A power of butterfly must be
The aptitude to fly,
Meadows of majesty concedes
And easy sweeps of sky
...
Що спільного у метелика і засушених, проштрикнутих голкою тілець під склом у музеї? Кольори і форма? Ні, у живого метелика немає немає нічого визначеного, тому що зрідка лише крильця припиняють рух. І його безглуздо розглядати окремо від поля, від трав, квітів, неба, Сонця. Те, що зберігається у музеях, нічого спільного з метеликами – з магією – не має.
Так само біографи перетворюють поетів на спотворені, вкриті пилом мумії.
Українська вікіпедія по відношенню до Емілі Дікінсон навіть не намагається вдавати із себе ентомолога і квапливою рукою намагається хоч якось її ухопити. А коли розтискає пальці, то замість метелика на долоні виявляється щось зім'яте, лапки, уламки крилець, якась сіренька гусеничка – а саме, цитую, <<майстриня екзистенційної та лесбійської лірики>>. Авжеж, для підлітка все, що не стосується школи і дискотеки, має здаватися "екзистенційним". А в "лесбійській" аж чути збуджене дихання автора вікі-статті. В якості обґрунтування наводиться лише те, що ім'я "Сюзан" було видалено редакторами з багатьох віршів. Справді так, але не факт, що робилося це з метою приховати "лесбійськість" творчості. Англійська вікіпедія говорить професійніше і водночас людяніше, відзначаючи лише, що <<багато дослідників інтерпретують стосунки Емілі та Сюзан як романтичні>>.
Романтичні стосунки чи якісь інші, але зводити її творчість до "лесбійської лірики" – це те ж саме, що шейкспірівського Генріха VI вважати політичним памфлетом.
Місце.
Емілі народилася у Новій Англії. Край перших англійських колонізаторів Америки пуритан, салемських "відьом" і за наших часів – Стівена Кінга. В містечку Емхерст вона прожила, майже безвиїзно, всі п'ятдесят п'ять років свого життя.
Час.
Народилася поетеса через двісті років після прибуття "пілігримів" до Нового Світу. Громадянська війна США почалась коли її було тридцять. Померла Емілі на п'ять років раніше за Германа Мелвілла.
Родина.
У деяких біографіях батько зображується тираном, а ексцентричність Емілі пояснюється тим, що він не дозволив вийти заміж за коханого. Винна у появі міфу сама поетеса. Основне джерело інформації про неї це кореспонденція. Але у листах, Емілі використовувала вибагливі образи і драматизувала найбуденніші події. Що ж до реальних взаємин з батьком, то якнайкраще, мабуть, їх характеризує спогад: "Він купував мені книги і благав не читати їх".
Матері поетеса докоряла за холод і за те, що її "не цікавила Думка". Але знову ж таки, це більше позування у образі дитини покинутої дорослими. Коли ж батьки приїхали провідати сімнадцятирічну Емілі у семінарії, вона, за власним зізнанням "танцювала і плескала у долоні".
Пізніше, коли матір тривалий час страждала від хвороби, Емілі не відходила від її ліжка. А після смерті говорила тільки про біль втрати, жодного слова про полегшення.
Старший брат Остін і молодша сестра Лавінія ("Вінні") майже завжди були поруч і відіграли важливу роль як у житті, так і в тому, що її вірші таки були опубліковані. Але навіть ці найближчі дві людини не розуміли і не цінували творчості Емілі. Після смерті, завдяки зусиллям і наполегливості Вінні вірші потрапили-таки до потрібних людей, але і це було не стільки визнанням таланту, скільки даниною рідній людині.
В листах Емілі називає батька Кромвелем, Остіна – братом-Пегасом, сестру – Атласом. Вона сама – Королева Усамітнення.
Емілі і Сюзан та Остін і Мейбл.
Сюзан Гілберт тривалий час була знайомою родини Дікінсонів. Лист Емілі до Сюзан, коли обом було по двадцять два:
"Сюзі, чи прийдеш ти справді додому наступної суботи, і чи будеш ти знову моєю, і поцілуєш мене... Я так сподіваюсь на тебе, відчуваю таке нетерпіння, відчуваю, що не можу чекати, що ти маєш бути зі мною – так, що через сподівання побачити тебе, я палаю, мене лихоманить, і моє серце б'ється так швидко... моя мила, мені здається, я так близько до тебе, що зневажаю ручку, і чекаю теплішого спілкування."
Що б ви собі не подумали і що б Емілі не мала на увазі, адресат, вочевидь, нічого аморального в цих рядках не побачила – інакше одразу їх знищила б.
У двадцять шість Сюзан вийшла заміж за Остіна Дікінсона. Перша реакція Емілі – радість від того, що дві близькі їй людини тепер разом і мешкають у будинку за триста метрів від неї. Але – з часом виявилось, що насправді вона втратила обох. Стосунки з Сюзан зіпсувалися настільки, що казатимуть, що та стала "обходитися з Емілі жорстоко". Останнє мабуть перебільшення, через причини описані нижче. Але тим не менш.
Остін, тепер чоловік і батько трьох дітей, продовжує відвідувати сестру, але стосунки з сестрою вже не такі тісні, як до весілля. А коли Остіну вже за п'ятдесят, він несподівано заводить роман з Мейбл Луміс Тодд, заміжньою жінкою вдвічі молодшою за нього. Стосунки заслуговують стати основою книги: містечко, де всі один одного знають; надзвичайно релігійна громада; Сюзан відомо про зраду; чоловікові Мейбл відомо про зраду, але він продовжує з повагою ставитися до Остіна; сам Остін каже про дім Тоддів, що "зміг би жити там втрьох"...
Мейбл "знайомиться" з Емілі і стає її шанувальницею. Знайомиться в лапках, тому що на той момент Емілі вже не виходить до відвідувачів зі своєї кімнати, і тільки вислуховує їх через привідкриті двері. Мейбл грає на фортепіано і співає. Емілі дарує їй вірш.
Після смерті Емілі її сестра Вінні спалила (згідно заповіту) листи, а вірші занесла Мейбл. Мейбл освічена людина і якийсь час плекала надію стати професійною письменницею. Саме після того, як вона довела поетичну спадщину Емілі до ладу, її можна було показати видавцям. Але ж пам'ятаєте? Мейбл – коханка Остіна і запеклий ворог його дружини Сюзан. І, ймовірно, через це ім'я "Сюзан" було старанно видалено з текстів і присвят.
Цікаво, що Вінні віршів не читала, окрім тих, які сестра сама їй показувала. Але це не байдужість, це – повага, з якою члени родини ставилися до особистих справ один одного.
Про складну домашню ситуацію Емілі казала "домашній Везувій".
Друзі.
Батько Емілі був політиком, юристом, казначеєм місцевого коледжу. Дім Дікінсонів відвідували численні колеги, знайомі та протеже. Потім центр культурного життя Емхерсту змістився до дому Остіна Дікінсона – його дружина Сюзан виступала у ролі світської левиці містечка.
Ні там, ні там Емілі не уникала товариства. Але з часом коло її спілкування звужувалось. По мірі того, як погіршувалося ставлення з боку Сюзан, поетеса все менше залишала рідну домівку, доки зв'язок з зовнішнім світом не звівся до листування.
Листування з подругами ілюструє, як життєвий шлях Емілі поступово розходився зі шляхами звичайних людей. Однолітки "приєднувалися до церкви", займалися доброчинністю, одружувалися, народжували дітей. Емілі ж хвилювали питання духовності (як протилежність лицемірної "побожності"), вона писала все більше віршів. Листи до подруг ставали все більш формальними.
Емілі шукала спілкування з людьми, чиї релігійні погляди відрізнялись від загальноприйнятих, з літераторами. Серед її друзів – доктор Холланд (журналіст, редактор, в минулому проповідник) і його дружина, Чарльз Вордсворт (проповідник), Семюель Баулс (редактор місцевої газети), Томас Хіггінсон (знаний літератор і критик), Джозеф Ліман (який колись залицявся до Вінні, журналіст, письменник).
All men say 'What' to me...
Якщо у спілкуванні на теми духовності Емілі знаходила розраду, то у площині літературній всі знайомі виявилися глухими та сліпими – жоден з них не помітив таланту поетеси.
Доктор Холланд – редактор і видавець, жодного разу не обмовився про допомогу у публікації.
Баулс, давній друг родини, журналіст і головний редактор газети, декілька разів погоджувався публікувати творчість знайомої, але з варварськими правками. А одного разу у випуску з віршем Емілі була також розміщена стаття-натяк про те, що "деяким молодим жінкам не варто витрачати сили та час на поезію".
Якщо Баулс лише провінційний журналіст, то Хіггінсон – автор і критик, до чиєї думки прислухалася вся країна. Визнаючи потенціал Емілі, він довгі роки радив не квапитися з публікацією, наполягав на тому, щоб вона привела творчість до загальноприйнятих норм (чого, на щастя, поетеса так і не зробила). За іронією, Хіггінсон – сам автор численних творів – увійшов до історії літератури виключно як друг Емілі Дікінсон.
Якщо ви бідні і голодні, не звертайтеся до багатих і ситих, йдіть до таких самих бідняків – тільки вони здатні зрозуміти і допомогти вам. Найкраще голод Емілі розуміла інша авторка – Хелен Джексон. За збігом обставин – обидві народилися в одному місті і в один рік, але регулярно спілкуватися почали завдяки вищезгаданому Хіггінсу, багато років після того, як Хелен покинула Емхерст. Для обох Хіггінсон виступав у ролі наставника. На відміну від Емілі, Хелен слідувала вказівкам, досягла неабиякого визнання – і зрадила свій талант.
Але завдяки наполегливості Хелен, один з віршів Емілі був таки опублікований у збірці анонімних авторів. Вірш знову зазнав правок – і знову без згоди авторки. Хоча Емілі не висловила обурення, можливо саме через ці правки вона ігнорувала подальші пропозиції від видавців:
Publication – is the Auction
Of the Mind of Man –
Poverty – be justifying
For so a foul a thing...
Кохання.
Джозеф Ліман у свій час добивався руки половини жінок Емхерста, в тому числі молодшої сестри поетеси, і записував у щоденнику порівняльні характеристики потенційних наречених. Порівнюючи сестер Дікінсон, він відзначав, що Емілі "платонічна".
Окрім стосунків з дружиною брата, Емілі була, вочевидь, прив'язана до знайомої Сюзан – Кетрін Тьорнер. Ці стосунки або замовчуються, або описуються "дослідниками" в найгірших традиціях фройдизму чи з позиції бульварної преси ("ха-ха – гомосексуалізм, ах-ах – гомоеротизм").
У більш зрілому віці, романтичного характеру набуло листування з декількома чоловіками: з вже згаданим Баулсом (що пояснює чому Емілі продовжувала спілкування з ним після "ляпаса"), з Вордсвортом.
Найменш потаємним був зв'язок із суддею Отісом Лордом. На вісімнадцять років старший за Емілі, знайомий її батька як по політичним справам, так і по роботі. Коли саме почалися стосунки з Емілі невідомо. Як і Баулс та Вордсворт, Лорд одружений. Дружина Лорда померла коли Емілі було вже сорок сім. Згодом навіть йшлося про весілля. Цікаво, що Лорд з усіх знайомих в плані інтересів і темпераменту був найвіддаленішим від Емілі – юрист і політик; згідно місцевої легенди, в ході перехресного допиту на суді Лорд довів свідка до втрати свідомості.
Найбільша ж загадка – так звані "листи до Майстра", написані коли Емілі було близько тридцяти. Пристрасні, сповнені відчаю та ейфорії. Можливий адресат цих листів так і залишається невідомим – Баулс, Вордсворт, Лорд, хтось інший? І чи адресувалися вони живій людині? Листи до Баулса – писалися вони реальному Баулсу чи Баулсу, який жив в уяві Емілі? Чи збиралась поетеса вийти заміж за реального Лорда, чи за того Лорда, якого вона вигадала?
Some keep the Sabbath going to church;
I keep it staying at home,
With a bobolink for a chorister,
And an orchard for a dome
...
Попри те, що сама називала себе язичницею, Емілі відвідувала церкву, читала і часто цитувала біблію, використовувала біблійні образи у творчості. Вона протиставляла себе не ідеям християнства, а радше поверхневості та лицемірству організованої релігії.
Поезія Емілі своєю метафізичністю нагадує Джона Донна та Вільяма Блейка. Як і Блейк, Емілі бачила янголів:
"... мені казали, що [в лісі] мене вкусить змія, що я зірву отруйну квітку або гобліни вкрадуть мене, але я не зустрічала там нікого окрім янголів, які лякалися мене більше, ніж я їх..."
Вирвані з контексту факти.
Улюблений птах – блакитна сойка, улюблений вірш – "Last lines" Емілі Бронте, улюблений метр – "8ки і 6ки".
Під час найгіршої пожежі в історії містечка, її сестра, щоб не лякати, збрехала "це лише феєрверки" про відблиски вогню у вікнах. Емілі, чудово усвідомлюючи ситуацію, аби у свою чергу заспокоїти сестру, протягом всієї пожежі вдавала, що повірила, ігноруючи небезпеку.
Емілі про Шейкспіра – "Навіщо потрібні інші книги?". Про "Листя трави" Вітмана - "Ніколи не читала, але кажуть, що це неподобство".
Одного разу до будинку Дікінсонів зайшла немолода жінка, яка шукала житло. Емілі порадила їй йти на цвинтар – щоб не турбуватися потім про переїзд.
Одного разу, приготований Емілі хліб посів друге місце на щорічному Сільському Ярмарку в Емхерсті.
Очима Хіггінса, коли він таки зацікавився Емілі та вирішив зустрітися з нею: "... Легкі дитячі кроки і до кімнати прослизнула маленька проста жінка зі злегка рудуватим волоссям і обличчям [..] без цікавих рис. У дуже простому і бездоганно білому платті та синій вовняній шалі. Вона підійшла до мене з двома ліліями, які вона наче дитина вклала мені у руку і сказала: "Це – мої рекомендації (my introduction)" м'яким переляканим голосом і додала "Пробачте, що я налякана; я ніколи не виходжу до незнайомих людей і не знаю що кажу". Але невдовзі вона заговорила, і говорила постійно – інколи перериваючись, щоб попросити мене говорити замість неї – але з готовністю продовжувала свої розповіді." А потім він зізнається: "Ніхто так не виснажував мої нервові сили", як ця маленька перелякана жінка. І це слова колишнього проповідника, полковника, який брав участь у громадянській війні, відомого критика.
I cried at Pity — not at Pain —
I heard a Woman say
"Poor Child" — and something in her voice
Convicted me — of me —
...
Вінсент ван Гог відомий широкому загалу не завдяки творчості, а через його трагічну долю. Щось схоже відбувається і з Емілі Дікінсон. Хтось стверджує, що у поезії вона шукала компенсації життєвих невдач. Феміністичний рух зображує Емілі святою мученицею (але ж, наприклад, її сучасник Мелвілл так само ігнорувався видавцями). "Популярна" культура смакує лесбійські теми.
Емілі Дікінсон могла бути і нещасливою, і несправедливо пригніченою патріархатом, і лесбійкою. Але вона була чимось набагато більшим, ніж все це разом взяте. Навіть поезія це лише частина її особистості. А ми надто любимо прості відповіді. Не тільки щодо видатних людей, але й щодо близьких і навіть самих себе. Сказати, що хтось інженер, філолог чи божевільний означає покласти цю людину – або самого себе – на поличку. Зручно, легше потім знайти, і відомо, що від цієї людини очікувати. Аля ця зручність накладає і обмеження – якщо знайомий хірург раптом стане писати ліричну поезію, великі шанси, що ми її просто не помітимо. Або якщо сусід-наркоман покаже написану ним картину, ми не розгледимо в ній шедевр.
Померлу поетесу покласти на поличку дуже легко. Вікіпедія відводить Емілі Дікінсон почесне місце "однієї з найважливіших фігур у американській і світовій поезії". Звучить привабливо, еге ж? Залишилось прочитати декілька віршів, і можна пишатися своєю ерудицією. Або прочитати одну з численних біографій і хизуватися тим, що тепер все про неї відомо. Або знайти аналогії зі своїм життям і казати, що я, і тільки я розумію її.
Але, вочевидь, ніхто не розумів Емілі за життя. В тому числі вона сама.
New feet within my garden go,
New fingers stir the sod;
A troubadour upon the elm
Betrays the solitude.
New children play upon the green,
New weary sleep below;
And still the pensive spring returns,
And still the punctual snow!
На Аркуші мені закидали, що ця стаття згенерована AI. Не те, що б це мало якесь значення - але я “штучним інтелектом” не користуюся принципово. Текст вище написаний мною на основі “The life of Emily Dickinson” Річарда Сьюела, яку можна читати безкоштовно на https://archive.org/
