У дитинстві їхня чотирикімнатна квартира була часто заповнена людьми. Окремі миттєвості ранніх років життя настільки врізалися в пам'ять, що іноді мимоволі виринали у свідомості яскравими, обпалюючими душу картинками.
Ось, наприклад, одна з різдвяних вечер. Величезна пишна ялинка — верхівка червоної зірки майже впирається у високу стелю. Блиск іграшок, вогники гірлянд, переливи дощиків. За довгим столом — батьки, старші брат і сестра. І, звісно, гості. Безліч гостей. Близькі родичі, далекі родичі, друзі, друзі друзів. Радісна метушня, жвавий гомін розмов.
А поки дорослі та старші діти шумливо розважаються, він тихенько катає машинки під столом, насолоджуючись теплом, затишком, спокоєм. Непомітно поділяючи загальну радість. Іноді згори йому підсовують солодощі — цукерки, пампушки, медове печиво. Смакота.
Та що там торжества! Практично кожен день був схожий на свято, сповнене веселощів, життя, вогню.
Навіть коли трохи подорослішав, як і раніше полюбляв гратися на підлозі, прихований від усіх довгими полами скатертини.
Але одного разу зник батько. Тут пам'ять дещо підводила... Ось тато сидить, відкинувшись на спинку стільця, посміхаючись у вуса. А в наступних кадрах на звичному місці він вже відсутній. Замість нього на чолі столу то дідусь, то брат, то ще якийсь дядько.
Сам момент щезнення минув для дошкільника не надто помітно. Адже навколо постійно крутилося безліч близьких людей. Нехай вони майже не звертали уваги на шмигляючого під ногами шмаркача, зате завжди перебували поруч, самою своєю присутністю забезпечуючи крихке відчуття комфорту.
Йшли роки. Поступово кудись поділися друзі друзів, повсякденні друзі, а потім і близькі родичі. Одного разу з квартири, заздалегідь з усіма пересварившись, з'їхав брат, а слідом за ним відчалила і голодна до свободи сестра.
Цим двом вічно чогось у житті не вистачало. На відміну від нього, звиклого задовольнятися малим, вони завжди прагнули більшого, якихось високих звершень. От і розлетілися по світу. Брат зрештою поїхав працювати за кордон, там і залишився. А сестра, немов той метелик, пурхала від квітки до квітки, аж поки не залетіла настільки далеко, що геть зникла з поля зору.
Спілкування з ними ставало дедалі рідшим, епізодичним, а потім і зовсім припинилося.
Коли померла мама, вони навіть не з'явилися на похорон. Можливо, відомості про її смерть не змогли вчасно дійти до них, адже зв'язок давно обірвався. Або дізналися про біду надто пізно, коли сенс мчати в рідні краї уже пропав. А може їм стало соромно тепер з'являтися додому. Яка вже кому різниця?
Ось і залишився він, несподівано для самого себе, у величезній чотирикімнатній квартирі зовсім один.
І брат, і сестра такому повороту подій, якби схожа оказія трапилася саме з ними, точно зраділи б. Вони мали глибокі душевні пориви й оперували безліччю різних задумів, для реалізації яких потрібен широкий простір. Щоб діяти напевно, з розмахом і шиком. Коли чотири кімнати — лише відправна точка для подальших звершень.
Але йому, від природи не надто вибагливому, незабаром стало вдома ніяково. Незатишно, іноді навіть моторошно.
При такій вигідній спадщині, зустріти б лагідну дівчину, одружитися з нею, завести дітей, знову наповнити оселю, яка захолола, вигуками нестримних веселощів... Не судилося.
Кімнату він використовував одну, свою, а решту замкнув. В інші практично не заглядав — який сенс? Від високих стель, котрими любила похвалитися мама, користі мало — не купувати ж тепер величезну ялинку лише заради того, щоб заповнити цю прогалину.
Зачинені, затягнуті пилом приміщення потроху стали обтяжувати його. Незайнятий простір спустошував душу. Зайвий просвіт під стелею тяжів над свідомістю. Власним помешканням ходив тепер мало не навшпиньки, насторожено прислухаючись до будь-якого стороннього звуку.
Дедалі частіше за стіною, де знаходилася сімейна вітальня, спросоння чувся шум, рухи близьких, галас гостей, що засиділися допізна... і по спині розтікався холодок жаху.
Одного разу, просто посеред ночі, йому спало на думку — треба зробити розмін!
Зранку гарненько все обдумав. З якого боку не поглянь — ідея розумна. Який зміст чахнути тут як Кощій над златом? Замість дряхлої сталінки у центрі, він купить новеньку однокімнатну квартиру на околиці, де буде все чистеньке, свіженьке, а минуле залишиться лише в тривожних спогадах.
Пора! Круто змінити життя. Зустріти ту саму дівчину. Народити дитину... Тим паче він далеко не старий. Усе найкраще попереду.
Незабаром розмін відбувся. Панелька і справді йому більше личила. Перші дні дуже часто і з задоволенням в ній прибирався. Ретельно підтримував лиск і блиск модернового ремонту.
Але з часом нові пенати перестали втішати. Одного разу понуро усвідомив, що навіть в однокімнатці для нього забагато простору. А постійно наводити чистоту — сумнівне задоволення.
З дивною цікавістю і навіть заздрістю читав публікації про скромні оселі бідняків Токіо і жебрацькі Гонконзькі клітки. Чимось вони приваблювали, викликали інтерес.
На вулиці іноді зупинявся і з деяким здивуванням роздивлявся всяку наволоч: волоцюг, п'яниць, безхатченків. Занапащені, неохайні. Нишпорять наче щурі по сміттєвих баках, збирають вторсировину. Живуть якоюсь своєю незрозумілою, неохайною, донезмоги простою і...
Спостерігаючи за ними, ніяк не міг зрозуміти власних почуттів.
Утім, йому вуличне животіння вочевидь не підходило. Тепличне виховання і звичка до комфорту давалися взнаки. Без даху над головою ніяк не обійтися. Душа потребувала чогось іншого.
Почав дедалі частіше придивлявся до оголошень про купівлю-продаж квартир. Ґрунтовно переглянувши особисті потреби, вирішив ще більше звузити навколишній простір. І незабаром став щасливим власником мініатюрної «студії».
Поки газетярі на полях жовтої преси сперечалися про те, чи можна взагалі будувати такі, з дозволу сказати, житла, в яких норми площі настільки не відповідали мінімально встановленим законами стандартам, що скорше нагадували клітки, він із превеликим задоволенням в одне з таких в'їхав.
Проте радість від володіння ще більш обмеженою площею знову виявилася недовгою.
Після двох напрочуд вигідних угод, у нього на рахунку утворилася певна сума грошей, що давала змогу кинути осоружну роботу, але продовжував працювати, скорше за звичкою.
Одного разу, понуро плентаючись додому, а дорога вела через серцевину здичавілого парку, помітив трохи осторонь від ходженої стежки освітлену яскравим сонцем поляну. Дивне передчуття змусило зійти з протореного шляху. З трепетом розсунув кущі й заціпенів від здивування.
Посеред галявини стояла залита сонцем, наче втоплена в некошеній траві, будка. Дерев'яна, ручної роботи, зрубана у вигляді будиночка. З портиком над входом, скляним віконцем на «горищі» і облупленою зеленою фарбою.
Подолавши зарості, обережно ступив на незвідані землі.
Як для будки, будова виявилася великою, просторою, місткою. Мабуть, раніше в ній жив не один великий собака, а два, може навіть три. Зараз приміщення явно пустувало.
До будки вела окрема, щоправда, заросла, стежка, яку він раніше чомусь не помічав.
Схоже, що місцеві, чи то за старою звичкою, чи розраховуючи на безпритульних собак, частенько приносили сюди підношення. У дірявій мисці звалялася каша — гречана, впереміш із рисовою. Навколо розкидані шматки вареного м'яса, здерті з кісток, не до кінця розтягнуті птахами. Всюди чорні сухарі, розм'яклий батон...
Продовжуючи з цікавістю вивчати місцевість, виявив, що збоку будки, на гвіздках, висить довгий, тонкий, але дуже міцний ланцюжок. Недбало згорнутий, зі шкіряним нашийником.
Повідець раніше зовсім не використовувався, або використовувався рідко — досі як новий. Та й взагалі виглядав так, наче був виготовлений з любов'ю до годованця, з найякісніших матеріалів.
Що вразило найбільше — пасок, якщо обережно приміряти, дуже м'яко і зручно охоплював шию. Навіть ні крапельки ніде не тиснув.
У надрах будиночка теж виявилося досить затишно. Підлогу вкривав нехай і подертий кігтями, але щільний та пишний лежак. Всередині духмяніло шерстю і якимось... по-домашньому затишним чи що... теплом?
Дивно пахло, коротко кажучи, але по-своєму приємно.
Ноги, звісно, в довжину як слід не витягнеш. Зате можна скрутитися калачиком. Так, по-щенячому...
Знайшовши зручну позу, умиротворено задрімав.
Не всі дні в новому житлі були схожі на свято. Перший час, коли докучав дощ або дошкуляв сильний вітер, доводилося закривати прохід шматком фанери, аби не так сильно мерзнути. Але з часом настільки звик, що заслінка стала не потрібна. У погожі дні знімав іноді нашийник, дозволяючи собі трохи прогулятися старим, мальовничим парком. Так би мовити, рознюхати обстановку.
Згодом заріс, потемнів, огрубів, зміцнів. Заматерів.
Співчутливі перехожі, помітивши, що будка на відшибі знову заселена, стали приносити набагато більше їжі. Зазвичай вранці, коли барбос ще відсипався всередині, а вони вже поспішали на роботу: хто дрібних кісточок насипе, а хто й ситнішого чогось підкине, залежно від достатку і почуття жалю.
Прокинувшись десь по обіді та зробивши осторонь від будиночка ранковий туалет, міг дозволити собі вибрати, чим саме зажадає тепер поласувати, і неспішно наїдався досхочу. А переситившись, залежно від пори року, блаженно засмагав на сонечку... купався в калюжах... терся волохатою спинкою об шорсткий сніжок...
Старі спогади більше не турбували його. Вони назавжди залишилися в тому житті, де існували квартири, гроші, родичі... інші прикрі дурниці. Нинішній безбурний світ складався з вільготної коморки та апетитних подачок.
Він був цілковито задоволений таким життям.
Хоча зрідка, після заходу сонця, особливо коли ряснів сніжок, а різдвяні вогники поблискували в далеких вікнах, ті самі перехожі, що підкидали на світанку їжу в таці, повертаючись у сутінках додому, могли бачити, як із присмерку будки дивляться на них, ледь підсвічені сяйвом віддаленого тьмяного ліхтаря, сповнені безмежним сумом псячі очі.
