Відтоді, як футуриста, пророка, айронмена і рятівника людства Ілона Маска остаточно поплавило на безконтрольному себе розмноженні та одноосібному вирішенні доль світу без жодного бажання спитати у залучений, український інтернет зацікавився ідеологією "темного просвітництва". Нещодавнє відео від “Телебачення Торонто” вивело увагу до теми на новий рівень, і я теж не змогла пройти повз неї.
Щиро кажучи, я сама була дуже близько до цього самого "темного просвітництва". З невеличкою поправкою: я мріяла не про монархічну владу СЕО корпорацій, а, скоріше, про уряд надрозумних надерудованих вчених людей, здатних математично змоделювати наслідки будь-яких своїх дій і за результатами прийняти найкраще можливе рішення. Бо метод проб і помилок, яким творилася і твориться світова політика виглядав надто випадковим, неконтрольованим, дорогим і неоптимальним. Ситуацію погіршувало те, наскільки погані враження залишила моя перша школа (лінгвістична гімназія), скільки там було відвертих дурнів, і як до мене там ставились (погано). Втеча у фіз-мат ліцей стала для мене справжнім порятунком, байдуже що спочатку я там вчилась на трійки. Те, настільки мені приємніше і легше було серед розумних однолітків, все перекривало. А наздогнавши базу, я вийшла на відмінні оцінки та успішно забігала по олімпіадах. Коротше, під кінець школи я була майже впевнена у власній інтелектуальній вищості.
Все дуже змінилось, коли я поступила в ВНЗ.
Дівчинка я була дуже амбітна, у своїх силах та працездатності впевнена, тому обрала найскладніший факультет КПІ - ІПСА, відкинувши заради нього теж відому, але менш практичну Кібернетику Шеви. Факультет мій славився ультрахардовою математикою та "страшним та безжальним" професором Богданським, світла йому пам'ять. Вчитись там виявилось об'єктивно складно. Навіть 4 роки навчання в КПНЛ-145 до такого не підготували ані мене, ані моїх колишніх співпаралельників, відрахованих після першої та другої сесій. Вперше в житті мені було дуже. складно. вчитись. Саме тоді я закинула практично всі свої хоббі (роликові ковзани, плетіння бісером, вишивку, в'язання, і навіть письменницькі задумки), бо на них у мене не залишалося ані сил, ані часу. Я сиділа за матаном та теорією ймовірності щодня до другої ночі, я готувалась до екзаменів буквально з новорічної ночі, а від того, як плив мій мозок у марних спробах хоча б осягнути ідею інтегрування на багатовимірній комплексній площині чи закони побудови лінійних просторів, хотілось гірко плакати. А поруч одногрупник легко пропонував альтернативний шлях доведення теорем з теорії міри та інтеграла.
Так я усвідомила, що я не така розумна, як вважала.
Ситуацію ускладнювало дві речі: прогресуючий паркінсоно-альцгеймер дідуся, якого я доглядала разом із батьками, і атмосфера в групі.
За результатами вступної кампанії я потрапила в першу групу. Ну це типу як у клас "А", тільки у ВНЗ. Звісно, ніхто цього вголос не проговорював, але розподіл по групах за набраними балами "тонко" натякав, хто тут є хто. Відповідно, у першій групі зібрались відмінники з усіх шкіл України, крім УФМЛа (ті масово йшли в Шеву). Як висловилась моя одногрупниця (нас було лише 2, потім прийшла третя): "В школі я була маленьким генієм". А нас там таких було 20. Всі з високим інтелектом, умінням абстрактно мислити, всі звикли важко і старанно навчатись, і всі з різноманітними прогалинами соціального розвитку: від "простої" відсутності друзів або/і дівчини/хлопця, і до довгої брутальної історії булінгу в школі. Отака от селекція розумних травматиків.
Що гірше: "кістяк групи" сформували найбільш снобські з них. І саме вони визначали в ній атмосферу. Вийшло щось таке
Скажу одразу: більшість із них людьми виявились непоганими. Наприклад, одного чувака я сторонилась через його саркастичність, жовчність та легке презирство навіть до власної дівчини. Але якось моя подруга Іра, що жила в гуртожитку, зламала ногу за годину до автобусу додому в Херсон. Був липень, гуртожиток був майже порожній, а цей чувак тільки вчора випустився з військової кафедри, тож я написала йому. На мій подив, він не лише заскочив до Іри перевірити, як вона, так ще й все кинув і понісся на автовокзал здавати її квиток, щоб гроші не пропали. Тож хоч він і любив виглядати як мудак, та в момент дупи на нього можна покластись. Ще один хлопець, що своєю зневагою до всього світу заразив свою дуже милу майбутню дружину, зараз регулярно збирає на мавіки. Чи то вони гарно маскувались, чи життя змусило переоцінити свою поведінку, - того я не знаю.
Але тоді вони хворіли на важкий елітизм. Бо перша група першого потоку ІПСА - це ж вершки вершків, еліта еліт, і ващє топовий цвіт людської раси. Принаймні, саме такий настрій вони ретранслювали навколо себе.
І всі вони себе в майбутньому бачили саме програмістами, тільки дуже-дуже крутими, бо ж не з якогось там ФІОТа, а з ІПСА. Зауважу, що на той момент айтішечка ще не була таким собі "внутрішнім офшором", тож мотивували їх не гроші, а суто амбіції.
Звісно, я в їхній клуб не вписалась. Причин тому було кілька. Перша і найголовніша - я не дуже-то й рвалась. Так, спочатку я пробувала з ними потоваришувати, але як тільки відчула, що мене не приймають - припинила спроби. Друга дівчина з нашої групи свої спроби не припинила і врешті своєї мети досягла (хоча ставлення хлопців до неї мене дряпало всі 6 років). Я ж, спершись на свій багатий досвід вигнанства і маргінальності, вирішила шукати друзів в інших місцях. Друзів я знайшла, а статус в очах еліти геть втратила, бо дружила з bydlom jebanim.
Натомість я спостерігала, як саме інтелектуальна еліта може самоізолюватись від решти суспільства. І я на 100% впевнена, що такий процес відбувається в усіх хардкорних технічних ВНЗ світу.
Другою причиною було те, що мені було мало самого лиш програмування та хардкорних дисциплін у математиці. Бо і те, і те я розглядала як інструменти моделювання чогось. І я дуже хотіла оце от саме "щось" вивчити. Економіку там, або фінанси, або соціальні науки. Щось таке конкретне і матеріальне, для чого можна вже побудувати модель і за її допомогою впливати на реальність. Бо ж, думала я, модель не може бути самоцінністю, вона цінна тільки якщо відображає реальність, з усіма її складнощами, закономірностями, відкладеними явищами, тощо. І якщо не вивчити реальність в усіх її проявах, хрін ти її замоделюєш. Тож коли я на третьому курсі побачила в розкладі дисципліну "Економіка", я щиро і голосно зраділа. У відповідь на це один із "еліти" на мене озирнувся та з погано прихованим презирством спитав: "Чого ти тоді сюди вчитись пішла?"
Питання мене поставило в ступор. Бо я хотіла не стати бухгалтером, а розуміти економіку концептуально, і взагалі прийшла туди вчитись всьому цікавому і складному. А оце от його презирство до "неправильних" дисциплін запам'ятала намертво. Як і "інтелектуальні" жарти типу: "Що ти скажеш, коли побачиш гуманітарія? Дві картоплі і кока-колу, будь ласка" від людей, що навіть не прикидались, що вчать "низькосортні" залікові історію, чи культурологію.
Перші два з половиною курси ми вчились на межі можливостей, іноді навіть за них трохи виходячи. А потім сталось страшне: у нас почався предмет "Системний аналіз". По ідеї, він був нашим профільним, він мав бути аналізом понад аналізами, він мав видати нам ультраінструментарій з оцінки та моделювання життя, Всесвіту і взагалі, коротше, мав вивести нас на новий рівень пізнання та розуміння світу. Проблема була одна: він був туфтою. Абстракії, які ми там вивчали, тупо не працювали. Нє, ну як: насправді працювали, і давали значимий результат, просто точність у них була невисока. Умовно: похибка прогнозування складала 10%. Але це був авторський метод викладача, і він мав бути набагато точнішим! Тож по-чесному зроблені та закодовані лабораторні роботи здати було нереально - їх завертали на переробку. Десь після третьої спроби студенти тупо забивали і підробляли результати. І викладач нарешті був щасливим, попутньо зруйнувавши нашу старанність.
Зараз я надто часто згадую цього викладача, що вигадав хибну модель і своєю владою змушував світ імітувати її правильність. Як мінімум, це все нагадує історію Theranos.
Наступний великий злам стався зі мною вже після випуску. А саме, у 24 роки, коли моє життя натурально стало розламуватись на друзки. В нижній його точці я наважилась звернутись до психолога, бо зрозуміла, що не можу прорахувати "правильну" свою поведінку з коханим, батьками і колегами, і "правильно" виконувати відверто неприємну мені роботу, яка ніяк не давала обіцяної відплати у вигляді підвищення. На одному з перших сеансів психоаналітик вказав мені десь наступне: я не бачу у вас емоційної частини, майже зовсім. Натомість бачу дуже сильний інтелект, який намагається виконувати її роль. Але він не зможе. Він не для того створений. З емоціями він все одно буде неповноцінним.
Я довго думала над цими словами. Вони протирічили всьому, на що я раніше спиралась. Я не давала емоціям волі вдома, бо там і без мене було дуже важко. Я відсікала емоції в навчанні, бо я ж боєць, я не повина плакати, я маю краще старатись і бути наполегливішою. Перед "ворогами" я просто не дозволяла собі проявляти слабкість, бо з'їдять. Легше було з друзями, але до певного моменту, бо я не хотіла їм набридати своїм ниттям, і легко перемикалась на інтелектуальні бесіди, які ми вели з величезним задоволенням. І от зараз мені кажуть, що моє життя розсипається через цю звичку. Як таке можливо взагалі? Але словам, що інтелект замість емоцій працює як милиця, я все ж повірила і почала дворічну гештальт-терапію.
Саме вона відкрила для мене поняття "проекція". Якщо просто: це коли ти приписуєш іншим людям власні думки та мотивацію. Себто, вигадуєш собі їхні образи. І через цей механізм можна дохріна всього наламати. Бо більшість твоїх здогадок будуть помилковими. А читати думки ніхто не вміє. Звісно, хтось щось може вгадувати, хтось кимось маніпулює, але це все - нескінченно мало щоб вірити в керованість людей. І навіть маніпулювати можна тільки тими, для кого ти щось означаєш. А більшість рішень взагалі приймаються під дією емоцій, і тільки потім людина вигадує собі незаперечну аргументацію.
Шкода тільки, що я всього цього не знала і не усвідомлювала раніше. Але краще пізніше, ніж ніколи.
Потім я кілька раз змінювала роботу, працювала на аутсорс де трохи споглядала дивні рішення замовників, бачила як багато залежить від того, хороший керівник чи ні, і як легко слабкі керівники можуть все наламати, але то вже геть інші історії. Тут же я хотіла виписати, як я:
усвідомила, що я - не найрозумніша на світі, і як, попри всі старання, легко можу налажати,
не вписалась в "еліту еліт" і не самоізолювалась разом із ними у вузькій стерильній бульбашці,
не набула зневаги до нетехнічних дисциплін, що вивчають реальний досвід, а не свої про нього фантазії,
розувірилась у всесильності математики та її бездоганних прогностичних можливостях, бо математики теж бувають самодурами,
усвідомила і змирилась, що не бачу людей наскрізь, і що вони - не передбачувані ляльки, а свідомі й малопередбачувані істоти з власною волею,
переконалась в ідіотизмі та перекосах всередині корпорацій.
Можливо, саме так я і не стала "темним просвітником". Хоча від початку все туди вело.
