяг соусами і наливками, а пам’ять - ніяковістю. Десь на середині вечері спершу зникла ти, а потім і В – цього я не помітив взагалі. Але бажання закурити вивело мене на веранду, і так, я дуже багато там палив. А ти ж пам’ятаєш, що з неї дуже добре видно Прут. Ви там стояли, щось обговорювали. Довелось спуститись на сходи, там дві доріжки ще були, одна в садибу вела, а інша – ці самі сходи, суто для прогулянок узбережжям.
От я спускаюсь, закурюю і бачу, як ви вельми пристрасно сплелись у поцілунку. Хоч і не довго, бо у садибі почали шукати В, він там щось комусь мав. Здається, ви не сильно хотіли світитись разом, тому ти залишилась ненадовго на самоті, застиглою перед водою, а він побіг стежиною. Коли повернулась, то все ж побачила мене. Повільно піднялась і, не дивлячись в очі, сказала: “ти правий, це дійсно довершено” і витягла з мого рота цигарку та затягнулась, невміло, добре прокашлявшись, а потім повернула її назад та пішла. І я закупорив пляшку.