Стівен Кінг “Насмерть“

Щось до мерзоти густе та темне зникло за секунду - можна описати це пробудженням, але він зовсім не пам’ятав ні імені, ні того, як опинився тут.

Все скидалося на завод чи фабрику: зависокий каркас; гігантських розмірів приміщення; конвеєри по колу розносили метал і заготівки; музика глушила всі сторонні звуки — синтетична симфонія, клік-клак — єдність деталей.
Він вирвав закріплений у станку пістолет, який, вірогідно, фасував по коробках зброю. Очевидно, працював саме за ним, чи просто контролював процес. Але наразі механізм гучно гудів, попросту відмовлявся виконувати запрограмоване.
Питання повільно перемістили у іншу частину будівлі по вузькому містку. Там стояла ще одна персона і упаковувала набої.

«Хто я?» - тихим і обережним голосом викинув колегі. 
Той продовжував працювати, ніби взагалі ні чорта не почув.

«ХТО Я ?!» - ехом рознеслось по залізобетонній коробці, вона наповнювалась непорозумінням. Проте ніхто не звернув уваги, абсолютно ніхто. Мурашник відпрацьовував на знос, ігноруючи дефект.

Різкий удар звалив бідолаху на землю. Набої вальсом посипались по підлозі -  декілька семплів розбавили монотонність композиції. 
Інтуїтивно підняв необхідну кількість гільз і зарядив магазин. Він знав, який калібр, куди, скільки потрібно, проте все це робив з одним запитанням — "звідки?".

Над головою роздались кроки.

«ХТО Я?!» - звірським голосом змусив чоловіка пришвидшитись. Потім різко направив пістолет на незнайомця, і, не дочекавшись відповіді, відправив два постріли. Хлопець закляк. Звалився на коліна і ледве дотягнувся до червоної кнопки на стіні. Гармонію індустріальної класики розчиняла сирена, гучно і невимушено. 

«Вбивця! Вбивця! Вбивця!» - горлали гучномовці. 
Колеги продовжували працювати. Тотальна байдужість.
Протокол.

Він кинувся вперед, намагався втекти від дратівливого звуку, від червоних променів. Рухався до дверей, які скидались на вихід. Тільки наблизився, як з іншого боку їх винесли два чоловіка. Один встиг зробити постріл з доволі дивної рушниці, той яскравий шквал фотонів ледве не зачепив і змусив стріляти у відповідь.

Енергетична зброя з грохотом звалилась. Через секунду її притиснула туша власника.

Йому довелось тікати в інший бік, до інших виходів, але буквально на кожному очікували засідки.

Нічого не залишалося, як вилізти до верхніх ярусів. Правда, там куди більше пасток. Він стріляв, поки пістолет видавав свинець.

«Зупиніться! Ви не бачите — я просто хочу дізнатись, ХТО Я?!»
Кілька променів вийшли наскрізь . Все знову налилось мерзенною, густою темрявою. 

Охорона спостерігала за вантажівкою: тіло погрузили, зафіксували заслінки, двоє військових заховались у кабіну майже на ходу. 

«Один з них у будь-якому випадку ламається і стає вбивцею… як сьогодні, як і колись».

«Не розумію» - сказав інший, почісуючи потилицю - «Візьми, наприклад, цього. Носився будівлею і весь час викрикував: `хочу знати хто я`. Майже людина, бляха. Починаю думати, що цих роботів роблять надто хорошими».

Катафалк зник за рогом.